Постанова ВГСУ від 03.12.2015 року у справі №910/9190/15

Друк

Пошук

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Постанова

вищий господарський суд україни ( ВГСУ )

Державний герб України

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2015 року Справа № 910/9190/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В. (доповідач),суддівГоголь Т.Г., Швеця В.О.розглянувши матеріали касаційної скарги Київської міської радина постановуКиївського апеляційного господарського суду від 07.09.15у справі №910/9190/15 Господарського суду міста Києваза позовомПриватного підприємства "Продмарт"доКиївської міської радипровизнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради

Ухвалою Вищого господарського суду України від 02.11.15 розгляд скарги призначено на 19.11.15. У судовому засіданні 19.11.15 ухвалою Вищого господарського суду України від цієї ж дати відкладено розгляд скарги до 26.11.15. У судовому засіданні 26.11.15 ухвалою суду касаційної інстанції від цієї ж дати продовжено строк розгляду касаційної скарги та оголошено перерву до 03.12.15.

У судовому засіданні взяли участь представники:

від позивача: Корнійчук Н.В. - за дов. від 07.04.15;

від відповідача: Глобенко Л.В. - за дов від 01.10.15.

Приватним підприємством "Продмарт" у квітні 2015 року заявлений позов до Київської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 19.02.15 №157/1022 "Про розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між Київською міською радою та Приватним підприємством "Продмарт" від 16.04.07 №78-6-00434 на підставі рішення Київської міської ради від 22.02.07 №189/850". В обґрунтування позову Підприємство зазначало, що оскаржуване рішення суперечить приписам статей 141, 143 Земельного кодексу України. Позивач вважав, що сплачує орендну плату та пайові внески, тому не порушив інтересів позивача. При цьому позивач посилався на приписи статті 19 Конституції України, 21 Цивільного кодексу України, статей 24, 31, 32 Закону України "Про оренду землі", статті 5 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель".

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.06.15, ухваленим суддею Пінченко Ю.О., позов задоволено. Суд першої інстанції виходив з того, що позивач використовує земельну ділянку за цільовим призначенням, а матеріали справи не містять доказів на підтвердження порушення позивачем земельного законодавства та відсутності проведення будівельних робіт. Суд керувався приписами статті 651 Цивільного кодексу України, статей 24, 25, 32 Закону України "Про оренду землі", статей 96, 143, 187, 189 Земельного кодексу України, пунктами 2.1, 2.6, 3.1, 6.1, 6.4 Порядку здійснення самоврядного контролю за використанням і охороною земель у місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 25.09.03 №16/890, статей 33, 43 Господарського процесуального кодексу України.

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Лобаня О.І. - головуючого, Майданевича А.Г., Федорчука Р.В., постановою від 07.09.15, перевірене рішення у справі залишив без змін, а апеляційну скаргу відповідача - без задоволення.

Київська міська рада звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просить рішення та постанову у справі скасувати та прийняти нове рішення про відмову у позові. Обґрунтовуючи свої вимоги Рада вказує на порушення судами приписів статті 32 Закону України "Про оренду землі" та 143 Земельного кодексу України, оскільки судами дано неналежну правову оцінку тим обставинам, що відсутність проведення позивачем будівельних робіт на спірній ділянці упродовж восьми років, свідчить про порушення останнім умов договору щодо використання землі не за цільовим призначенням, і цим порушив майнові інтереси територіальної громади міста Києва.

Від Приватного підприємства "Продмарт" відзив на касаційну скаргу судом не отримано.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В., та пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, перевіривши доводи касаційної скарги і правильність застосування судами приписів чинного законодавства відзначає таке.

