ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2015 року Справа № 910/6281/15-г Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіЄвсікова О.О.,суддів:Кролевець О.А., Попікової О.В. (доповідач у справі) за участю представників: від позивача:Івасів Ю.Ю., дов. від 15.12.2014р.,від відповідача-1: від відповідача-2:Тарнавська О.В. , дов. № 186 від 21.05.2015р., Харабет О.І. , дов. № 11\15 від 5.05.2015р.,третьої особи:не з'явились (про час та місце судового засідання повідомлено належним чином)розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк"на рішення та постановуГосподарського суду м.Києва від 24.04.2015р. Київського апеляційного господарського суду від 01.07.2015р.у справі№910/6281/15-г Господарського суду м.Києваза позовомПублічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк"до третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром"; 2. Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс" Публічне акціонерне товариство "Криворізький турбінний завод "Констар"провизнання недійсним договору відступлення права вимоги

ВСТАНОВИВ:

У березні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - Банк) звернулосЬ до Господарського суду м.Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" та Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги №1106 від 11.06.2014р. з моменту укладення.

Рішенням Господарського суду м.Києва від 24.04.2015р. (суддя Шкурдова Л.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01.07.2015р. (головуючий суддя Тищенко О.В., судді Іоннікова І.А.., Тарасенко К.В.), у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення місцевого суду та постанова апеляційної інстанції обґрунтовані приписами статей 91, 203, 215, 512, 627 Цивільного кодексу України, з урахуванням яких суди дійшли висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання недійсним оспорюваного договору.

Не погодившись з рішенням першої інстанції та постановою апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог повністю.

В обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на порушення та неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема приписів статей 6, 203, 215, 241, 548, 559 Цивільного кодексу України, статей 207, 353 Господарського кодексу України та статті 2 Закону України "Про страхування". Зокрема скаржник наголошує на тому, що в порушення положень про спеціальну правосуб'єктність та правову природу страхових компаній, апеляційним судом зроблено висновок про наявність у відповідача-2 права без обмежень проводити будь-яку підприємницьку діяльність, не заборонену законом, в той час як спеціальна правосуб'єктність страховика не дозволяє останньому вчиняти правочини, які виходять за межі предмета діяльності, вичерпно визначеного п.2.2 ст.2 Статуту Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс". Крім того, на думку заявника, договори за участю страховика, які укладаються не в сфері страхування та кредитування, не повинні суперечити цілям статутної діяльності відповідача-2, та мають забезпечувати лише його власні господарські потреби, а оспорюваний правочин до таких не відноситься.

Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Мега-Поліс" у відзиві на касаційну скаргу просить оскаржувані рішення та постанову залишити без змін з мотивів, у них викладених.

Розглянувши касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи, повноти їх встановлення в судових рішеннях та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, 11.06.2014р. між товариством з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром" (кредитор) та приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Мега-Поліс" (новий кредитор) укладено договір №1106, відповідно до п.2.1 якого кредитор зобов'язався відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника, а новий кредитор зобов'язався сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена в п.3.9 договору, та набути означене право вимоги за договором оренди нежитлового приміщення.

В статті 1 договору визначено, що під договором оренди слід розуміти договір оренди нежитлового приміщення №6-128/90 від 14.05.2013р., укладений між первісним кредитором (орендодавець за договором оренди нежитлового приміщення) та боржником (орендар за договором оренди нежитлового приміщення), згідно якого орендодавець зобов'язався передати в тимчасове платне користування без права передачі в суборенду нежитлове приміщення за адресою: м. Київ, провулок Рильський, 6, розташованого на четвертому поверсі будівлі, загальною площею 37,5кв.м. орендарю, а орендар зобов'язався прийняти та щомісячно оплатити орендну плату згідно виставлених рахунків та актів про надання послуг по оренді приміщення.

Згідно п.2.2 договору №1106 від 11.06.2014р. загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається згідно цього договору становить 323372,90 грн.

