Постанова ВГСУ від 03.03.2016 року у справі №910/20697/15

Друк

Пошук

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Постанова

вищий господарський суд україни ( ВГСУ )

Державний герб України

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2016 року Справа № 910/20697/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В. (доповідач),суддівГоголь Т.Г., Швеця В.О.розглянувши матеріали касаційної скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.12.15у справі№910/20697/15 Господарського суду міста Києваза позовомКомунального підприємства "Київський метрополітен"доФізичної особи-підприємця ОСОБА_4провиселенняУ судовому засіданні взяв участь представник від позивача - Акімова А.В. - за дов. від 25.12.15. Представники від відповідача у засідання не з'явились, проте належно повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги.

Комунальним підприємством "Київський метрополітен" у серпні 2015 року заявлений позов до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про виселення з орендованого майна та зобов'язання відповідача демонтувати тимчасові огороджуючі конструкції - кіоск, що знаходиться за адресою: станція метро "Дорогожичі" загальною площею 46,6 кв.м. Позовні вимоги обґрунтовані припиненням строку дії укладеного між сторонами договору від 15.10.11 №217-У(Ор)-11 про передачу майна комунальної власності територіальної громади міста Києва в оренду. При цьому позивач посилався на приписи статей 2, 3, 27 Закону України "Про оренду державного і комунального майна", статті 291 Господарського кодексу України, статті 785 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.09.15, ухваленим суддею Балац С.В., позовні вимоги задоволено. Виселено Фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 з нерухомого майна, частини переходу, згідно з викопіюванням з схеми тимчасового розташування МАФ, що знаходиться за адресою: місто Київ, станція метро "Дорогожичі", загальною площею 46,6 кв.м, та зобов'язано відповідача демонтувати тимчасові огороджуючи конструкції. Суд визнав, що оскільки договір про передачу майна комунальної власності територіальної громади міста Києва в оренду від 15.10.11 №217-У(Ор)-11 припинив свою дію з 14.10.14, то у відповідача відсутні правові підстави для продовження користування комунальним майном. Суд керувався приписами статті 283 Господарського кодексу України, статей 2, 26, 27 Закону України "Про оренду державного і комунального майна", статті 785 Цивільного кодексу України.

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Михальської Ю.Б. - головуючого, Тимощенко А.І., Отрюха Б.В., постановою від 24.12.15, перевірене рішення першої інстанції залишив без змін, а апеляційну скаргу відповідача - без задоволення.

Фізична особа-підприємець Гаджієв ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою у якій просить рішення і постанову у даній справі скасувати. Прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. За твердженнями скаржника Комунальне підприємство "Київський метрополітен" не є належним позивачем у даній справі, оскільки власником спірного майна є Київська міська рада, а органом, наділений власником повноваженнями щодо розпорядження і управління майном - Департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради. Підприємець наголошує, що суди дійшли помилкового висновку, що саме належний орендодавець за спірним договором повідомив його про припинення договору, а відтак договір є продовженим на той самий строк і на тих саме умовах. При цьому скаржник наголошує на порушенні судом апеляційної інстанції статті 77 Господарського процесуального кодексу України, оскільки на його думку суд мав відкласти розгляд справи за відсутності представника відповідача, а не приймати оскаржувану постанову у даній справі. Свої вимоги скаржник обґрунтовує приписами статей 759, 763, 764 Цивільного кодексу України, статті 291 Господарського кодексу України, статей 16, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статей 1, 5, 17, 26 Закону України "Про оренду державного і комунального майна", підпунктом 2.1, пунктом 12 Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 22.09.11 №34/6250.

Від Комунального підприємства "Київський метрополітен" відзив на касаційну скаргу судом не отримано.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В., заперечення на касаційну скаргу представника позивача, перевіривши доводи касаційної скарги і правильність застосування судами приписів чинного законодавства відзначає таке.

