ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 вересня 2016 року Справа № 908/292/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіСибіги О.М.,суддівБожок В.С., Мачульського Г.М.розглянувши матеріали касаційної скаргиПублічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Запоріжгаз", м. Запоріжжяна постановуДонецького апеляційного господарського суду від 04.07.2016 рокуу справі господарського суду Запорізької областіза позовомПублічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", м. Київдо Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Запоріжгаз", м. Запоріжжяпростягнення 3 307 054, 51 грн.

за участю представників

позивача: Остапенко В.М.,

відповідача: не з'явився

В С Т А Н О В И В:

Публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (далі за текстом - ПАТ "НАК "Нафтогаз України") звернулось до господарського суду Запорізької області з позовом до публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Запоріжгаз" (далі за текстом - ПАТ "Запоріжгаз") про стягнення 1 826 474, 25 грн. основного боргу, 771 128, 69 грн. пені, 53 022, 67 грн. 3 % річних, 656 428, 90 грн. інфляційних втрат.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 29.03.2016 року позовні вимоги задоволено частково: присуджено до стягнення з ПАТ "Запоріжгаз" на користь ПАТ "НАК "Нафтогаз України" 400 000 грн. пені, 53 022, 67 грн. 3 % річних, 656 428, 90 грн. інфляційних втрат та судовий збір; в іншій частині позову - відмовлено.

Рішення місцевого господарського суду мотивовано тим, що відповідач остаточно погасив суму основного боргу в розмірі 1 826 474, 25 грн. до моменту звернення позивача з позовом до суду, а тому у задоволенні вимог в цій частині необхідно відмовити; в той же час, враховуючи несвоєчасність виконання відповідачем зобов'язання з оплати отриманого газу вимоги про стягнення 53 022, 67 грн. 3 % річних та 656 428, 90 грн. інфляційних втрат є законними, обгрунтованими та такими, що правомірно підлягають задоволенню; при цьому, заявлена до стягнення сума пені у розмірі 771 128, 69 грн. є великою порівняно із наслідками вчиненого відповідачем порушення та збитками кредитора по Договору, а тому беручи до уваги об'єктивно встановлені обставини справи, враховуючи інтереси обох сторін та повну сплату відповідачем заборгованості станом на день розгляду справи, суд дійшов висновку про необхідність зменшення розміру пені до 400 000 грн.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 04.07.2016 року рішення господарського суду Запорізької області від 29.03.2016 року скасовано частково, позовні вимоги задоволено частково: присуджено до стягнення з ПАТ "Запоріжгаз" на користь ПАТ "НАК "Нафтогаз України" 400 000 грн. пені, 52 462, 53 грн. 3 % річних, 653 489, 68 грн. інфляційних втрат та судовий збір; в іншій частині позову - відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що судом першої інстанції правомірно зменшено розмір пені до 400 000 грн., поряд з цим, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 52 462, 53 грн. 3 % річних та 653 489, 68 грн. інфляційних втрат, а у стягненні 3 % річних в сумі 560, 14 грн. та інфляційних втрат в сумі 2 939, 22 грн. необхідно відмовити за необґрунтованістю нарахування.

Не погоджуючись з судовими актами попередніх інстанцій, ПАТ "Запоріжгаз" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Запорізької області від 29.03.2016 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 04.07.2016 року і прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю.

ПАТ "НАК "Нафтогаз України" відзиву на касаційну скаргу подано не було.

