ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2016 рокуСправа № 910/29047/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіГончарука П.А.,суддіСтратієнко Л.В.,за участю представників від відповідачаАнтонова О.М., Мацепури О.Л.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуНауково - виробничої фірми у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Бріг"на рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.06.2016 рокуу справі№ 910/29047/15 Господарського суду міста Києваза позовомФізичної особи - підприємця ОСОБА_6доНауково - виробничої фірми у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Бріг"простягнення 108 838,70 грн, ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2015 року Фізична особа - підприємець ОСОБА_6 (надалі - ФОП ОСОБА_6, позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Науково - виробничої фірми у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Бріг" (надалі - НВФ ТОВ "Бріг", відповідач) про стягнення 108838,70 грн заборгованості з орендної плати за період лютий 2014 року по 25.08.2015 року за договором оренди від 31.03.2015 року.

НВФ ТОВ "Бріг" проти позову заперечувало, посилаючись на те, що у нього відсутній обов'язок сплачувати орендну плату за заявлений позивачем період, оскільки з квітня 2014 року він звільнив помешкання і не використовував його за призначенням, проте позивач ухилявся від прийняття цього приміщення за актом. Крім того, відповідач зазначав про відсутність державної реєстрації права власності позивача на об'єкт оренди та непідвідомчість спору господарським судам, оскільки предметом договору оренди є житло для проживання у ньому фізичних осіб, а також з огляду на те, що позивач, доводячи своє право власності на квартиру, посилається на договір дарування, він як набувач майна, не є фізичною особою - підприємцем.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.12.2015 року (суддя Турчин С.О.), яке залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.06.2016 року (колегія суддів у складі: головуючого судді Ільєнок Т.В. (доповідач), суддів: Рудченка С.Г., Яковєва М.Л.), позов задоволено повністю.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення ст.ст. 810, 815, 820, ч. 1 ст. 825 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), ст. 20, п. 1 ст. 80, ст. ст. 84, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), неправильне застосування положень ст. 764, ч. 2 ст. 795 ЦК України, просить скасувати судові рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю. Також до касаційної скарги відповідачем були подані письмові пояснення.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників відповідача, перевіривши згідно ч. 2 ст. 1115, ч. 1 ст. 1117 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про залишення без задоволення касаційної скарги з таких підстав.

У справі, яка переглядається суди встановили, що 31.01.2013 року між сторонами був укладений договір оренди нерухомого майна (далі - договір), за умовами якого позивач (орендодавець) передав відповідачу (орендар) на строк з 31.01.2013 року по 31.01.2014 року (п. 4.1 договору) приміщення, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 68,92 кв. м. (надалі - об'єкт оренди), що підтверджується актом прийому-передачі приміщення від 31.01.2013 року, для проживання у ньому фізичних осіб (пп. 2.2.1 п. 2.2 договору).

Відповідно до п. 3.1 договору незалежно від наслідків господарської діяльності, орендар за кожен місяць користування об'єктом оренди оплачує орендодавцю орендну плату у розмірі 6000,00 грн.

Згідно з пп. 2.2.8 п 2.2., пп 4.1.2 п. 4.1 договору орендар зобов'язувався звільнити та здати орендодавцеві об'єкт оренди в належному стані з урахуванням нормального фізичного зносу протягом двох днів з моменту закінчення терміну дії (розірвання) договору згідно з актом здачі житлового приміщення (додаток № 2 до договору). Моментом закінчення фактичного використання об'єкту нерухомості за даною угодою є підписання сторонами акту здачі житлового приміщення.

Суди з'ясували, що рішенням Господарського суду міста Києва від 14.05.2015 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.08.2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 27.10.2015 року, у справі № 910/3115/15-г за позовом ФОП ОСОБА_6 до НВФ ТОВ "Бріг" про стягнення 62100,00 грн - неустойки за прострочення передачі об'єкта оренди після закінчення терміну дії договору; 66000,00 грн завданих збитків; 5080,57 грн- вартості комунальних послуг за період з лютого по грудень 2014 року позов було задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 3715,35 грн заборгованості за комунальні послуги; 135,35 грн. за електроенергію; 1 229,87 грн за телекомунікаційні послуги. У стягненні 62100,00 грн неустойки за прострочення передачі об'єкта оренди після закінчення терміну дії договору відмовлено, оскільки було встановлено, що на дату закінчення строку договору та протягом одного місяця після закінчення строку відповідач не звільнив та не передав об'єкт оренди, а позивач проти цього не заперечував, тому суд дійшов висновку, що договір відповідно до ст. 764 ЦК України, ч. 4 ст. 284 Господарського кодексу України (надалі - ГК України) автоматично поновив свою дію на строк, який раніше був встановлений у договорі, тобто, на строк до 31.01.2015 року.

