ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2016 року Справа № 914/41/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоГубенко Н.М.суддівБарицької Т.Л. Картере В.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" в особі філії Регіонально-виробничого управління "Львівавтогаз"на рішення від та на постанову відГосподарського суду Львівської області 21.03.2016 Львівського апеляційного господарського суду 26.05.2016у справі Господарського суду№ 914/41/16 Львівської областіза позовомПублічного акціонерного товариства "Укртрансгаз" в особі філії "Управління магістральних газопроводів "Львівтрансгаз"доДочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" в особі філії Регіонально-виробничого управління "Львівавтогаз"простягнення штрафних санкцій за договором зберіганняу судовому засіданні взяли участь представники:- позивача Ковтунов І.А.;- відповідача Шегера І.П.;ВСТАНОВИВ:

29.12.2015 Публічне акціонерне товариство "Укртрансгаз" в особі філії "Управління магістральних газопроводів "Львівтрансгаз" звернулося до Господарського суду Львівської області із позовом до Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" в особі філії Регіонально-виробничого управління "Львівавтогаз" про стягнення штрафних санкцій за договором зберігання.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 21.03.2016 у справі № 914/41/16 (суддя Коссак С.М.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 26.05.2016 (колегія суддів у складі: Орищин Г.В. - головуючий суддя, судді Галушко Н.А., Кузь В.Л.), позов задоволено частково; стягнуто із Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" в особі філії Регіонально-виробничого управління "Львівавтогаз" на користь Публічного акціонерного товариства "Укртрансгаз" в особі філії "Управління магістральних газопроводів "Львівтрансгаз" пеню у розмірі 6 486, 30 грн. та штраф у розмірі 27 351, 87 грн.; в іншій частині у позові відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції та постановою апеляційного господарського суду, Дочірнє підприємство "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" в особі філії Регіонально-виробничого управління "Львівавтогаз" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 21.03.2016 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.05.2016 у справі № 914/41/16, та припинити провадження у справі.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається із матеріалів справи, 27.03.2013 між Публічним акціонерним товариством "Укртрансгаз" в особі Угерського виробничого відділення ремонтних і сервісних послуг філії управління магістральних газопроводів "Львівтрансгаз" (поклажодавець) та ДП Дочірнім підприємством "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" в особі філії Регіонально-виробничого управління "Львівавтогаз" (зберігач) було укладено договір, що зареєстрований зберігачем 27.03.2013 за № 59/13-Л, а поклажодавцем - 27.05.2013 за № 1305000409, відповідно до умов якого поклажодавець передає, а зберігач приймає на зберігання з 27.03.2013 по 27.03.2014 включно та зобов'язується повернути поклажодавцеві у схоронності майно, перелік якого визначено в додатку № 1 до даного договору, який є його невід'ємною частиною.

На виконання умов договору позивачем було передано відповідачу 514 позицій майна загальною кількістю 875 штук, вказаних в додатку № 1 до договору, що зафіксовано в акті до договору № 1305000409 та визнається обома сторонами.

Протягом 2014 року відповідачем було частково повернуто 61 одиницю переданого на зберігання майна.

Відповідно до п. п. 12.1, 12.2 договору зберігання, він набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє в частині зберігання до 27.03.2014. У випадку, якщо одна із сторін за один місяць до закінчення строку дії цього договору не заявила про його зміну чи припинення, то договір вважається пролонгованим на наступний однорічний строк на таких самих умовах, що діяли до моменту його закінчення.

Відповідно до п. 5.1.9 договору зберігач зобов'язаний повернути майно поклажодавцю за його першою вимогою не пізніше 30-ти днів з дня одержання такої вимоги у тому стані, в якому воно було прийняте на зберігання, з урахуванням змін його природних властивостей.

Пунктом 6.1.4 договору передбачено право поклажодавця одержати майно достроково, попередивши про це зберігача, не менш ніж за 30 днів.

08.06.2015 позивач звернувся до відповідача з листом № 2681/19-01, в якому повідомив про припинення дії договору, та про необхідність повернути майно, що знаходиться на зберіганні (453 позиції) та оформити акт приймання-передачі.

Вказаний лист відповідачем отримано 11.06.2015.

З урахуванням того, що вимогу позивача повернути майно (лист № 2681/19-01), отримано відповідачем 11.06.2015, суди попередніх інстанцій беручи до уваги ч. 5 ст. 254 ЦК України та п. 5.1.9 договору дійшли обґрунтованого висновку, що останній день виконання відповідачем свого обов'язку щодо повернення майна із зберігання припадає на 13.07.2015.

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що у справі № 914/3834/15 за позовом Публічного акціонерного товариства "Укртрансгаз" в особі філії "Управління магістральних газопроводів "Львівтрансгаз" до Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" в особі філії Регіонально-виробничого управління "Львівавтогаз" про спонукання до виконання умов договору № 1305000409 від 27.05.2013 в частині повернення майна власнику ухвалою Господарського суду Львівської області від 16.12.2015 затверджено між сторонами мирову угоду від 03.12.2015.

Згідно із затвердженою Господарським судом Львівської області мировою угодою від 03.12.2015 відповідач визнав, що станом на час подання позову (справа № 914/3834/15 порушена Господарським судом Львівської області 09.11.2015) умови договору зберігання № 1305000409 від 27.05.2013 (в РВУ "Львівавтогаз" зареєстровано в реєстрі за № 59/13-Л 27.03.2013) виконано ним неналежним чином в частині повернення переданого на зберігання майна зазначеного в переліку, згідно із додатком № 1 до цієї угоди. Відповідач визнає та зобов'язується у строк до 31.12.2015 перерахувати на рахунок позивача чи припинити зобов'язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог на суму 417 978, 02 грн., з яких: 390 741, 01 грн. - вартість майна; вартість оцінки майна - 21 060, 00 грн.; судовий збір у справі № 914/3834/15 - 6 177, 01 грн.

