ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2016 року Справа № 914/3037/15

Вищий господарський суд України у складі колегії:

головуючого - судді Малетича М.М.,

суддів: Грека Б.М.,

Могил С.К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України "Львівський завод збірних конструкцій" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 30.06.2016 року у справі № 914/3037/15 господарського суду Львівської області за позовом Заступника військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави в особі: Міністерства оборони України, Державного підприємства Міністерства оборони України "Львівський завод збірних конструкцій" до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про розірвання договору оренди та усунення перешкод в користуванні майном,

за участю представників:

Прокуратури: Грищенко М.А., посв. № 031484 від 22.01.2015 року,

Позивача 1: Тушницький О.О., дов. № 220/376/д від 02.11.2016 року,

Позивача 2: Баліцький О.Й., дов. б/н від 01.01.2016 року,

Відповідача: не з'явився.

В с т а н о в и в :

Заступник військового прокурора Львівського гарнізону (далі -Прокурор) звернувся до господарського суду Львівської області з позовом в інтересах держави в особі: Міністерства оборони України (далі - МО України, Позивач 1) та Державного підприємства Міністерства оборони України "Львівський завод збірних конструкцій" (далі - ДП "Львівський завод збірних конструкцій", Позивач 2) до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2, Відповідач) про розірвання договору оренди від 03.09.2007 року № 173-п та про усунення перешкод в користуванні майном - виробничою площадкою, площею 193,35 м2, за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням господарського суду Львівської області від 14.03.2016 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 30.06.2016 року, у задоволенні позовних вимог Прокурора відмовлено повністю.

У поданій касаційній скарзі, ДП "Львівський завод збірних конструкцій", посилаючись на порушення попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема, ст.ст. 256, 257, 771, 773, 778 Цивільного кодексу України, ст. 188 Господарського кодексу України, ст.ст. 10, 23 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 37 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", просить скасувати прийняті у справі судові рішення та прийняти нове рішення, яким позов Прокурора задовольнити повністю.

ФОП ОСОБА_2, у своїх письмових запереченнях, посилаючись на безпідставність доводів та вимог ДП "Львівський завод збірних конструкцій", викладених ним у касаційній скарзі, просить залишити оскаржувані судові рішення без змін, а таку скаргу - без задоволення.

Прокурор, у відзиві на касаційну скаргу, посилаючись на ті ж доводи, що і ДП "Львівський завод збірних конструкцій", викладені у касаційній скарзі, просить скасувати судові рішення у даній справі та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Заслухавши пояснення учасників судового процесу, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Вимогами Прокурора у даній справі, які обґрунтовані положеннями ст.ст. 11, 509, 526, 530, 759, 783 Цивільного кодексу України, ст.ст. 20, 188, 193 Господарського кодексу України, є розірвання договору оренди від 03.09.2007 року № 173-п та про усунення перешкод в користуванні майном - виробничою площадкою, площею 193,35 м2, за адресою: АДРЕСА_1, з посиланням на те, що ФОП ОСОБА_2 було порушено умови вказаного договору, яке полягало використанні орендованого у майна не за цільовим призначенням, у зв'язку з чим, ДП "Львівський завод збірних конструкцій" звертався до ФОП ОСОБА_2 з пропозицією розірвати договір оренди, проте остання відмовилась розірвати цей договір оренди і орендоване майно не повертає.

Суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний господарський суд, з посиланням на ст.ст. 11, 15, 376, 391, 783 Цивільного кодексу України, та представлені докази у справі, встановивши, що МО України не є орендодавцем майна, не є стороною договору оренди, та не перебуває у договірних відносинах з ФОП ОСОБА_2, тому Прокурором в інтересах Позивача 1 не може ставитись питання про дострокове розірвання цього договору та усунення перешкод у користуванні орендованим майном, а такі його вимоги, є безпідставними. Водночас, з урахуванням положень ст.ст. 215, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України та встановлених обставин справи, які на думку суду, свідчать про сплив позовної давності у даному спорі,а також про те, що Прокурором і Позивачем 2 було пропущено строк для звернення до суду за захистом порушених прав та законних інтересів та, з урахуванням заяви Відповідача про застосування строку позовної давності, дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог Прокурора, відмовивши в такому позові.

Проте, з такими висновками судів попередніх інстанцій у повній мірі погодитись не можна, оскільки такі, в порушення вимог ст. 43 ГПК України, були прийняті при неповному встановлені обставин справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, з огляду на таке.

Згідно ст. 174 Господарського кодексу України, однією з підстав виникнення господарського зобов'язання, є господарський договір.