Частиною 2 ст. 795 ЦК України встановлено, що повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Відповідно до ст. 764 цього Кодексу, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Аналогічні норма права встановлена у ч. 4 ст. 284 ГК України.

Керуючись зазначеними нормами законодавства та враховуючи те, що відповідач в порушення умов пп. 2.2.8 п 2.2., пп 4.1.2 п. 4.1 договору не повернув позивачеві приміщення за актом приймання-передачі, не надав докази припинення використання об'єкту оренди, звернення до позивача з пропозицією підписати акт здачі житлового приміщення і документально не підтвердив факт наявності обставин, які позбавили його можливості користуватися об'єктом оренди за заявлений період, суд першої інстанції дійшов висновку, що термін дії договору оренди поновлено повторно на той же термін, який встановлено договором, а відповідач (орендар) відповідно до ч. 1, ч. 5 ст. 762 ЦК України, п.п. ст. 285 ГК України зобов'язаний сплатити орендну плату у розмірі, який встановлений договором (6000,00 грн у місяць), за заявлений позивачем період (лютий 2014 року - 25.08.2015 року).

Клопотання відповідача про припинення провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України суд відхилив, оскільки склад учасників спору відповідає приписам ст.ст. 1, 21 ГПК України, правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер, а відповідно до п. 1 ч. 12 ГПК України справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів підвідомчі господарським судам. Доводи відповідача про те, що спір не підвідомчій господарському суду, оскільки об'єкт оренди належить фізичній особі, а не фізичній особі-підприємцеві, суд відхилив, оскільки статус фізичної особи - підприємця - це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, і закон не відокремлює майно, яке належить фізичній особі і тій же фізичній особі, яка має статус підприємця.

Суд апеляційної інстанції погодився з такими висновками місцевого господарського cуду. Посилання відповідача на опис вкладення у цінний лист з датою відбитку поштового штемпеля від 22.04.2014 року, лист від 22.04.2014 року № Б-140-4-01/08, як докази надсилання акту здачі квартири від 03.04.2014 року (а/с 138, 140), листи звернення до відділу поштового зв'язку (а/с 165, 166), які ним було приєднано під час перегляду даної справи судом апеляційної інстанції, апеляційний господарський суд визнав необґрунтованим, з огляду на те, що за умови п. 4.1.2 договору оренди належним доказом повернення об'єкту оренди є лише двосторонньо підписаний акт здачі житлового приміщення. Самі лише надсилання акту приймання-передачі, листи-звернення про прийняття орендодавцем об'єкту оренди не можуть слугувати підставою вважати, що об'єкт оренди повернуто. Крім того, суд відзначив, що за договором оренди від 31.01.2013 року не передбачено надсилання акту здачі житлового приміщення та порядку визнання цього акту правомочним в разі його одностороннього підписання. Твердження відповідача про те, що позивач відмовився від підписання акту здачі квартири, колегія суддів апеляційної інстанції відхиляє, оскільки відповідач на підтвердження виконання зобов'язання за договором оренди був вправі в судовому порядку вимагати прийняття від нього майна, яке було предметом договору, та отримання документа про таке прийняття, як підтвердження виконання зобов'язання відповідно до ч. 2 ст. 795 ЦК України, однак не зробив цього.

У ч. 4 ст. 129 Конституції України закріплено, що однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

В ГПК України принцип змагальності закріплений у ст. 42, згідно з якою сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Отже, для звільнення себе від обов'язку сплачувати орендну плату відповідач повинен довести, що приміщення ним повернуто орендодавцю у порядку встановленому договором, зокрема, шляхом оформлення акту відповідно до вимог ч. 2 ст. 795 ЦК України. І у разі відсутності акту, відповідач повинен довести суду, що приміщення ним звільнено, користування орендним майном не здійснюється, а акт не оформлений з вини позивача, який ухиляється від вчинення таких дій, оскільки тоді матиме місце прострочення кредитора (ст. 613 ЦК України), і відповідно до ч. 6 ст. 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Зважаючи на те, що відповідач у суді першої інстанції не надав жодного доказу на підтвердження зазначених ним у відзиві обставин про те, що орендоване помешкання було звільнено у квітні 2014 року, так само не надав жодного доказу, який би підтверджував, що позивач ухилявся від прийняття приміщення за актом приймання-передачі у порядку встановленому договором, а пояснення посадових осіб відповідача щодо цих обставин не є допустимими доказами, Вищий господарський суд України вважає, що висновки господарського суду першої інстанції про правомірність позовних вимог щодо стягнення заборгованості по орендній платі за заявлений позивачем період (лютий 2014 року - 25.08.2015 року) відповідають фактичним обставинам справи та вимогам діючого законодавства, і підстави для зміни або скасування прийнятих у справі судових рішень відсутні.

