ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 травня 2016 року Справа № 910/25493/15

Вищий господарський суд у складі колегії суддів:головуючого суддіЄвсікова О.О.,суддівКролевець О.А., Попікової О.В.,розглянувши касаційні скарги1) заступника прокурора міста Києва, 2) Державної іпотечної установи, 3) Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 17.02.2016 (головуючий суддя Кропивна Л.В., судді Смірнова Л.Г., Чорна Л.В.)у справі№ 910/25493/15 Господарського суду міста Києваза позовомДержавної іпотечної установидо1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Яблуневий дар", 2. Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк",за участюПрокуратури міста Києва,провизнання недійсним зарахування вимог,за участю представниківпозивачаСукманова О.В., Демидюк О.Б.,відповідача-1Кулак І.О., Дудяк Р.А., Свідло Є.В.,відповідача-2Мединський В.І., Мостепанюк В.І.,прокуратуриПопенко О.С.,

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.12.2015 у справі № 910/25493/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.02.2016, відмовлено в задоволенні позову Державної іпотечної установи про визнання недійсним зарахування вимог, здійсненого на підставі заяви ТОВ "Яблуневий дар" № 1 від 09.02.2015 про зарахування зустрічних однорідних вимог ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ "Яблуневий дар" за Договором мультивалютної кредитної лінії № НКЛ-2005469/2 від 19.07.2012 та вимог ТОВ "Яблуневий дар" до ПАТ "Дельта Банк" за безвідкличним резервним акредитивом № LC/SB/016/042014, безвідкличним акредитивом №LC/IM/12/112013 та безвідкличним акредитивом № LC/IM/14/122013.

Не погоджуючись із зазначеними рішенням та постановою, позивач та заступник прокурора міста Києва звернулися до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, в яких просять рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду скасувати і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Вимоги та доводи касаційних скарг мотивовані тим, що судами попередніх інстанцій було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема ст.ст. 15, 16, 203, 215, 517, 572, 573, 586, 601 ЦК України, ст.ст. 1, 20, 203 ГК України, ст.ст. 50, 52 Закону України "Про заставу", ст. 43 ГПК України.

Не погодившись частково з постановою суду апеляційної інстанції, Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить вказану постанову змінити, доповнивши її абзацами, наведеними у касаційній скарзі, які зводяться, зокрема, до встановлення нікчемності спірного правочину.

Вимоги касаційної скарги мотивовані тим, що судом апеляційної інстанції було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального та процесуального права, зокрема ст.ст. 215, 601, 633, 1093 ЦК України, ст.ст. 37, 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", ст. 13 Закону України "Про заставу", ст. 43 ГПК України.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційних скарг.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційних скарг, заслухавши представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" задоволенню не підлягає, а касаційні скарги заступника прокурора міста Києва та Державної іпотечної установи підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 19.07.2012 між відповідачем-2 (банк) та відповідачем-1 (позичальник) був укладений Договір мультивалютної кредитної лінії № НКЛ-2005469/2 (далі - Кредитний договір).

Згідно п.п. 1.1.1, 1.1.2.1.1 Кредитного договору надання кредиту буде здійснюватися окремими частинами на умовах, визначених у цьому Договорі, в межах невідновлювальної мультивалютної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 25.000.000,00 євро зі сплатою за користування кредитом 12 % річних, з кінцевим терміном погашення заборгованості за Кредитом не пізніше 30.06.2013.

Додатковим договором № 3 від 11.09.2012 до Кредитного договору сторони збільшили максимальний ліміт заборгованості до 34.500.000,00 євро, а Додатковим договором № 10 від 27.06.2013 до Кредитного договору сторони зменшили максимальний ліміт заборгованості до 19.672.500,55 євро з кінцевим терміном погашення заборгованості за Кредитом не пізніше 15.08.2014.

У Додатковому договорі № 19 від 31.07.2014 до Кредитного договору сторони змінили кінцевий термін погашення заборгованості за Кредитом, відповідно до якого таке погашення має відбутися не пізніше 29.08.2014 включно.

27.02.2013 між позивачем (заставодержатель) та відповідачем-2 (заставодавець) було укладено Договір банківського рахунку №26/995-070.