Судами обох інстанцій при розгляді справи установлено, що між Комунальним підприємством "Київський метрополітен", як орендодавцем та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4, як орендарем 15.10.11 було укладено Договір про передачу майна комунальної власності територіальної громади міста Києва в оренду №217-У(Ор)-11, відповідно до умов пункту 1.1 якого орендодавець на підставі рішення Київської міської ради від 28.12.10 №517/5329 передав, а орендар прийняв в оренду нерухоме майно, частину вестибюлю, визначену відповідно до проектної документації, розробленої ДП "ПІ Укрметротунельпроект", тимчасовими огороджуючими конструкціями - кіосками орендаря, за адресою: станція метро "Дорогожичі", для торгівлі непродовольчими товарами. За умовами пункту 2.1. договору об'єктом оренди є частина вестибюлю, визначена відповідно до проектної документації, розробленої ДП "ПІ Укрметротунельпроект", тимчасовими огороджуючими конструкціями - кіосками орендаря, загальною площею 46,6 кв.м., згідно з викопіюванням зі схем тимчасового розташування МАФ, що складає невід'ємну частину цього договору. Відповідно до пункту 2.4. договору об'єкт оренди належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва і знаходиться на балансі Комунального підприємства "Київський метрополітен". Пунктом 4.14. договору сторони визначили обов'язок орендаря після припинення дії договору оренди упродовж 30 календарних днів передати майно за актом приймання-передачі орендодавцю. У пункті 9.1. погоджено, що договір є укладеним з моменту підписання його сторонами і відповідно до рішення Київради від 28.12.10 №517/5329 діє 2 роки 364 дні, тобто з 15.10.11 до 13.10.14. Згідно з пунктом 9.3. договору після закінчення строку дії цього договору він може бути продовжений на підставі рішення Київради. Пунктом 9.5. договору визначено, що він припиняється, зокрема у разі закінчення строку, на який його було укладено. Розглядаючи спір суди також установили, що на виконання умов даного договору орендодавець передав, а орендар прийняв в орендне користування частину вестибюлю станції метро "Дорогожичі", визначену тимчасовими огороджуючими конструкціями - кіосками, загальною площею 46,6 кв.м., про що складено акт приймання-передачі майна в оренду від 01.11.11. Поряд з цим, сторонами було укладено додаткову угоду від 15.10.11 №1, якою погоджено розділ 8 договору доповнити пунктом 8.5.6, яким передбачено, що у разі припинення дії цього договору, орендар звільняє орендовану частину вестибюлю станції метро "Дорогожичі" в термін, визначений пунктом 4.14. цього договору, від своїх огороджуючих конструкцій. При невиконанні орендарем зазначених у цьому пункті договору умов, орендодавець самостійно, на свій розсуд розпоряджається огороджуючими конструкціями (кіосками). Разом з цим, з 27.07.12 набрали чинності Правила пожежної безпеки в метрополітенах, затверджені наказом Міністерства інфраструктури України від 20.06.12 №335, затверджені в Міністерстві юстиції України 09.07.12 за №1128/21440. У відповідності до пункту 2.19. Правил, у метрополітені забороняється розміщувати об'єкти комерційного, торговельного та соціально-побутового призначення на платформах та балконах станцій і в переходах пересадочних вузлів, у підземних і надземних вестибюлях, за винятком автоматів із продажу газет, банкоматів, платіжних терміналів, таксофонів за умови, що вони розміщені поза межами шляхів евакуації, на поверхні землі в межах півкола радіусом 20 метрів від площини дверей у напрямку евакуації з центром у середині дверної групи, яка включає всі двері з написом "Вхід" та "Вихід", на виходах із підземних переходів, які не мають дверей, відлік слід виконувати від центра площини краю останньої сходинки; розміщення об'єктів комерційного, торговельного та соціально-побутового призначення у підвуличних підземних переходах, суміщених із входами/виходами на станції метрополітену, дозволяється за умови їх розміщення за межами евакуаційного проходу. У зв'язку з зазначеним, Комунальне підприємство "Київський метрополітен" 20.10.14 направив на адресу відповідача лист №23, у якому наголосив на тому, що огороджуюча конструкція, розміщена відповідачем на орендованій площі, не відповідає вимогам пункту 2.19. Правил пожежної безпеки в метрополітенах, чим створює загрозу життю та здоров'ю людей, що користуються метрополітеном. Крім того, як установлено обома судовими інстанціями, у своєму листі позивач повідомляв відповідача про закінчення 13.10.14 терміну дії договору оренди та звернувся з вимогою про повернення орендованого майна за актом приймання-передачі і наголосив, що в разі невиконання зазначених вимог Комунальним підприємством "Київський метрополітен" буде ініційовано примусове виселення з орендованого майна. Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України унормовано, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Розглядаючи даний спір суди обох інстанцій вірно установили, що за своєю правовою природою укладений між сторонами договір є договором найму (оренди). Оренда державного та комунального майна є різновидом майнового найму, і при розгляді справ застосовуються норми як Закону України "Про оренду державного та комунального майна", так і норми Цивільного та Господарського кодексів України. За приписами статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Відповідно до статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Договір оренди є консенсуальним, тобто вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди у належній формі, оплатним, двостороннім та строковим. Згідно зі статтею 763 названого Кодексу договір найму укладається на строк, встановлений договором. Відповідно до частини 2 статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" договір оренди припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено. Аналогічні приписи містяться у частині 2 статті 291 Господарського кодексу України. Відповідно до статті 764 Цивільного кодексу України якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця упродовж одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Аналогічна норма міститься в частині 2 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", відповідно до якої у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди упродовж одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Зі змісту зазначених правових норм убачається, що після закінчення строку договору оренди він може бути продовжений на такий самий строк, на який цей договір укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець. При цьому, такі заперечення мають бути висловлені ним, як до закінчення терміну дії договору оренди, так і упродовж одного місяця після закінчення цього строку. Відтак, якщо на дату закінчення строку договору оренди і упродовж місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється. Судами обох інстанції установлено, що волевиявлення орендодавця відносно припинення договору у зв'язку із закінченням строку його дії 13.10.14 і небажання продовжувати орендні відносини, підтверджується його листом від 17.10.14 №23, який в межах встановленого законом місячного терміну надіслано відповідачеві. Крім того, як установлено судами, положення пункту 9.3. договору оренди містять умови, що ставлять процедуру продовження дії цього договору в залежність від наявності прийнятого Київською міською радою рішення, тобто, виключають його автоматичну пролонгацію. Таким чином, висновок попередніх інстанцій про те, що договір про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 15.10.11 №217-У(Ор)-11 припинив свою дію з 14.10.14 визнається судом правомірним. Відповідно до частини 1 статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Згідно з частиною 1 статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди. Аналогічний обов'язок орендаря щодо повернення орендованого майна передбачено також пунктами 4.14., 7.5. договору оренди. З огляду на припинення дії договору оренди у зв'язку із закінченням строку, на який його було укладено, відсутні правові підстави для продовження користування відповідачем комунальним майном. Враховуючи зазначене, законним є також висновок судів про задоволення вимоги позивача про виселення відповідача з орендованого майна, оскільки з моменту припинення договору відповідач втратив статус орендаря. Згідно з пунктом 8.5.6. договору у разі припинення дії цього договору, орендар звільняє орендовану частину приміщення переходу станції метро "Дорогожичі" у термін, визначений пунктом 4.14. цього договору від своїх огороджуючих конструкцій. Ураховуючи, що умовами договору прямо передбачений обов'язок відповідача звільнити орендовану частину приміщення від своїх тимчасових огороджуючих конструкцій, вимога позивача про зобов'язання відповідача демонтувати тимчасові огороджуючі конструкції є обґрунтованою та правомірно задоволена судами. Посилання скаржника на те, що його було повідомлено про припинення дії договору неналежним орендодавцем спростовуються тим, що відповідно до частиною 1 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальними громадами сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Статтею 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Відповідно до частини 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Частиною 1 статті 18 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" встановлено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування у місті Києві є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності громади міста або знаходяться в її управлінні. Судами установлено, що на підставі Наказу Головного управління комунальної власності міста Києва від 23.04.03 №98 за Комунальним підприємством "Київський метрополітен" на праві повного господарського відання було закріплено, в тому числі, вестибюль станції метро "Дорогожичі". Судами також установлено, що пунктом 5.2. Статуту Комунального підприємств "Київський метрополітен" передбачено, що майно підприємства є комунальною власністю територіальної громади міста Києва і закріплено за ним на праві господарського відання. Відповідно до статті 136 Господарського кодексу України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника. Тобто, право господарського відання є правовою формою реалізації права державної і комунальної власності спеціально створеними суб'єктами різних організаційно-правових форм, які у встановленому порядку набувають статусу юридичної особи. Дані юридичні особи отримують певну сукупність прав та обов'язків, які дають