Відповідно до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, частиною 1 ст. 628 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Крім того, статтею 629 Цивільного кодексу України також передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

При цьому, статтею 651 Цивільного кодексу України визначені наступні підстави для зміни або розірвання договору: зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Водночас, частиною 3 ст. 291 Господарського кодексу України також передбачено, що договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї сторони договір оренди може бути дострокової розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому ст. 188 Господарського кодексу України.

Зокрема, статтею 783 Цивільного кодексу України встановлено, що наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо: наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.

При цьому, у главі 29 Цивільного кодексу України встановлені загальні засади захисту права власності.

Зокрема, згідно ст. 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до положень ст.ст. 317, 319 Цивільного кодексу України власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном на власний розсуд та право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України).

Згідно ч. 2 ст. 386 Цивільного кодексу України, власник, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Крім того, статтею 387 Цивільного кодексу України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а згідно статті 391 цього ж Кодексу, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Водночас, стаття 15 Цивільного кодексу України також передбачає, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Для цього, Законом (ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України) передбачена можливість судового захисту цивільного права або інтересу особи, способом, що встановлений для цього договором або законом.

При цьому, предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту. Тоді як підставами позову є фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

В даному випадку, як видно з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 03.09.2007 року між ДП "Львівський завод збірних конструкцій" (Виконавець) і ФОП ОСОБА_2 (Замовник) було укладено договір № 173-п, відповідно до умов якого (п. 1.1.) Виконавець передає, а Замовник приймає в тимчасове користування виробничу площадку площею 193,35 м2, що знаходиться у володінні ДП "Львівський завод збірних конструкцій", за адресою: АДРЕСА_1, виробнича площадка надається для виробничих потреб Замовника.

Пунктом 2.1. договору № 173-п передбачено, що передача виробничої площадки в користування не спричиняє передачу відповідачу права власності на цю площадку. Власником виробничої площадки залишається Виконавець, а Замовник користується нею протягом дії договору.

Відповідно до п.п. 4.1., 5.1. договору № 173-п, Замовник зобов'язується використовувати виробничу площадку для виробничих потреб. Замовник має право самостійно здійснювати господарську діяльність на виробничій площадці в межах, визначених положенням суб'єкта підприємницької діяльності, чинним законодавством України та цим договором, згідно п. 1.1.

При цьому, пунктом 6.2. договору № 173-п передбачено, що Замовник з письмового дозволу Виконавця має право проводити реконструкцію, технічне переозброєння та поліпшення орендованого майна, що зумовлює підвищення його вартості.

Згідно п. 7.2. договору № 173-п, Виконавець має право виступити з ініціативою щодо розірвання договору в разі погіршення стану виробничої площадки або в наслідок неналежного використання чи не виконання умов договору.

Водночас, як видно з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців про державну реєстрацію ОСОБА_2, остання зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності 30.03.2000 року та видом її діяльності згідно КВЕД 56.10 є діяльність ресторанів, надання послуг мобільного харчування.

При цьому, судами встановлено, що ФОП ОСОБА_2, отримавши в користування спірну виробничу площадку площею 193, 35 кв.м., здійснила самочинне будівництво двоповерхової капітальної споруди із цегляними стінами на вказаній площадці.

Також, факт самочинного будівництва ФОП ОСОБА_2 у 2008 році нежитлових приміщень - прибудови загальною площею 291,4 кв. м. було встановлено і рішенням Апеляційного суду Львівської області від 02.12.2014 року у справі № 462/1878/14 (провадження № 22-ц/783/5988/14).

Разом з тим, додатковою угодою від 17.07.2008 року до договору №173-п було внесено зміни у пункт 10.10. останнього і викладено його у редакції про те, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору після закінчення строку його дії протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.

Звертаючись з даним позовом Прокурор вказував на те, що ФОП ОСОБА_2, отримавши за договором № 173-п в тимчасове користування виробничу площадку, здійснила на ній самочинне будівництво двоповерхової споруди, без відповідного на те дозволу ДП "Львівський завод збірних конструкцій" та дотримання порядку здійснення будівництва.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Разом з цим, суд першої інстанції, в порушення вимог вказаної статті Закону, не приділив належної уваги, як вищезазначеним нормам матеріального права, так і правовідносинам що склались між сторонами, та не надав належну правову оцінку всім обставинам справи.