В забезпечення виконання зобов'язань відповідача-2 перед позивачем за Договором банківського рахунка був укладений Договір застави майнових прав № Д-2/2014 від 04.09.2014.

04.09.2014 між позивачем та відповідачем-2 був укладений Договір відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) № Д-2.1/2014, пунктом 1.2 якого було визначено, що первісний кредитор (відповідач-2) відступає, а новий кредитор (позивач) набуває всі права вимоги за договорами, вказаними у додатках до цього Договору.

Відповідно до Додатку № 1 до вказаного Договору первісний кредитор відступив, а новий кредитор набув права вимоги, зокрема, за Договором мультивалютної кредитної лінії № НКЛ-2005469/2 від 19.07.2012.

Пунктом 2.2 Договору відступлення права вимоги було встановлено, що в незалежності від випадків, передбачених пунктом 2.1 Договору, п. 1.2 набирає чинності в разі прийняття Національним банком України рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних (в день винесення рішення).

Так, постановою Національного Банку України № 150 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до категорії неплатоспроможних" від 02.03.2015 ПАТ "Дельта Банк" з 03.03.2015 віднесений до категорії неплатоспроможних.

Отже, позивач вважає, що з 02.03.2015 набув права вимоги до ТОВ "Яблуневий дар" за Договором мультивалютної кредитної лінії № НКЛ-2005469/2 від 19.07.2012.

При цьому до вказаного переходу прав вимоги ТОВ "Яблуневий дар" направило ПАТ "Дельта Банк" заяву про припинення зобов'язання зарахування зустрічних однорідних вимог № 1 від 09.02.2015, в якій відповідач-1 вказував на часткове припинення зобов'язань щодо сплати заборгованості за Кредитним договором на суму 6.472.799,96 євро та припинення зобов'язань щодо сплати відповідачем-2 відповідачу-1 заборгованості на суму 7.301.318, 00 дол. США на наступними акредитивами:

- безвідкличним резервним акредитивом № LC/SB/016/042014 на суму 249.890,48 дол. США, виданим ПАТ "Дельта Банк" на користь компанії Каргілл Файненшіал Сервісіз Інтернешнл, Інк (Сargill Financial Services International Inc.);

- безвідкличним акредитивом №/IM/12/112013 на суму 4.999.280,00 дол. США, виданим ПАТ "Дельта Банк" на користь компанії Каргілл Файненшіал Сервісіз Інтернешнл, Інк (Сargill Financial Services International Inc.);

- безвідкличним акредитивом № LC/IM/14/122013 на суму 10.598.390,00 дол. США, виданим ПАТ "Дельта Банк" на користь компанії Каргілл Файненшіал Сервісіз Інтернешнл, Інк (Сargill Financial Services International Inc., далі - CFSIT).

Відповідно до пояснень відповідача-2 вказана заява про припинення зобов'язання зарахування зустрічних однорідних вимог була отримана ним 23.02.2015.

Наявність права вимоги за вказаними акредитивами відповідачем-1 обґрунтовувалась укладеннями між ним та компанією Каргілл Файненшіал Сервісіз Інтернешнл, Інк (Сargill Financial Services International Inc.) Договору відступлення права вимоги № АА4 від 05.02.2015 та Договору відступлення права вимоги № АА5 від 05.02.2015.

Так, 05.02.2015 між компанією Каргілл Файненшіал Сервісіз Інтернешнл, Інк (первісний кредитор) та відповідачем-1 (новий кредитор) було укладено Договір відступлення права вимоги № АА4, в п. 1.1 якого було визначено, що первісний кредитор передає, а новий кредитор одержує всі та будь-які права вимоги (включаючи права на отримання надходжень та процентів) за наступним документарним інструментом та іншими пов'язаними з ним документами: всі права кредитора (бенефіціара) за наступним документарним інструментом, випущеним ПАТ "Дельта Банк" на користь первісного кредитора як бенефіціара з урахуванням всіх змін до нього: безвідкличний резервний акредитив № LC/SB/016/042014 на суму 249 890, 48 дол. США.

Як зазначив суд першої інстанції, до матеріалів справи долучені документи, які підтверджують відкриття відповідачем-2 вказаних документарних акредитивів компанії Каргілл Файненшіал Сервісіз Інтернешнл, Інк.