їм змогу здійснювати функції власника. При цьому, як вірно установили суди, спірний договір було укладено на підставі рішення Київради від 28.12.10 №517/5329, в якому була пряма вказівка саме Комунальному підприємству "Київський метрополітен", як орендодавцю, укласти договір оренди вказаного об'єкта з відповідачем. Правомірність дій позивача та визначення його повноважень, як орендодавця спірного майна, також установлена судами на підставі Порядку передачі майна територіальної громади міста Києва в оренду, затвердженим рішенням Київської міської ради від 28.09.06 №34/91, який був чинним на момент укладення договору оренди. На момент припинення договору оренди у жовтні 2014 року було чинне Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва, затверджене рішенням Київської міської ради від 22.09.11 №34/6250, яким також передбачалося, що орендодавцями нерухомого майна, загальна площа якого не перевищує 200 квадратних метрів на одне підприємство, установу, організацію, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, яке закріплено за ними на праві господарського відання або оперативного управління, є саме комунальні підприємства, установи та організації. До того ж як установили суди, на момент звернення позивача до суду з позовом у даній справі та ухвалення оскаржуваних судових рішень було чинним Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва, затверджене рішенням Київської міської ради від 21.04.15 №415/1280, яким також передбачені повноваження комунальних підприємств бути орендодавцями майна, яке закріплено за ними на праві господарського відання з усіма правами сторони договору оренди, у тому числі право на розірвання договору в судовому порядку та пред'явлення вимог про виселення. Ураховуючи викладене, висновки обох інстанцій про те, що Комунальне підприємство "Київський метрополітен" є належним позивачем у даній справі не спростовуються доводами касаційної скарги. Посилання скаржника на порушення апеляційним господарським судом приписів статті 77 Господарського процесуального кодексу України також не підтверджені матеріалами справи. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19.10.15 апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 прийнято до провадження і призначено розгляд справи на 24.11.15. У судовому засіданні 24.11.15 було оголошено перерву до 15.12.15. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 15.12.15 за клопотанням відповідача продовжено строк вирішення спору, оголошено перерву у судовому засіданні до 24.12.15. Представник відповідача у судове засідання, призначене на 24.12.15, не з'явився, проте 23.12.15 подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду заяву про відкладення розгляду справи в межах встановленого строку вирішення спору, але не раніше 31.12.15, у зв'язку з необхідністю термінового лікування представника відповідача ОСОБА_8 Відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Однак, це є правом суду, а не обов'язком, при цьому суд ураховує вимоги статті 69 Господарського процесуального кодексу України щодо строків розгляду справи. Стаття 22 цього ж Кодексу зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок сторони, і справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору. Отже, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, за умови їх належного повідомлення про час і місце судового засідання, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відхиляючи клопотання відповідача про відкладення розгляду справи апеляційна інстанція визнала можливим здійснення перевірки рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами справи та без участі представника скаржника, оскільки неявка представника відповідача не перешкоджала всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи. При цьому судом ураховано сплив процесуальних строків розгляду спору та строків розгляду апеляційної скарги на рішення суду, які встановлені статтями 69, 102 Господарського процесуального кодексу України. Судова колегія вважає законним такий висновок суду ураховуючи те, що апеляційне провадження здійснювалось за скаргою саме відповідача. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку, а строк вирішення даного спору ухвалою суду від 15.12.15 був продовжений. З урахуванням приписів статті 69 названого Кодексу, справа не може слухатись після 31.12.15, як того просив скаржник, оскільки продовження строків вирішення спору можливе лише у виняткових випадках за клопотанням сторони і не більше як на п'ятнадцять днів. Інших доводів порушення чи неправильного застосування судами норм матеріального чи процесуального права касаційна скарга не містить. Згідно з приписами статей 33, 34, частини 2 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування; касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Відповідно до частини 1 статті 11110 названого Кодексу підставою для скасування судового рішення місцевого чи апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Оскільки судом касаційної інстанції не виявлено порушень апеляційним судом норм чинного законодавства, підстав для скасування постанови апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги не убачається. Витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.