Зокрема, відмовляючи Прокурору у його позові, суд першої інстанції, встановивши, що Орендодавцем за спірним договором є ДП "Львівський завод збірних конструкцій", разом з тим, фактично, так і не з'ясував належним чином правового статусу майна, яке передається в оренду, та наявність у ДП "Львівський завод збірних конструкцій" права на розпорядженням вказаним майном саме для передачі його в оренду, і як наслідок - не дослідив дотримання процедури передачі цього державного майна в оренду, у тому числі і отримання для цього відповідних погоджень.

Також, встановивши, що ФОП ОСОБА_2, отримавши в користування спірну виробничу площадку площею 193,35 кв. м., здійснила самочинне будівництво двоповерхової капітальної споруди із цегляними стінами на вказаній площадці, та вказавши, що останньою все ж було порушено умови договору оренди, суд першої інстанції, в порушення приписів ст.ст. 34, 43 Господарського процесуального кодексу України, припустився суперечливих висновків під час розгляду позовних вимог Прокурора у їх сукупності, який обґрунтовував свої вимоги саме таким порушенням умов договору оренди.

При цьому, відмовляючи у задоволенні позову Прокурора, суд першої інстанції не врахував і те, що принцип повноти оцінки доказів, передбачений ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, означає, що суд зобов'язаний дослідити і оцінити всі зібрані у справі докази, які є допустимими. Водночас, суд не позбавлений права запропонувати сторонам подати додаткові докази, а в разі виникнення в цих осіб труднощів, за їх клопотанням, - сприяє у витребуванні таких доказів.

Так, в порушення вимог ст.ст. 34, 43 Господарського процесуального кодексу України, місцевий господарський суд, дійшовши формального висновку про те, що відсутні докази надіслання копії заяви ДП "Львівський завод збірних конструкцій" № 709 від 27.08.2015 року, адресованої ФОП ОСОБА_2 про розірвання договору оренди, не врахував того, що положення ст. 34 Господарського процесуального кодексу України слід застосовувати у взаємозв'язку з ч. 1 ст. 43 цього Кодексу та фактично ухилилися від витребування необхідних для вирішення даної справи доказів.

При цьому, статтею 33 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Разом з тим, якщо подані сторонами та іншими учасниками судового процесу докази є недостатніми, господарський суд може за їх клопотанням чи за власною ініціативою витребувати необхідні для цього докази, при цьому не лише від учасників судового процесу, а й від інших підприємств, установ, організацій, державних органів.

Крім того, приймаючи рішення про відмову у позові у зв'язку з пропуском позовної давності у даному спорі, про застосування якого заявлено ФОП ОСОБА_2, та вказуючи на те, що ні Прокурором, ні ДП "Львівський завод збірних конструкцій", не було наведено поважних причин пропуску такого строку, суд першої інстанції також припустився суперечностей у своїх висновках, оскільки, водночас, вказав на те, що на час розгляду даної справи сторони продовжують перебувати у договірних відносинах.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції, який відповідно до положень ст.ст. 99, 101 Господарського процесуального кодексу України під час перегляду судових рішень в апеляційному порядку користується правами, наданими суду першої інстанції та здійснює за наявними у справі і додатково поданими доказами повторний розгляд справи, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, всупереч ч. 1 ст. 47 Господарського процесуального кодексу України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи, також не приділив у повній мірі уваги вищезазначеним обставинам справи, вимогам норм матеріального права та правовідносинам, що склалися між сторонами, як і не встановив правого статусу майна, що передається в оренду, припустившись цим самим, тих же порушень, що і суд першої інстанції.

Згідно ч. 1 ст. 11110 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на зазначене таке, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду, в порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, прийняті без всебічного, повного і об'єктивного розгляду усіх обставин справи в їх сукупності, що є підставою для скасування прийнятих судових актів та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому, відповідно до ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Під час нового розгляду справи місцевому господарському суду необхідно врахувати наведене, всебічно, повно та об'єктивно перевірити доводи сторін, надати об'єктивну оцінку доказам, які мають значення для вирішення справи, витребувавши при цьому їх у разі необхідності, та на підставі всебічного, повного та об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності вирішити спір, правильно застосувати норми матеріального та процесуального права, які регулюють спірні відносини.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Державного підприємства Міністерства оборони України "Львівський завод збірних конструкцій" задовольнити частково.

2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 30.06.2016 року та рішення господарського суду Львівської області від 14.03.2016 року у справі № 914/3037/15 скасувати повністю, а справу передати на новий розгляд до господарського суду Львівської області в іншому складі суду.

Головуючий - суддя Малетич М.М.

Судді Грек Б.М.

Могил С.К.