Разом з тим, оскільки вказаних договорів відступлення права вимоги № АА4 від 05.02.2015 та № АА5 від 05.02.2015 відповідач-1 не надавав ПАТ "Дельта Банк" разом з заявою про припинення зобов'язання зарахування зустрічних однорідних вимог, позивач вирішив звернутись з даним позовом до суду.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий суд виходив з того, що з дня настання відкладальної умови, тобто з дня прийняття НБУ рішення про віднесення заставодавця (банку) до числа неплатоспроможних (02.03.2015) Державна іпотечна установа набула прав вимоги до боржника за договором мультивалютної кредитної лінії № НКД-2005469/2 від 19.07.2012. При цьому боржник не був звільнений від обов'язку виконання взятих на себе зобов'язань перед банком за кредитним договором у тому числі шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. Визнавши, що зобов'язання банку за відповідними акредитивами є грошовими, тобто однорідними із зобов'язаннями боржника за кредитним договором, характер цих зобов'язань, їх мета, зміст та види при зарахуванні не мають значення, суд першої інстанції визнав зобов'язання боржника здатним до зарахування. Також місцевий суд зазначив, що спірна заява про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних вимог була надіслана банку до запровадження у ньому тимчасової адміністрації, у зв'язку із чим обмеження, встановлені Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", на час подання вказаної заяви не могли застосовуватись.

Апеляційний суд, залишаючи рішення місцевого суду без змін, виходив з інших підстав, а саме з того, що в силу положень ст.ст. 50, 52 Закону України "Про заставу" позивач правом на позов у даному випадку не наділений.

Колегія суддів вважає зазначені висновки судів передчасними та такими, що зроблені за неповного з'ясування обставини, які мають значення для справи, а також за невірного застосування норм процесуального та матеріального права, з огляду на таке.

Відповідно до ст. 50 Закону України "Про заставу" при заставі прав, якщо інше не передбачено договором, заставодавець зобов'язаний:

виконувати дії, необхідні для забезпечення дійсності заставленого права;

не здійснювати уступки заставленого права;

не виконувати дій, що тягнуть за собою припинення заставленого права чи зменшення його вартості;

вживати заходів, необхідних для захисту заставленого права від посягань з боку третіх осіб;

надавати заставодержателю відомості про зміни, що сталися в заставленому праві, про його порушення з боку третіх осіб та про домагання третіх осіб на це право.

Згідно зі ст. 52 Закону України "Про заставу" якщо боржник заставодавця до виконання заставодавцем зобов'язання, забезпеченого заставою, виконає своє зобов'язання, все, одержане при цьому заставодавцем, стає предметом застави, про що заставодавець зобов'язаний негайно повідомити заставодержателя.

При одержанні від свого боржника в рахунок виконання зобов'язання грошових сум заставодавець зобов'язаний за вимогою заставодержателя перерахувати відповідні суми в рахунок виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, якщо інше не встановлено договором застави.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до ст. 51 Закону України "Про заставу" при заставі прав, якщо інше не передбачено договором, заставодержатель має право:

незалежно від настання терміну виконання забезпеченого заставою зобов'язання вимагати в судовому порядку переводу на себе заставленого права, якщо заставодавець порушив обов'язки, передбачені статтею 50 цього Закону;

вступати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розглядається позов про заставлене право;

в разі порушення заставодавцем обов'язків, передбачених статтею 50 цього Закону, самостійно вживати всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 1 ст. 1 ГПК України встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Аналіз наведених вище норм доводить до висновку, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Договір застави є одним зі способів забезпечення виконання зобов'язання. За його змістом відповідно до ст. 572 ЦК України кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Таким чином, сторонами у договорі застави є кредитор (заставодержатель) і боржник (заставодавець), цей договір забезпечує виконання укладеного між сторонами кредитного договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 586 ЦК України, ч. 2 ст. 17 Закону України «Про заставу» заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.

Тобто правом контролю за предметом застави наділений за законом та належним чином укладеним договором застави лише заставодержатель. І саме його право, у разі відчуження предмета застави, передачі його у користування іншій особі або іншого розпорядження ним, є порушеним. Тому саме заставодержателю належить право на звернення до суду щодо оспорення дій, вчинених із предметом застави без його згоди, з підстав, передбачених статтями 203 та 215 ЦК України.