При цьому, суд касаційної інстанції зауважує, що суд апеляційної інстанції в порушення вимог ч. 1 ст. 101 ГПК України прийняв додаткові докази (опис вкладення у цінний лист з датою відбитку поштового штемпеля від 22.04.2014 року, лист від 22.04.2014 року № Б-140-4-01/08, як докази надсилання акту здачі квартири від 03.04.2014 року (а/с 138, 140), листи звернення до відділу поштового зв'язку (а/с 165, 166), які були подані відповідачем, та надав їм оцінку, не зазначивши підстави такого прийняття.

В абз. 3 п. 9 постанови від 17.05.2011 року N 7 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України" пленум Вищого господарського суду України роз'яснив, що у вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому, обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов'язаний самостійно з'ясовувати відповідні причини. У разі прийняття додаткових доказів, у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття.

Зважаючи на те, що відповідач брав участь у судовому засіданні у суді першої інстанції, мав достатньо часу для подання доказів на підтвердження своїх заперечень та у відзиві на позов взагалі не зазначав про надсилання листа від 22.04.2014 року № Б-140-4-01/08 з актом про повернення орендованого майна від 03.04.2014 року, про ці докази відповідач не зазначав також при вирішення спору у справі № 910/3115/15-г, суд касаційної інстанції вважає, що вказані відповідачем причини неподання таких доказів до суду першої інстанції (відхилення клопотання про виклик посадової особи та залишення без розгляду заяви про відвід), не можна визнати поважними, тому прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів є безпідставними. Висновки суду про оцінку цих доказів підлягають виключенню з мотивувальної частини постанови.

Відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України підставою для скасування судового рішення місцевого чи апеляційного господарського суду є, зокрема, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. При цьому, судовий акт підлягає скасуванню лише за умови, якщо таке порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права призвело до прийняття неправильного судового рішення. Законне, обґрунтоване, правильне по суті й справедливе рішення суду не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань.

Оскільки допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права (ст. 101 ГПК України) в цілому не вплинули на прийняття правильної по суті постанови про залишення без змін рішення суду про задоволення позову, і підстав для скасування рішення апеляційного суду колегія суддів не вбачає, Вищий господарський суд України дійшов висновку про залишення без змін прийнятої у справі постанови суду апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги про порушення судами п. 1 ст. 80 ГПК України Вищий господарський суд України відхиляє, оскільки, як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, такий спір відповідно до п. 1 ч. 12 ГПК України підвідомчий господарським судам. Обставини, на які посилається відповідач, зокрема, те, що об'єктом оренди є квартира для проживання у ньому фізичних осіб, яка відповідно до договору дарування належить фізичної особи ОСОБА_6, а не фізичній особі - підприємцю ОСОБА_6 не впливають на зміну підвідомчості спору у справі. Чинне законодавство не виділяє такого суб'єкт права власності як фізична особа - підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи - підприємця. Водночас, власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 320 ЦК України). Договір оренди укладений ОСОБА_6, як фізичною особою - підприємцем, що свідчить про використання належної йому квартири для здійснення підприємницької діяльності.

Посилання заявника касаційної скарги на незастосування судами ч. 1 ст. 825 ЦК України, відповідно до якої, якщо наймач звільнив помешкання без попередження, наймодавець має право вимагати від нього плату за користування житлом за три місяці, якщо наймодавець доведе, що він не міг укласти договір найму житла на таких самих умовах з іншою особою, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки обставини звільнення помешкання відповідачем не були доведені і судами не встановлені, тому підстав для застосування цієї норми немає.

Твердження заявника про порушення судом першої інстанції норм ст. 20 ГПК України з огляду на залишення заяви про відвід без розгляду обґрунтовано визнані судом апеляційної інстанції безпідставними, оскільки відповідно до технічного запису судового засідання та протоколу судового засідання заява про відвід була заявлена після виходу суду до нарадчої кімнати для прийняття рішення у справі. Будь-які заяви, в тому числі і відвід, подаються до виходу суду в нарадчу кімнату, тобто, після закінчення розгляду справи, оскільки відповідно до ст. ст. 82, 85 ГПК України у нарадчій кімнаті суд ухвалює судове рішення щодо предмета спору, вступна та резолютивна частина якого проголошується сторонам у судовому засіданні після виходу з нарадчої кімнати.

Судові витрати, пов'язані з розглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача.

Керуючись ст. ст. 49, 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Науково - виробничої фірми у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Бріг" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.06.2016 року у справі № 910/29047/15 - без змін.

Головуючий суддя Кондратова І.Д. Суддя Гончарук П.А. СуддяСтратієнко Л.В.