В судовому засіданні представник позивача проти доводів касаційної скарги заперечував та просив залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Відповідача згідно з приписами ст. 1114 ГПК України було належним чином повідомлено про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак він не скористався передбаченим процесуальним законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Заслухавши пояснення представника позивача, приймаючи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи та правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 04.01.2013 року ПАТ "НАК "Нафтогаз України" (продавець) та ПАТ "Запоріжгаз" (покупець) укладено Договір № 13-214-В на купівлю-продаж природного газу (далі за текстом - Договір) з додатковими угодами до нього: № 1 від 04.04.2013 року; № 2 від 10.07.2013 року ; № 3 від 08.08.2013 року; № 4 від 31.12.2013 року; № 5 від 28.04.2014 року; № 6 від 15.05.2014 року; № 7 від 10.06.2014 року; № 8 від 05.09.2014 року; № 9 від 10.11.2014 року; № 10 від 08.12 2014 року; № 11 від 22.12.2014 року; № 12 від 05.02.2015 року; № 13 від 10.03.2015 року; № 14 від 03.04.2015 року; № 15 від 12.05.2015 року; № 16 від 03.06.2015 року; № 17 від 10.07.2015 року, які є його невід'ємними частинами.

Відповідно до п. 3.1. Договору продавець передає покупцю імпортований газ, ввезений на митну територію України ПАТ "НАК "Нафтогаз України" - на газорозподільних станціях (ГРС) ДК "Укртрансгаз". Право власності на газ переходить від продавця до покупця в пунктах приймання-передачі. Після переходу права власності на газ покупець несе всі ризики і приймає на себе всю відповідальність, пов'язану з правом власності на газ.

Пунктами 3.2., 3.3. Договору передбачено, що приймання-передача газу протягом місяця здійснюється рівномірно з припустимим відхиленням добових обсягів від середньодобового не більш як плюс, мінус 5 відсотків. При необхідності відступу від середньодобової норми продавцем і покупцем установлюється нерівномірна подача газу за взаємно узгодженими графіками. Приймання-передача газу, переданого продавцем покупцеві у відповідному місяці продажу, оформлюється актом приймання-передачі газу.

Згідно з п. 3.4. Договору не пізніше 5 числа місяця, наступного за місяцем продажу газу, покупець зобов'язується надати продавцеві підписані та скріплені печаткою покупця два примірника акта приймання-передачі газу, у якому зазначаються фактичні обсяги використаного газу, його фактична ціна та вартість. Продавець не пізніше 8 числа місяця, наступного за місяцем продажу газу зобов'язується повернути покупцеві один примірник оригіналу акту, підписаного уповноваженим представником та скріпленого печаткою, або надати в письмової формі мотивовану відмову від підписання акта. Підписані акти є підставою для остаточних розрахунків між сторонами.

Відповідно до п. 6.1. Договору в редакції додаткової угоди № 4 від 31.12.2013 року оплата за газ здійснюється покупцем виключно грошовими коштами у національної валюті шляхом 100 % поточної оплати протягом місяця поставки.

У разі неповної оплати, остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється покупцем до 20-го числа місяця, наступного за місяцем поставки газу на підставі підписаного сторонами акту приймання-передачі газу.

Згідно з п. 7.2. Договору у разі невиконання покупцем умов п. 6.1. цього Договору він зобов'язується сплатити продавцю крім суми заборгованості пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення платежу.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що на виконання умов Договору позивач за період з січня 2013 року по вересень 2015 року поставив відповідачу газ, що підтверджується відповідними актами приймання-передачі природного газу, на загальну суму 8 642 804,85 грн., які підписані сторонами та скріплені їх печатками.

Протягом вказаного періоду відповідач здійснював оплату за поставлений природний газ, проте, з порушенням строку оплати, встановленого п. 6.1. Договору.

Як вбачається з виписки ПАТ "НАК "Нафтогаз України" стосовно надходження грошових коштів на його рахунок від ПАТ "Запоріжгаз", відповідачем здійснено останню оплату боргу 29.04.2015 року в розмірі 1900 000 грн. за зобов'язаннями грудня 2014 року, січня 2015 року та лютого 2015 року, внаслідок чого у нього утворилась заборгованість перед позивачем частково за зобов'язаннями лютого 2015 року та за зобов'язання з березня 2015 року по вересень 2015 року в сумі 1 826 474, 25 грн., що стало підставою для звернення позивача до суду з відповідним позовом.