Аналогічна позиція викладена і в постанові Верховного Суду України від 21.10.2015 у справі № 922/5223/14.

Таке право заставодержателя визначено і наведеним вище абз. 3 ч. й ст. 51 Закону України "Про заставу".

В п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" зазначено, що рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Колегія суддів звертає увагу не те, що суди, розглянувши спір по суті, не врахували такого.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Однак судами не досліджувались обставини, які б підтверджували належне відступлення та належну передачу відповідних документів від CFSIT до відповідача-1, у зв'язку з чим висновок про встановлення даного факту є передчасним.

Як вбачається із матеріалів справи, судами до справи також не долучено належним чином оформлених документів про відкриття акредитивів та договорів про відкриття таких акредитивів. Крім того, зазначені обставини заперечувалися і відповідачем-2.

Таким чином, не врахувавши вимог "Положення про порядок здійснення уповноваженими банками операцій за документарними акредитивами в розрахунках за зовнішньоекономічними операціями", затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03.12.2003 № 514 (п. 1.1., 1.3., 1.4 Розділу II та п. 1.5. розділу IV), суди першої та апеляційної інстанцій за відсутності належних та допустимих доказів, всупереч ст. 43 ГПК України, взагалі не досліджували обставини відкриття вказаних вище документарних акредитивів, а передчасно вважали такий факт встановленим.

Також суди, всупереч вимогам ст. 43 ГПК України, належним чином не дослідили факту настання чи ненастання строку виконання зобов'язань згідно зі спірною заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог.

Відповідно до ст. 4-3 ГПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

У п. 4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" також зазначено, що відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 4-2 ГПК щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Відповідач-2 зазначав, що спірне зарахування не відбулося, в тому числі, внаслідок фактичної відсутності одного із акредитивів, що суперечить вимогам ст. 601 ЦК України та 203 ГК України. Крім того зобов'язання ТОВ «Яблуневий дар» перед банком за кредитним договором та зобов'язання за акредитивами, права за якими, на думку відповідача-1, були йому переуступлені, виражені в різних валютах. Вимоги за кредитним договором, укладеним між АТ «Дельта Банк» та ТОВ «Яблуневий дар», виражені в євро, а валютою за акредитивами є долар США, при цьому між сторонами відсутні домовленості щодо курсу, який повинен застосовуватися при конвертації валюти зобов'язань.

Однак в оскаржуваних рішенні та постанові суди зовсім не надали належної оцінки вищенаведеним доводам.

Зі матеріалів справи також вбачається, що відповідач-2 в обґрунтування безпідставності позовних вимог посилався на нікчемність договору застави майнових прав від 04.09.2014 МД-1.1/2014 та договору відступлення права вимоги від 04.09.2014 № Д-1.2/2014, укладених між банком та позивачем, однак суди жодним чином не досліджували вказаних договорів на предмет їх нікчемності, в т. ч. із застосуванням підстав, визначених у ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Відтак, суди попередніх інстанцій в порушення ч. 1 ст. 43 ГПК України не встановили в судовому процесі всіх обставин справи всебічно, повно і об'єктивно в їх сукупності.

Як визначено ст. 111-5 ГПК України, у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Невстановлення судами попередніх інстанцій відповідних фактичних обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення спорів у справі, входять до предмету доказування, а отже підлягають обов'язковому дослідженню, і ненадання їм належної правової оцінки в сукупності є порушенням вимог ст. 43 ГПК України, що виключає можливість висновку суду касаційної інстанції про правильність застосування судами норм матеріального права при вирішенні спору.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними фактичні обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, а також з урахуванням наведених вище процесуальних порушень, рішення та постанова у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції для встановлення зазначених обставин і надання їм належної правової оцінки з врахуванням викладених вище вказівок цієї постанови.

Керуючись статтями 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення.

Касаційні скарги заступника прокурора міста Києва та Державної іпотечної установи задовольнити частково.

Рішення Господарського суду міста Києва від 08.12.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.02.2016 у справі № 910/25493/15 скасувати, а справу передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя О.О. Євсіков суддіО.А. Кролевець О.В. Попікова