ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2015 року Справа № 910/3092/15-г Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоГубенко Н.М.суддівБарицької Т.Л. Картере В.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор Плюс"на рішення від та на постанову відГосподарського суду міста Києва 06.07.2015 Київського апеляційного господарського суду 26.08.2015у справі Господарського суду№ 910/3092/15-г міста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор Плюс"доПублічного акціонерного товариства "Златобанк"прозобов'язання укласти договір відступлення права вимогиу судовому засіданні взяли участь представники:- позивача Конюшко Д.Б.;- відповідача Білічак Х.В.;

ВСТАНОВИВ:

11.02.2015 Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор Плюс" звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Публічного акціонерного товариства "Златобанк" про зобов'язання укласти договір відступлення права вимоги; визнання того, що таке рішення є підставою для внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо заміни іпотекодержателя з банку на товариство.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.07.2015 у справі № 910/3092/15-г (колегія суддів у складі: Марченко О.В. - головуючий суддя, судді Паламар П.І., Стасюк С.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.08.2015 (колегія суддів у складі: Шевченко Е.О. - головуючий суддя, судді Зеленін В.О., Ткаченко Б.О.), у позові відмовлено.

Не погоджуючись з наведеними судовими рішеннями, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор Плюс" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.07.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.08.2015 у справі № 910/3092/15-г, та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Публічне акціонерне товариство "Златобанк" надало відзив на касаційну скаргу, в якому з нею не погоджується та просить касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор Плюс" залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 06.07.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.08.2015 у справі № 910/3092/15-г залишити без змін.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається із матеріалів справи, 26.12.2014 між Публічним акціонерним товариством "Златобанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Універсальні інформаційні технології" було укладено договір банківського вкладу № 82/1/1, за умовами якого вкладник згідно з чинним законодавством України перераховує, а банк приймає на відкритий вкладнику вкладний (депозитний) рахунок суму грошових коштів у гривні в розмірі 59 371 916, 00 грн.

26.12.2014 з метою забезпечення виконання відповідачем умов договору банківського вкладу між Публічним акціонерним товариством "Златобанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Універсальні інформаційні технології" було укладено договір застави майнових прав № 82/1/1-S.

У договорі застави № 82/1/1-S (зі змінами) в якості забезпечення виконання зобов'язань за договором банківського вкладу банк передав в заставу вкладнику майнові права за такими кредитними договорами: - кредитний договір № 255/1/13-KL від 23.09.2013; зобов'язання, що випливають з кредитного договору від 23.09.2013 забезпечуються: договором іпотеки від 23.09.2013; договором іпотеки від 11.10.2013; договором поруки № 255/1/13-KL/P-1 від 23.09.2013; - кредитний договір № 196/12-KL від 28.08.2012; зобов'язання, що випливають з кредитного договору від 28.08.2012 забезпечуються: договором іпотеки від 28.08.2012; - договором застави корпоративних прав (прав на частку в статутному капіталі ТОВ "Діскавері- Завод Бурового Обладнання") від 30.08.2012.

26.01.2015 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Універсальні інформаційні технології", як первісним кредитором, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор Плюс", як новим кредитором, укладено договір відступлення права вимоги № 26/01-15/1, згідно з яким первісний кредитор відступає новому кредитору належне первісному кредитору право вимоги за договором банківського вкладу № 82/1/1 від 26.12.2014, укладеним між первісним кредитором та Публічним акціонерним товариством "Златобанк".

31.01.2015 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Універсальні інформаційні технології", як первісним заставодержателем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор Плюс", як новим заставодержателем, укладено договір відступлення права вимоги за договором застави майнових прав № 81/1/1-S від 26.12.2014.

Частиною першою статті 509 ЦК України встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

У статті 512 ЦК України зазначено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 513 ЦК України встановлено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною першою статті 516 ЦК України встановлено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Предметом позову у даній справі є вимога про зобов'язання відповідача укласти з позивачем договір відступлення права вимоги (який підлягає нотаріальному посвідченню), за умовами якого відповідач відступить на користь Товариства право вимоги за кредитним договором від 23.09.2013, та право вимоги за договорами, які забезпечують виконання зобов'язань за даним кредитним договором.

Відповідно до частини першої статті 174 Господарського кодексу України (далі - ГК України) господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність; з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частиною сьомою статті 179 ГК України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (далі - ЦК України) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до ч. 3 ст. 179 ГК України укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно із ч. 1 ст. 187 ГК України судом розглядаються спори, що виникають при укладенні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

Судами першої та апеляційної інстанцій правомірно зазначено, що договір про відступлення права вимоги, який просить зобов'язати укласти позивач, не заснований на державному замовленні, та відсутня пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення даного договору. Відтак, спір щодо укладення договору про відступлення права вимоги може бути переданий на розгляд суду тільки у випадку досягнення сторонами згоди щодо передання переддоговірного спору на вирішення суду. Тобто має бути дотриманий принцип вільного волевиявлення сторін на укладення договору.

В свою чергу, статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із частиною першою статті 628 ЦК України, зміст договору, становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 184 ГК України при укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими сторонами. Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу.