Судами попередніх інстанцій установлено, що між Київською міською радою, як Орендодавцем, та Приватним підприємством "Продмарт", як Орендарем, на підставі рішення Київської міської ради від 22.02.07 №189/850 укладено договір оренди земельної ділянки від 05.04.07, зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про що було зроблено запис у книзі записів державних договорів від 16.04.07 за №78-6-00434. Судами установлено і те, що Київською міською радою прийнято рішення від 19.02.15 №157/1022 "Про розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між Київською міською радою та Приватним підприємством "Продмарт" від 16.04.07 №78-6-00434 на підставі рішення Київської міської ради від 22.02.07 №189/850". При прийнятті рішення від 19.02.15 №157/1022 Київська міська рада керувалась приписами статті 9 Земельного кодексу України, статті 32 Закону України "Про оренду землі", статті 188 Господарського кодексу України, статті 416 Цивільного кодексу України та пунктами 8.4, 11.4 договору оренди земельної ділянки від 16.04.07 №78-6-00434. Статтею 9 Земельного кодексу України унормовані повноваження Київської міської ради у галузі земельних відносин до яких належать: а) розпорядження землями територіальної громади міста; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності в порядку, передбаченому цим Кодексом; ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб міста; д) припинення права користування земельними ділянками у випадках, передбачених цим Кодексом; е) прийняття рішення щодо звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок; є) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади; ж) встановлення та зміна меж сіл, селищ, районів у містах; з) організація землеустрою; и) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; і) здійснення контролю за використанням і охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; ї) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) чи припинення використання земельної ділянки громадянами та юридичними особами в разі порушення ними вимог земельного законодавства; й) інформування населення щодо надання, вилучення (викупу) земельних ділянок; к) внесення у встановленому порядку пропозицій до Верховної Ради України щодо встановлення та зміни меж міст; л) вирішення земельних спорів; м) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону. Стаття 32 Закону України "Про оренду землі" регулює порядок припинення договору оренди землі шляхом його розірвання. За приписами названої статті на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України. У разі розірвання договору оренди землі з ініціативи орендаря орендодавець має право на отримання орендної плати на землях сільськогосподарського призначення за шість місяців, а на землях несільськогосподарського призначення - за рік, якщо упродовж зазначеного періоду не надійшло пропозицій від інших осіб на укладення договору оренди цієї ж земельної ділянки на тих самих умовах, за винятком випадків, коли розірвання договору було обумовлено невиконанням або неналежним виконанням орендодавцем договірних зобов'язань. У разі розірвання договору оренди землі за погодженням сторін кожна сторона має право вимагати в іншої сторони відшкодування понесених збитків відповідно до закону. Згідно зі статтею 416 Цивільного кодексу України право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку права користування; 3) відмови землекористувача від права користування; 4) невикористання земельної ділянки для забудови упродовж трьох років підряд. Але і в цьому випадку для припинення права користування земельною ділянкою слід використовувати підстави передбачені пунктами "г", "ґ", "д" статті 141 Земельного кодексу України (остання за аналогією). Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом. Як установлено судами, пунктом 8.4 договору сторонами погоджено, що Орендар зобов'язаний, зокрема, завершити забудову земельної ділянки у строки, установлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше ніж через 3 роки з моменту державної реєстрації договору; використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення; своєчасно вносити орендну плату. Згідно з пунктом 11.4 договору, він може бути розірваний: 1) за взаємною згодою сторін; 2) за рішенням суду, в порядку, встановленому законом; 3) в односторонньому порядку за ініціативою Орендодавця, із звільненням Орендодавця від відповідальності, згідно з Господарським кодексом України, у разі, коли орендар використовує земельну ділянку способами, які суперечать екологічним вимогам, не за цільовим призначенням, систематично (упродовж півроку) не сплачує орендну плату, порушення строків завершення забудови земельної ділянки, встановлених пунктом 8.4 договору, здійснення без згоди Орендодавця передачі або відчуження права користування земельною ділянкою третім особам. Саме посилання Київської міської ради у рішенні від 19.02.15 №157/1022 на статтю 32 Закону України "Про оренду землі", якою