Спір між сторонами виник з тих причин, що позивач, з урахуванням додаткових пояснень від 06.04.2015 (а.с.91-94), вважає, що договір відступлення права вимоги №1106 від 11.06.2014р. було укладено між відповідачами з порушенням вимог ч.2 статті 203 Цивільного кодексу України, тобто без необхідного обсягу цивільної дієздатності Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс" як страховика, оскільки, на думку Банку, відповідач-2 має обмежену цивільну дієздатність, тому може вести виключно діяльність, передбачену статтями 2, 31 Закону України "Про страхування". При цьому позивач просив врахувати, що він хоч і не є стороною оспорюваного правочину, проте, є заінтересованою особою в розумінні ч.3 статті 215 Цивільного кодексу України, оскільки укладення спірного правочину спрямовано на невиконання кредиторських вимог позивача у справі №904/5722/14 про банкрутство Публічного акціонерного товариства "Криворізький турбінний завод "Констар".

Згідно ч.1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятись у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 6 та ч.1 статті 43 Господарського кодексу України одним з принципів господарювання в Україні є свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом. Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

Згідно з ч.1 статті 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст.91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

В свою чергу, згідно з ч.1 статті 92 Цивільного кодексу України (цивільна дієздатність юридичної особи), юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Як вбачається з матеріалів справи та достеменно встановлено судами попередніх інстанцій, правоздатність відповідача-2 рішенням суду не обмежувалась, в зв'язку з чим, страховик має право укладати будь-які правочини, які не суперечать чинному законодавству.

Наведеним спростовуються твердження позивача про укладення оспорюваного договору з порушенням вимог ч.2 статті 203 Цивільного кодексу України, тобто без необхідного обсягу цивільної дієздатності Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс", оскільки такі доводи ґрунтуються на безпідставному ототожненні цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи, які врегульовано статтями 91 та 92 Цивільного кодексу України відповідно.

Так згідно приписів ч.ч.14,15 статті 2 Закону України "Про страхування" предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Дозволяються виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених цивільно-правових угод, надання послуг (виконання робіт), якщо це безпосередньо пов'язано із зазначеними видами діяльності, а також будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховика.

Колегія суддів враховує, що згідно з ч.3 статті 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Таким чином, в ч.ч.14,15 статті 2 Закону України "Про страхування" йдеться саме про безпосередню діяльність страховика у сфері страхування та кредитування, що в силу вимог ч.3 статті 6 Цивільного кодексу України та статті 6 Господарського кодексу України не забороняє відповідачу-2 для забезпечення власних господарських потреб проводити інші види діяльності, які не пов'язані зі страхуванням та кредитуванням і не підлягають ліцензуванню, оскільки у Законі України "Про страхування" прямо не вказано про певні заборони для страховиків.

Закон України "Про страхування" є спеціальним законом, який регламентує страхові послуги як окремий вид фінансових послуг, що надаються страховиками та особливості здійснення ними кредитної діяльності як фінансової послуги. Проте цей закон не регламентує здійснення страховиками іншої діяльності, яка не є фінансовими послугами, і не забороняє її здійснення.

Суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що статтями 512-519 Цивільного кодексу України врегульовано укладання оспорюваного договору, який не є фінансовою послугою та не є предметом безпосередньої фінансової діяльності страховика, а правовідносини сторін за ним не є відносинами у сфері страхування. Також зазначений договір не містить ознак кредитної діяльності, забороненої статтею 31 Закону України "Про страхування ". Отже, правові норми, вміщені в статтях 2 та 31 Закону України "Про страхування ", поширюються не на будь-яку господарську діяльність страховика, а виключно на діяльність страховика у сфері страхування та кредитування.

Договір відступлення права вимоги є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки норми Цивільного кодексу України не містять жодного винятку щодо їх суб'єктного складу.

Таким чином, ПрАТ "СК Мега-Поліс", як суб'єкт господарювання, має право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, не заборонену законом, а також ті види господарської діяльності, на які має відповідні ліцензії, як страховик.

При цьому порушення страховиком вимог законодавства про страхування може бути підставою для зупинення, обмеження чи відкликання ліцензій цього страховика уповноваженим на такі дії органом, проте, аж ніяк не для визнання недійсним правочину, вчиненого страховиком поза межами сфери його страхової діяльності.

