ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2016 року Справа № 918/1094/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

ГоловуючогоГончарука П.А. (доповідача),СуддівКондратової І.Д., Стратієнко Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 3 червня 2016 року у справі №918/1094/15 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Укрспецбетон" до фізичної особи - підприємця ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: товариство з обмеженою відповідальністю "Піраміда" про стягнення суми, -

Встановив:

У вересні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю "Укрспецбетон" звернулося до господарського суду Рівненської області з позовом про стягнення з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 29 464 грн. збитків.

Ухвалою господарського суду Рівненської області від 29 жовтня 2015 року до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача було залучено товариство з обмеженою відповідальністю фірму "Піраміда".

Рішенням господарського суду Рівненської області від 29 лютого 2016 року, у справі №918/1094/15 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 3 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано. Прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 29 462 грн. збитків, 1 826,88 грн. судового збору за подання позову, 2 009,56 грн. судового збору за розгляд апеляційної скарги. У позові в частині стягнення 2 грн. збитків відмовлено.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить постанову апеляційного господарського суду скасувати та прийняти у справі нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Сторони не скористались своїм правом на участь у судовому засіданні.

Вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено попередніми судовими інстанціями, 18 червня 2014 року сторонами у справі укладено договір-заявку №10 про надання транспортно-експедиційних послуг (договір-заявка), за яким відповідач зобов'язався перевезти вантаж - панелі, вага 12 тон, автомобілем Рено НОМЕР_1, причіп НОМЕР_2, з м. Дніпродзержинськ до м. Ладижин. Додатковими умовами договору-заявки сторони узгодили, що замовник зобов'язується здійснити своєчасне завантаження та розвантаження автомобіля, правильно оформити супровідні документи, указати фактичну адресу завантаження та розвантаження автомобіля. Перевізник зобов'язується вчасно надати автомобіль і доставити вантаж до місця розвантаження в обумовлений строк.

Вартість перевезення, відповідно до розрахунку за карткою Приватбанк НОМЕР_3, склала 6 998 грн.

Завантаження продукції згідно рахунку №79 від 12 травня 2015 року (ребристі плити 4ПГ 6-4 ІІІв-Н - 8 шт.), на автомобіль Рено НОМЕР_1, причіп НОМЕР_2, водій ОСОБА_4, за заявкою позивача було здійснено третьою особою.

Приймаючи вантаж позивачем було виявлено його пошкодження, які виключають подальше його використання, у зв'язку з чим позивач відмовився приймати доставлену продукцію.

Претензію позивача №450 від 7 липня 2015 року про відшкодування завданих збитків, відповідач відхилив, внаслідок чого позивач звернувся до суду з позовом про зобов'язання перевізника відшкодувати збитки у розмірі вартості пошкодженого вантажу у сумі 22 464 грн. та вартості перевезення - 7 000 грн., всього - 29 464 грн.

Місцевий господарський суд, посилаючись на положення ст.ст. 908, 909, ч. 1 ст. 925 Цивільного кодексу України, ст. 306, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 307, 315 Господарського кодексу України, п.п. 72, 159-160, 164-167 Статуту автомобільного транспорту Української РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР №401 від 27 червня 1969 року, розділи 15, 16 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні", затверджених Наказом Міністерства транспорту України №363 від 14 жовтня 1997 року (далі - Правил), відмовив у задоволенні позову, вказавши, що позивач не довів, що пошкодження вантажу сталося з вини відповідача, а також наявність такого пошкодження вантажу, яке б повністю перешкоджало його використанню за прямим призначенням.

Проте, суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний перегляд цієї справи, з висновками першої інстанції не погодився, рішення скасував і частково задовольнив позов про стягнення з відповідача збитків, посилаючись на те, що згідно ст. 924 ЦК України з моменту прийняття вантажу до перевезення та до видачі одержувачеві за збереження вантажу відповідає перевізник, а у разі псування або пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, саме відповідач має довести, що псування сталося не з його вини, тобто у таких випадках діє презумпція винуватості. Оскільки, відповідач (водій) не надав доказів того, що ним при отриманні вантажу було перевірено відповідність кріплення і складання вантажу на рухомому складі умовам безпеки руху та забезпечення цілості рухомого складу, хоча в отриманій видатковій накладній своїм підписом засвідчив, що габарити, кріплення та вкладання вантажу на автомобіль відповідає вимогам правил перевезення вантажів автомобільним транспортом, претензій з кількості та якості виробів немає; при передані вантажу вантажоотримувачу з'ясувалось, що товар пошкоджений, доказів того, що пошкодження відбулось не з його вини відповідач не надав, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що позивач зазнав збитків саме з вини водія. Посилаючись на видаткову накладну №181 від 18 червня 2016 року, рахунок на оплату і платіжне доручення про оплату, згідно яких вартість пошкодженого вантажу складає 22 464 грн. та на договір-заявку на перевезення вартістю 7 000 грн. і дублікат чеку Приватбанку на суму 6 998 грн., суд вказав на те, що вимоги позивача підтверджені у розмірі 29 462 грн., а тому позов підлягає задоволенню на вказану суму.

Висновок суду апеляційної інстанції є правильним з огляду на таке.

Як правильно було визначено судами попередніх інстанцій правовідносини сторін у даній справі, виникли на підставі договору перевезення.

Правовідносини, що виникають з перевезення вантажу регулюються главою 64 ЦК України.

Відповідно до статті 924 цього Кодексу перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.

Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини.