Відповідно до ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Водночас, судами попередніх інстанцій встановлено, що 31.12.2015 відповідач звернувся до позивача із заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог, в якій, зокрема, зазначив, що грошові зобов'язання відповідача перед позивачем за ухвалою Господарського суду Львівської області від 16.12.2015 та мировою угодою від 03.12.2015 між сторонами у справі № 914/3834/15 на суму 417 978, 02 грн. є припиненими.

Предметом даного позову є вимога позивача про: стягнення пені на підставі п. 8.3 договору зберігання; стягнення пені та штрафу на підставі абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України.

Статтею 936 ЦК України передбачено, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Відповідно до ст. 938 ЦК України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.

Згідно із ст. 949 ЦК України зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей.

Статтею 951 ЦК України передбачено, що збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем: 1) у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості; 2) у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість. Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості.

Відповідно до статей 610, 611 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Згідно із ч. 1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

За змістом положень ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до ч. 2 ст. 231 ГК України, у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

- за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

- за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Аналіз наведеної норми матеріального права дає підстави для висновку, що застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України, можливо за сукупності таких умов:

- якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачено договором або законом;

- якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки;

- якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафної санкції.

Така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 06.12.2010 у справі № 42/562, від 20.12.2010 у справі № 06/113-38, від 28.02.2011 у справі № 23/225, від 04.02.2014 у справі № 903/610/13.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій. (Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 27.04.2012 у справі № 06/5026/1052/2011).

Подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язання, не узгоджується з приписами ст. 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. (Така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 01.07.2014 у справі № 11/5026/1925/2012, від 01.07.2014 у справі № 5010/1575/2012-20/83).

Здійснивши розгляд справи, господарські суди першої та апеляційної інстанцій встановивши, що відповідач не виконав належним чином взяті на себе зобов'язання в частині повернення переданого на зберігання майна; пунктом 8.3 договору зберігання передбачено, що за порушення строку повернення майна поклажодавцеві зберігач сплачує поклажодавцю пеню в розмірі 0, 01 відсотка вартості майна, повернення якого прострочено, за кожний день такого прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ; з огляду на те, що позивачем нараховані штрафні санкції за період з 09.07.2015 по 26.12.2015, в той час як судами встановлено, що прострочення виконання зобов'язання щодо повернення переданого на зберігання майна відповідачем допущено з 14.07.2015; беручи до уваги те, що подвійне стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язання, не узгоджується з приписами ст. 61 Конституції України, та те, що сторонами погоджено у договорі інший розмір пені ніж передбачено абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України; дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, а саме в частині стягнення пені на підставі п. 8.3 договору зберігання за період з 14.07.2015 по 26.12.2015 та штрафу на підставі абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України за період з 14.07.2015 по 26.12.2015.

Посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що судами попередніх інстанцій не враховано те, що послуги по зберіганню майна на підставі спірного договору зберігання надавались відповідачем у липні-серпні 2015 року та те, що не відбулося прострочення зобов'язання зі сторони відповідача, так як саме позивач не забрав речі із зберігання не приймаються колегією суддів суду касаційної інстанції до уваги з огляду на таке.

По-перше, 08.06.2015 позивач відповідно до п. п. 5.1.9, 6.1.4 договору зберігання звернувся до відповідача з листом № 2681/19-01 (даний лист отримано відповідачем 11.06.2015), в якому повідомив про необхідність повернути майно, що знаходиться на зберіганні (453 позиції) та оформити акт приймання-передачі, та повідомив про припинення дії договору зберігання; судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до п. п. 5.1.9, 6.1.4 договору зберігання останній день виконання відповідачем свого обов'язку щодо повернення майна із зберігання припадає на 13.07.2015.

По-друге, позивач листом від 10.08.2015 (т. 1 а. с. 75) у відповідь на лист відповідача від 05.08.2015 № 1023-01/22.05 (т. 1 а. с. 97), яким надіслано акти здачі-приймання робіт від 31.07.2015, зазначив, зокрема, про безпідставність виставлення рахунків, оскільки позивач в листі № 2681/19-01 від 08.06.2015 повідомив відповідача про необхідність повернення майна, що знаходиться на зберіганні, та про припинення дії договору зберігання.

По-третє, відповідач у своїй заяві про зарахування зустрічних однорідних вимог визнав, що заборгованість позивача станом на 31.12.2015 (дата заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог) за договором зберігання, відповідно до підписаних сторонами первинних документів, що підтверджують надання послуг зі зберігання протягом періоду з 01.04.2013 по 30.06.2015, склала 74 006,73 грн.

По-четверте, як вбачається із мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Львівської області від 16.12.2015 у справі № 914/3834/15, відповідач визнав, що передане на зберігання майно, внаслідок неналежного виконання договору зберігання відповідачем, втратило якісні характеристики, відновлення його первісного стану є неможливим, відтак відповідач зобов'язався відшкодувати його вартість відповідно до ст. ст. 623, 951 ЦК України та п. 5.1.12 договору зберігання.

Всі інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків, викладених у судових рішеннях, що оскаржуються. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Отже, рішення господарського суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду у справі відповідають встановленим ними фактичним обставинам, прийняті з дотриманням норм матеріального і процесуального права та передбачені законом підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" в особі філії Регіонально-виробничого управління "Львівавтогаз" залишити без задоволення, рішення Господарського суду Львівської області від 21.03.2016 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.05.2016 у справі № 914/41/16 залишити без змін.

Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО

Судді Т.Л. БАРИЦЬКА

В.І. КАРТЕРЕ