Згідно з ч.3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, виходячи із наведених приписів, позивач, звертаючись до суду із даним позовом та вимагаючи визнати недійсними договір відступлення права вимоги, не будучи стороною за цими договорами, зобов'язаний довести, яким чином оспорюваний договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, в свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Тобто порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковими. Обов'язком позивача є доведення (підтвердження) в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

Припущення позивача про невідповідність оспорюваного договору нормам чинного законодавства за відсутності при цьому порушень прав та інтересів позивача, не є підставою для визнання такого договору недійсним в судовому порядку, оскільки відповідно до приписів статті 1 Господарського процесуального кодексу України особа звертається до суду саме за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів.

Касаційна інстанція погоджується з висновком місцевого господарського суду про недоведеність порушення оспорюваним договором прав та інтересів Банку, як кредитора у справі №904/5722/14 про банкрутство Публічного акціонерного товариства "Криворізький турбінний завод "Констар", оскільки, по-перше, договір було укладено між відповідачами 11.06.2014р., а справа про банкрутство згаданого товариства була порушена господарським судом Дніпропетровської області значно пізніше - 12.08.1014р., відтак, укладення спірного правочину не могло порушити права позивача, як кредитора третьої особи.

По-друге, заборгованість публічного акціонерного товариства "Криворізький турбінний завод "Констар", право стягнення якої відступалось за оспорюваним договором, існувала тривалий час і факт її наявності визнано господарським судом Дніпропетровської області. При цьому укладеним договором не змінювався розмір заборгованості третьої особи, а лише замінено особу кредитора.

Крім того касаційна інстанція погоджується з викладеними у відзиві на касаційну скаргу доводами відповідача-2 про те, що позивач, будучи кредитором у справі №904/5722/14 про банкрутство третьої особи, в разі порушення своїх кредиторських прав, не позбавлений можливості їх захистити в межах згаданої справи про банкрутство.

Колегія суддів зазначає, що наведеної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України та Верховний Суд України при здійсненні перегляду судових рішень у справах зі спорів про визнання недійсними господарських договорів (постанова ВГСУ від 22.03.2011 у справі №33/341, у задоволенні заяви про перегляд якої відмовлено постановою ВСУ від 12.09.2011).

Разом з тим, колегія суддів не може прийняти до уваги передчасні посилання скаржника на порушення спеціальної правосуб'єктності відповідача-2 при укладенні оспорюваного договору як на підставу для визнання його недійсним згідно з ч.1 статті 207 Господарського кодексу України, з огляду на наступне.

Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009р. „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України, Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України „Про захист прав споживачів", Законом України „Про оренду землі" та іншими актами законодавства. При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Як роз'яснено в абзацах 1, 4 та 5 п.3.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви, яка за формою і змістом має узгоджуватися із статтею 54 Господарського процесуального кодексу України з доданням до неї документів, зазначених у статті 57 названого Кодексу. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, з підстав порушення спеціальної правосуб'єктності відповідача-2 позов про визнання недійсним договору відступлення права вимоги №1106 від 11.06.2014р. Банком не заявлявся, а відповідних посилань на статтю 207 Господарського кодексу України позовна заява не містила. Доказів зміни підстави позову (порушення ч.2 статті 203 ЦК України) в порядку, передбаченому ч.4 статтею 22 Господарського процесуального кодексу України, матеріали справи також не містять.

Вперше обґрунтування позовних вимог посиланням на порушення спеціальної правосуб'єктності страховика (ч.1 статті 207 Господарського кодексу України) Банк подав лише в додаткових поясненнях від 17.06.2015р. до апеляційної скарги (а.с.30-33 том 2), однак, згідно імперативних приписів ч.3 статті 101 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції правомірно переглянув справу в межах заявлених предмета та підстав позову, залишивши без уваги посилання Банку в обґрунтування вимог апеляційної скарги на ч.1 статті 207 Господарського кодексу України, чим спростовується безпідставне твердження заявника про те, що оскаржуваною постановою відкинуто існування спеціальної правосуб'єктності взагалі.