За загальним порядком укладення господарських договорів, визначеним ст. 181 ГК України, господарський договір викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

Частиною 2 статті 638 ЦК України передбачено, що договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно із ст. 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.

Про необхідність додержання загального порядку укладення господарських договорів, з урахуванням приписів статті 181 ГК України та статей 641-644 ЦК України, також зазначено в постановах Верховного Суду України від 20.05.2014 у справі № 922/660/13-г, від 19.08.2008 у справі № 24/219.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивачем, в порушення вимог ст. ст. 33, 34 ГПК України, не надано доказів дотримання порядку укладення господарських договорів, передбаченого ст. 181 ГК України, щодо направлення відповідачеві проекту договору та узгодження сторонами його умов.

Крім того, рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 13.02.2015 № 30 в ПАТ "Златобанк" з 14.02.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію.

Відповідно до частини другої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Позивач, обґрунтовуючи підстави даного позову, зазначив, що відповідач зобов'язаний укласти спірний договір на підставі п. 4.5.2 договору застави майнових прав № 82/1/1-S від 26.12.2014, яким передбачено, що у випадку неповернення заставодавцем заставодержателю депозиту та нарахованих процентів за договором банківського вкладу № 82/1/1 (строком до 30-ти днів) від 26.12.2014 в строк не пізніше 14.01.2015, заставодавець зобов'язаний на вибір та вимогу заставодержателя, зокрема, здійснити відступлення права вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення, вказаними в п. 1.1 цього договору, на третю особу, визначену заставодержателем.

Водночас, 30.03.2015 уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Златобанк" відповідно до приписів ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" було надіслано позивачу та ТОВ "Універсальні інформаційні технології" повідомлення № 929 про нікчемність договору застави майнових прав № 82/1/1-S від 26.12.2014 та договору про внесення змін і доповнень до договору застави від 23.01.2015, на підставі яких заявлений даний позов.

Статтями 215, 216, 236 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Як на час розгляду даної справи у суді першої інстанції так і на час її розгляду в суді апеляційної інстанції наведене рішення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не було скасовано.

Враховуючи викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій, беручи до уваги обставини справи, встановивши, що позивачем, в порушення вимог ст. ст. 33, 34 ГПК України, не надано доказів дотримання порядку укладення господарських договорів, передбаченого ст. 181 ГК України, щодо направлення відповідачеві проекту договору та узгодження сторонами його умов; з огляду на те, що 30.03.2015 уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Златобанк" відповідно до приписів ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" було надіслано позивачу та ТОВ "Універсальні інформаційні технології" повідомлення № 929 про нікчемність договору застави майнових прав № 82/1/1-S від 26.12.2014 та договору про внесення змін і доповнень до договору застави від 23.01.2015, на підставі яких заявлений даний позов; дійшли правомірного висновку про відмову у позові щодо зобов'язання укласти договір про відступлення права вимоги.

В свою чергу, як правомірно зазначено судами попередніх інстанцій, оскільки ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України не передбачено такого способу захисту як "визнання того, що таке рішення є підставою для внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо заміни іпотекодержателя з банку на товариство", то відсутні підстави для задоволення даної вимоги. Крім того, вимога про "визнання того, що таке рішення є підставою для внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо заміни іпотекодержателя з банку на товариство" є похідною від основної вимоги про зобов'язання укласти договір відступлення права вимоги, у задоволенні якої правомірно відмовлено судами попередніх інстанцій.

Що стосується посилання позивача на порушення судом апеляційної інстанції ст. 79 ГПК України, то слід зауважити, що ця стаття передбачає право, а не обов'язок суду зупиняти провадження у справі за наявності певних обставин; суд апеляційної інстанції, з дотриманням приписів статей 33, 43, 79 ГПК України, дійшов обґрунтованого висновку про можливість подальшого розгляду даної справи на підставі доказів поданих сторонами.

Водночас, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що серед способів захисту цивільних прав та інтересів не передбачено такого способу захисту, як установлення правовідносин, у тому числі шляхом зобов'язання особи до укладення відповідних договорів, оскільки ч. 2 ст. 20 ГК України чітко передбачено, що права та законні інтереси суб'єктів господарювання та споживачів захищаються шляхом, зокрема, установлення, зміни і припинення господарських правовідносин.

Крім того, судом першої інстанції здійснено безпідставне посилання на обставини встановлені у рішенні Господарського суду міста Києва від 15.06.2015 у справі № 910/9668/15, оскільки ст. 35 ГПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини; разом з тим, на час ухвалення місцевим господарським судом рішення у даній справі рішення Господарського суду міста Києва від 15.06.2015 у справі № 910/9668/15 не набрало законної сили.

Разом з тим, відповідно до частини першої статті 11110 ГПК підставою для скасування судового рішення місцевого чи апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Водночас, судовий акт підлягає скасуванню лише за умови, якщо таке порушення призвело до прийняття неправильного судового рішення. Проте, наведені порушення суду першої інстанції не призвели до прийняття неправильного рішення.

Всі інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків, викладених у судових рішеннях, що оскаржуються. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для її скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор Плюс" залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 06.07.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.08.2015 у справі № 910/3092/15-г залишити без змін.

Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО

Судді Т.Л. БАРИЦЬКА

В.І. КАРТЕРЕ