передбачено, що договір оренди землі може бути достроково розірваний саме за рішенням суду, і стало однією з підстав для задоволення позову. При цьому судами обох інстанцій помилково не взято до уваги умови пункту 11.6 договору оренди земельної ділянки від 16.04.07 №78-6-00434 відповідно до яких розірвання договору не потребує укладення додаткових угод, договір вважається розірваним з моменту прийняття Орендодавцем відповідного рішення, якщо інше не установлено цим рішенням. Така умова договору відповідає приписам статті 31 Закону України "Про оренду землі" якими унормовано, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. Наведене правове регулювання надає одній із сторін договору право відмовитись від договору на свій розсуд за наявності домовленості про це між сторонами в умовах договору та за наявності підстав передбачених цим же договором. З огляду на викладене, визнаються помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що відповідач не мав права на розірвання договору в односторонньому порядку шляхом прийняття Міською радою відповідного рішення. Самі лише посилання на приписи статті 32 Закону України «Про оренду землі» не є підставою для скасування спірного рішення Київської міської ради, оскільки право і порядок розірвання договору в односторонньому порядку сторонами погоджено умовами договору оренди земельної ділянки від 05.04.07. Відтак суд змінює мотивувальну частину оскаржуваних судових актів у цій частині. За приписами статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд, у визначеному законом порядку, встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. До обставин, на яких сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Отже, предметом доказування є сукупність обставин, що їх необхідно встановити для правильного вирішення спору. Згідно з приписами статті 34 цього ж Кодексу господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Належними визнаються докази, які містять відомості про факти, що входять у предмет доказування у справі, та інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. За приписами пункту 4 частини 2 статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Отже саме шляхом доказування встановлюються факти і обставини, що на момент їх встановлення є існуючими. Обов'язок доведення позовних вимог у господарському судочинстві покладається на позивача. У той же час у спорі про визнання незаконним акта, зокрема у цьому спорі, відповідач повинен довести наявність обставин які визначені договором підставою для одностороннього розірвання договору шляхом прийняття спірного рішення. У відповідності до положень статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Згідно з пунктом 34 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин. Частиною 1 статті 73 Закону України "Про місцеве самоврядування" передбачено, що акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території. Розглядаючи даний спір, судами обох інстанцій установлено, що реалізовуючи виключні повноваження в земельних правовідносинах, Київська міська рада прийняла рішення від 19.02.15 №157/1022 "Про розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між Київською міською радою та Приватним підприємством "Продмарт" від 16.04.07 №78-6-00434 на підставі рішення Київської міської ради від 22.02.07 №189/850". Проте, як правомірно установлено судами попередніх інстанцій позивачем не доведено обставин, з якими сторони пов'язали можливість розірвання договору за ініціативою однієї зі сторін, зокрема зміст допущеного відповідачем порушення та докази його істотності, настання випадків, передбачених відповідним пунктом договору, нормою законодавства. Так матеріали справи не містять доказів того, що будівництво на спірній ділянці не проводиться, зокрема актів перевірки дотримання позивачем вимог земельного законодавства, актів про не проведення будівельних робіт на земельній ділянці, складених Державною архітектурно-будівельною інспекцією. Коли сторона реалізує своє право на одностороннє розірвання договору, вона зобов'язана достеменно довести підставу для такого розірвання, тобто об'єктивні обставини, що склались у сторони, яка вимагає розірвання договору. Судами обох інстанцій з підтвердженням матеріалами справи установлено, що у справі відсутні докази наявності підстав для застосування позивачем права на односторонню відмову від договору, зокрема непроведення будівництва відповідачем. І в цій частині мотиви для задоволення позову визнаються судом правомірними. Доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування постанови у справі, оскільки не спростовують установлених апеляційним судом обставин справи та ґрунтуються на переоцінці доказів, яка за приписами статті 1117 Господарського процесуального кодексу України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції. Відтак, підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги не убачається. Витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,