Зазначена норма передбачає принцип винності в разі відповідальності перевізника за втрату, нестачу, псування й ушкодження вантажу, який є загальним для всіх видів транспорту. Перевізник несе відповідальність за нестачу, втрату, псування й ушкодження вантажу лише у випадках, коли він винен у несхоронності вантажу. При цьому обов'язок доведення своєї невинуватості лежить на ньому.

Отже, відповідальність перевізника побудована за принципом вини і діє, як правило, презумпція вини зобов'язаної сторони.

Перевізник несе відповідальність, якщо не доведе, що втрата, псування й ушкодження вантажу відбулися внаслідок обставин, яким він не міг запобігти чи усунення яких від нього не залежало, зокрема внаслідок вини перевізника чи відправника вантажу; особливих природних властивостей перевезеного вантажу; недоліків тари й пакування, яких не можна було встановити шляхом зовнішнього огляду при прийманні вантажу до перевезення й інших обставин, передбачених законом.

Із зазначеного вбачається, що перевізник звільняється від відповідальності за незбереження вантажу у випадках, коли причиною його незбереження була непереборна сила. Втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу внаслідок випадку, що не підлягає під визначення непереборної сили, відповідно до частини першої ст. 924 ЦК України не звільняють перевізника від відповідальності за незбереження вантажу.

Таким чином, апеляційною інстанцією правильно вказано, що законодавець покладає на перевізника обов'язок доводити наявність обставин, що звільняють його від відповідальності за незбереження вантажу.

Встановивши, що відповідач прийняв вантаж до перевезення, підписавши товарно-транспортну та видаткову накладні, які містили застереження, що вантаж наданий до перевезення у стані, що відповідає правилам перевезення; габарити, кріплення та вкладання вантажу на автомобіль відповідає вимогам правил перевезення вантажів автомобільним транспортом, однак доказів здійснення водієм перевірки дійсності таких застережень, що згідно п.п. 8.20-8.22 Правил, є обов'язковим, відповідач не надав, суд другої інстанції правильно вказав, що з моменту прийняття без будь-яких зауважень вантажу, відповідальність за його схоронність до моменту передання вантажоотримувачу несе саме перевізник, в даному випадку відповідач.

Встановлено, що факт доставки пошкодженого вантажу, тобто наявності збитків, зафіксовано позивачем в акті від 19 червня 2015 року, підписаного заступником директора, майстром цеху та начальником Об'єднання Дніпроенергопромбуд, директором ПП "Укрремтор Плюс" та директором позивача, про складання якого вказано на зворотному боці товарно-транспортної накладної №327 від 18 червня 2015 року. При цьому, залучення третіх незацікавлених осіб до складання акту від 19 червня 2015 року є підтвердження відмови водія від його підписання.

Враховуючи зазначене, а також те, що факт пошкодження вантажу під час перевезення не заперечується відповідачем, апеляційний господарський суд, на відміну від суду першої інстанції, правильно вказав, що факт пошкодження вантажу, який був прийнятий відповідачем до перевезення без застережень, підтверджено належними та допустимими доказами, а висновок першої інстанції про те, що не надання відповідачем доказів на підтвердження відсутності його вини у такому пошкодженні вантажу, не дають можливість констатувати вину відповідача, є хибним, оскільки обов'язок доведення невинуватості перевізника покладається безпосередньо на нього вимогами законодавства, що регулює правовідносини, що виникли між сторонами.

Згідно ст. 22 ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.

Відповідно до ст. 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати, штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо, понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток, на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною.

Для застосування такої міри цивільно-правової відповідальності, як відшкодування збитків, необхідно встановити наявність чотирьох елементів правопорушення, а саме: протиправна поведінка боржника, яка проявляється у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов'язання; наявність збитків; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданими збитками, що означає, що збитки мають бути наслідком саме даного порушення боржником зобов'язання, а не якихось інших обставин, зокрема дій самого кредитора або третіх осіб; вина боржника. Отже кредитор, вимагаючи відшкодування збитків, має довести три перші умови відповідальності, зокрема факт порушення боржником зобов'язання, розмір збитків, причинний зв'язок.

Встановивши, факт пошкодження товару, перевезення якого здійснювалось відповідачем, внаслідок чого використання цієї продукції за безпосереднім призначенням стало не можливим, що дане пошкодження сталося під час перевезення, а відповідач не надав доказів відсутності його вини у такому пошкодженні, висновок апеляційного господарського суду щодо обґрунтованості позову про стягнення з перевізника збитків у межах вартості товару, що перевозився і суми, сплаченої за послуги перевезення є правильними, як і висновок про необхідність скасувати рішення суду першої інстанції з підстав неналежної оцінки обставин справи та неправильного застосування норм матеріального права.

Висновки апеляційного господарського суду, викладені у постанові є законними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам і наявним матеріалам справи.

Доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування апеляційною інстанцією норм матеріального та процесуального права ґрунтуються на неправильному розумінні та тлумаченні відповідачем вказаних положень матеріального права, що унеможливлює прийняття таких доводів судом касаційної інстанції в якості підстави для зміни або скасування постановлених у справі судових рішень.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до аналізу наявних у справі доказів, встановлення та переоцінка яких, в силу вимог ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, не входить до компетенції касаційної інстанції.

З огляду на викладене, постанову апеляційного господарського суду слід залишити в силі.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 3 червня 2016 року у справі №918/1094/15 - без змін.

Поновити виконання судового рішення у справі №918/1094/15.

Головуючий:П.А.ГончарукСудді:І.Д.Кондратова Л.В.Стратієнко