Колегія суддів також враховує, що Банк у поданій касаційній скарзі визнає ту обставину, що згідно ст.2 Статуту Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс" метою діяльності страхової компанії є здійснення фінансово-господарської діяльності на задоволення суспільно-економічних потреб для отримання прибутку та реалізації інтересів акціонерів.

Як встановлено судами, ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 10.12.2014 у справі №904/5722/14 про банкрутство Публічного акціонерного товариства "Криворізький турбінний завод "Констар" визнано грошові вимоги відповідача-2 до третьої особи на суму 3160167,62 грн., з яких 323372,90 грн. становлять вимоги, які ґрунтуються на оспорюваному правочину.

Наведене свідчить, що оспорюваний договір було укладено зі сторони відповідача-2 з метою отримання прибутку.

Таким чином, коло правочинів, які мають право укладати суб'єкти господарювання, не визначається вичерпним переліком і не обмежується лише тими правочинами, які витікають з основного предмету їх діяльності. Отже, недійсними на підставі ч.1 статті 207 Господарського кодексу України повинні визнаватися лише ті правочини, які прямо суперечать цілям юридичної особи, вказаним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах.

Також касаційна інстанція визнає безпредметними посилання заявника на те, що договори за участю страховика, які укладаються не в сфері страхування і кредитування, не повинні суперечити цілям статутної діяльності відповідача-2 та мають забезпечувати лише його власні господарські потреби, а оспорюваний правочин до таких не відноситься, оскільки зміст касаційної скарги Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-Поліс" та додаткових пояснень від 17.06.2015р. до його апеляційної скарги (а.с.30-33 том 2) переконливо свідчать про те, що позивач фактично просить визнати договір відступлення права вимоги №1106 від 11.06.2014р. недійсним як позастатутну угоду, однак, не враховує того, що, на відміну від статті 50 нечинного Цивільного кодексу УРСР 1963р., діючий Цивільний кодекс України такої підстави для визнання правочину недійсним не містить.

За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновком місцевого та апеляційного судів щодо відсутності фактичних та відповідно правових підстав для задоволення позову.

Разом з тим касаційна інстанція не приймає до уваги посилання заявника на постанову Вищого господарського суду України від 22.04.2014р. у справі №912/856/13 в обґрунтування своїх припущень про те, що визнання недійсним договору уступки права вимоги стане підставою для перерозподілу кількості голосів кредиторів, визначених пропорційно сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів, та дозволить приймати рішення, спрямовані на задоволення вимог реальних кредиторів, оскільки у справі №912/856/13 договір уступки права вимоги визнано недійсним на підставі статті 234 Цивільного кодексу України як фіктивний правочин, внаслідок укладення якого відповідачами створено штучну кредиторську заборгованість в обсязі, достатньому для отримання контролю над процедурою банкрутства з метою подальшого ухилення від сплати кредитних зобов`язань.

Отже, предмет та підстави позовів у справі №912/856/13 та даній справі (№910/6281/15-г) не є тотожними, а ймовірне оспорювання позивачем договору з інших підстав (його фіктивності тощо) може бути лише предметом іншого позовного провадження.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені заявником у касаційній скарзі, не спростовують висновки суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову та фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених судом обставин, що в силу положень статті 1117 Господарського процесуального кодексу України не відноситься до повноважень касаційної інстанції.

При цьому перевіривши у відповідності до частини другої статті 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи, повноту їх встановлення в постанові, колегія суддів дійшла висновку, що місцевим та апеляційним господарськими судами в порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно і об'єктивно розглянуто всі обставини справи, їм дана належна юридична оцінка, порушень норм чинного законодавства не вбачається, у зв'язку з чим підстави для задоволення касаційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваних рішення і постанови відсутні.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду м.Києва від 24.04.2015р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.07.2015р. у справі №910/6281/15-г залишити без змін.

Головуючий суддя О.О.Євсіков

Судді: О.А. Кролевець

О.В. Попікова