Судами також встановлено, що згідно з платіжним дорученням № 11_614 від 09.11.2015 року відповідач остаточно погасив заборгованість перед позивачем в сумі 1 826 474, 25 грн., тобто, до моменту звернення позивача до суду з позовом, а тому позовні вимоги в цій частині правомірно залишено судами без задоволення у зв'язку з їх безпідставністю.

З урахуванням встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи здійснюючи касаційний перегляд, колегія суддів Вищого господарського суду України виходить з наступного.

Предметом спору у даній справі є стягнення основного боргу, пені, інфляційних втрат та 3 % річних за невиконання умов договору купівлі-продажу природного газу в частині його своєчасної оплати, а, отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підстави виникнення господарських зобов'язань визначені в ст. 174 Господарського кодексу України, зокрема, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України в силу господарського зобов'язання, яке виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до положень ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

В ст. 691 Цивільного кодексу України визначено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до ст. 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Згідно зі ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, які кореспондуються з положеннями ст. 193 Господарського кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Частиною 1 ст. 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбаченому у Господарському кодексу України, іншими законами та договором.

Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

За приписами ч. ч. 1, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Право суду, приймаючи рішення, зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки, який підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, передбачене п. 3 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України. При цьому, вказана процесуальна норма застосовується виключно у сукупності з нормами права матеріального, які передбачають можливість зменшення розміру пені, а саме ч. 3 ст. 551 Цивільного кодексу України і ст. 233 Господарського кодексу України.

Так, за приписами ст. 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Частиною 3 ст. 551 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Правовий аналіз зазначених приписів свідчить, що вони не є імперативними та застосовуються за визначених умов та на розсуд суду.

Відповідно до абз. 1 п. 3.17.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" від 26.12.2011 року № 18 вирішуючи, в тому числі й з власної ініціативи, питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання (п. 3 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України), господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо.

Оскільки пеня є різновидом неустойки, яка має подвійну правову природу: одночасно є засобом забезпечення договірних зобов`язань для стимулювання їх виконання і мірою відповідальності за неналежне виконання зобов`язання (санкцією), як правового наслідку його порушення, тому вона має компенсаційний характер та її розмір повинен бути відповідним розміру понесених позивачем збитків.

При вирішенні спору судами попередніх інстанцій взято до уваги, що заявлена до стягнення сума пені у розмірі 771 128, 69 грн. є великою порівняно із наслідками вчиненого відповідачем порушення та збитками кредитора по Договору, а тому беручи до уваги об'єктивно встановлені обставини справи, враховуючи інтереси обох сторін та повну сплату відповідачем заборгованості станом на день розгляду справи, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що господарські суди попередніх інстанцій правомірно скористались своїм правом згідно п. 3 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України і зменшили розмір пені до суми 400 000 грн. у зв'язку з наявністю передбачених ст. 233 Господарського кодексу України, ч. 3 ст. 551 Цивільного кодексу України підстав для зменшення розміру пені.

Також, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що враховуючи умови Договору та норми чинного законодавства, апеляційний господарський суд дійшов вірного висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 52 462, 53 грн. 3 % річних та 653 489, 68 грн. інфляційних втрат у зв'язку з несвоєчасністю виконання відповідачем зобов'язання з оплати отриманого газу, а у стягненні 3 % річних в сумі 560, 14 грн. та інфляційних втрат в сумі 2 939, 22 грн. правомірно відмовлено за необґрунтованістю нарахування.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України приходять до висновку, що під час розгляду справи господарськими судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки суду апеляційної інстанції відповідають цим обставинам і їм надана вірна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Поряд з цим, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне відзначити, що доводи ПАТ "Запоріжгаз", викладені у касаційній скарзі, зводяться до переоцінки наявних у справі доказів, вільного тлумачення правових норм, не спростовують сам факт відсутності своєчасної оплати отриманого газу та законних і обгрунтованих висновків суду апеляційної інстанції.

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваного судового акту не вбачається.

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу залишити без задоволення.

2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 04.07.2016 року у справі № 908/292/16 - залишити без змін.

Головуючий суддяО.М. Сибіга СуддіВ.С. Божок Г.М. Мачульський