ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 грудня 2015 року Справа № 910/6279/15-г

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: Губенко Н.М.,

суддів: Барицької Т.Л.,

Картере В.І. (доповідач)

за участю представників:

ПАТ "Укрсоцбанк" - Івасів Ю.Ю.,

ПАТ "Страхова компанія "Мега-поліс" - Харабет О.І.,

ТОВ "Енерготехпром" - Тарнавської О.В.,

ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" - не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2015

та на рішення господарського суду міста Києва від 12.05.2015

у справі № 910/6279/15-г

за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк"

до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Мега-поліс" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерготехпром"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Публічного акціонерного товариства "Криворізький турбінний завод "Констар"

про визнання недійсним договору відступлення права вимоги

ВСТАНОВИВ:

У березні 2015 року ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ "Страхова компанія "Мега-поліс" та ТОВ "Енерготехпром" про визнання недійсним з моменту укладення договору відступлення права вимоги № 0108 від 01.08.2014, укладеного відповідачами.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 20.03.3015 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар".

Рішенням господарського суду міста Києва від 12.05.2015 (суддя Якименко М.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2015 (колегія суддів у складі: суддя Ткаченко Б.О. - головуючий, судді Зеленін В.О., Шевченко Е.О.), у задоволенні позову відмовлено. Приймаючи вказані рішення, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач не є стороною договору відступлення права вимоги та не є заінтересованою особою, оскільки ніяких прав та/або законних інтересів позивача укладенням договору відступлення права вимоги не було порушено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2015, рішення господарського суду міста Києва від 12.05.2015 і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст.ст. 6, 203, 215, 241, 548, 559 ЦК України, ст.ст. 207, 353 ГК України та ст. 2 Закону України "Про страхування". Так, на думку позивача, в порушення положень про спеціальну правосуб'єктність та правову природу страхових компаній, господарськими судами зроблено висновок про наявність у ПАТ "Страхова компанія "Мега-поліс" права без обмежень проводити будь-яку підприємницьку діяльність, не заборонену законом, в той час як спеціальна правосуб'єктність страховика не дозволяє останньому вчиняти правочини, які виходять за межі предмета діяльності, визначеного п. 2.2 ст. 2 Статуту ПАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс". Крім того, скаржник зазначає, що договори за участю страховика, які укладаються не в сфері страхування та кредитування, не повинні суперечити цілям статутної діяльності ПАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс", та мають забезпечувати лише його власні господарські потреби, а оспорюваний правочин до таких не відноситься.

У відзивах на касаційну скаргу ТОВ "Енерготехпром" та ПАТ "Страхова компанія "Мега-поліс", а також у поясненнях на касаційну скаргу ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" просять постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2015 та рішення господарського суду міста Києва від 12.05.2015 залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Так, на думку відповідачів та третьої особи, чинне законодавство не містить прямих заборон чи обмежень щодо укладення ПАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс" договору відступлення права вимоги № 0108 від 01.08.2014, у зв'язку з чим підстави для визнання його недійсним відсутні.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню виходячи з такого.

Господарські суди попередніх інстанцій, ґрунтуючись на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності встановили наступне:

- 01.08.2014 ТОВ "Енерготехпром" (кредитор) та ПАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс" (новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги № 0108, згідно з умовами якого кредитор зобов'язується відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника (ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар"), а новий кредитор зобов'язується сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена в п. 3.9 договору, та набути означене право вимоги за договором оренди нежитлового приміщення;

- п. 2.2 договору відступлення права вимоги встановлено, що загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається згідно з даним договором, становить 51 408,00 грн.

Звертаючись до господарського суду з позовом у даній справі, позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що договір відступлення права вимоги від 01.08.2014 було укладено між відповідачами з порушенням вимог ч. 2 ст. 203 ЦК України, тобто без необхідного обсягу цивільної дієздатності ПАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс" як страховика, оскільки, на думку банку, страхова компанія має обмежену цивільну дієздатність, тому може вести виключно діяльність, передбачену ст.ст. 2, 31 Закону України "Про страхування". При цьому позивач просив врахувати, що він хоч і не є стороною оспорюваного правочину, проте, є заінтересованою особою в розумінні ч. 3 ст. 215 ЦК України, оскільки укладення спірного правочину спрямовано на невиконання кредиторських вимог позивача у справі № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар".

Переглядаючи в касаційному порядку прийняті господарськими судами рішення, Вищий господарський суд України виходить з такого:

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із ст.ст. 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (ст.ст. 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

ПАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс" (новий кредитор за оспорюваним договором) є страховиком згідно з Законом України "Про страхування", який (Закон) регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та фізичних осіб.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про страхування", про порушення якої укладенням спірного договору стверджує позивач, предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Дозволяються виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених цивільно-правових угод, надання послуг (виконання робіт), якщо це безпосередньо пов'язано із зазначеними видами діяльності, а також будь-які операції для забезпечення власних господарських потреб страховика.

Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 3 ст. 6 ЦК України унормовано, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Статтею 6 ГК України визначені загальні принципи господарювання, якими є свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом.

Відповідно до ст. 43 ГК України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

Статтею 91 ЦК України визначено, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Одним із елементів реалізації юридичною особою цивільної правоздатності є здатність юридичної особи вчиняти правочини, займатися підприємницькою діяльністю, не забороненою законом, обмеження якої (цивільної правоздатності) можливе лише за рішенням суду.

Господарські суди врахували вказані вимоги закону і правомірно зазначили про те, що в наведеному положенні ст. 2 Закону України "Про страхування" йдеться саме про безпосередню діяльність страховика у сфері страхування та кредитування, що в силу вимог ч. 3 ст. 6 ЦК України та ст. 6 ГК України не забороняє ПАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс" для забезпечення власних господарських потреб проводити інші види діяльності, які не пов'язані зі страхуванням та кредитуванням і не підлягають ліцензуванню, оскільки у Законі України "Про страхування" прямо не вказано про певні заборони для страховиків. Крім того, є правомірним висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивачем не доведено обмеження рішенням суду цивільної правоздатності ПАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс" на укладення оспорюваного позивачем договору, що виключало б вчинення такого правочину ПАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс", позаяк доводи позивача про протилежне є необґрунтованими.

Виходячи з викладеного, а також враховуючи положення та умови оспорюваного позивачем договору, є вірним висновок судів попередніх інстанцій про те, що укладення оспорюваного договору регулюється ст.ст. 512-519 ЦК України. Оспорюваний договір не є предметом безпосередньої фінансової діяльності страховика, обмеження щодо здійснення якої встановлені у ст. 2 Закону України "Про страхування", а правовідносини сторін за ним не є відносинами у сфері страхування; оспорюваний договір не містить ознак кредитної діяльності, забороненої ст. 31 Закону України "Про страхування", а є лише підставою для виникнення правовідносин між його сторонами, суб'єктний склад на укладення якого не обмежений ані загальними нормами цивільного законодавства, ані спеціальними.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивачем, всупереч ст.ст. 32, 33, 34 ГПК України, не доведено в установленому законом порядку факту порушення оспорюваним ним договором будь-яких положень цивільного законодавства, а також відсутності або обмеження цивільної правоздатності у ПАТ "Страхова компанія "Мега-Поліс" на його укладення.

Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Отже, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним за позовом особи, яка не є стороною такого правочину, суду, перш за все, слід встановити відсутність/наявність порушення чи оспорювання таким правочином прав та законних інтересів особи, яка звернулася із відповідним позовом.

Якщо під час судового розгляду встановлено відсутність у позивача права на задоволення позову про визнання оспорюваного правочину недійсним, суд має відмовити в задоволенні позову (лист Верховного Суду України від 24.11.2008 "Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

Так, обґрунтовуючи підстави порушення прав позивача оспорюваним договором, останній в тому числі вказував на те, що вказаний договір спрямований на штучне збільшення кредиторів у справі про банкрутство третьої особи та на усунення реальних кредиторів від процесу прийняття рішень в справі про банкрутство.

Тобто, звертаючись із даним позовом та таким чином обґрунтовуючи його підстави, позивач не наголошує на тому, що його права як кредитора в справі про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" вже порушені або вже не визнаються, зокрема, сторонами оспорюваного ним правочину, які також визнані кредиторами у справі про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар", а обґрунтовує свої вимоги лише уявленням про те, що його права як кредитора по відношенню до ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар" можуть бути порушені, а його може бути усунуто від процесу прийняття рішень в справі про банкрутство третьої особи, що не кореспондується із принципами судового захисту прав та інтересів особи, які на момент звернення до суду за їх захистом вже мають бути порушені, оспорені або невизнані іншими особами.

Вищий господарський суд України погоджується із судами попередніх інстанцій про недоведеність порушення оспорюваним договором прав та інтересів банку як кредитора у справі № 904/5722/14 про банкрутство ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар", оскільки, по-перше, договір було укладено відповідачами 01.08.2014, а справа про банкрутство згаданого товариства була порушена господарським судом Дніпропетровської області пізніше - 12.08.2014, відтак, укладення спірного правочину не могло порушити права позивача як кредитора третьої особи. По-друге, заборгованість ПАТ "Криворізький турбінний завод "Констар", право стягнення якої відступалось за оспорюваним договором, існувала тривалий час і факт її наявності визнано господарським судом Дніпропетровської області. При цьому укладеним договором не змінювався розмір заборгованості третьої особи, а лише замінено особу кредитора.

Крім того касаційна інстанція вважає за необхідне зазначити, що позивач, будучи кредитором у справі № 904/5722/14 про банкрутство третьої особи, в разі порушення своїх кредиторських прав, не позбавлений можливості їх захистити в межах згаданої справи про банкрутство.

Згідно з приписами ст.ст. 43 та 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Виходячи з наведеного, за встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи та недоведеності позивачем обґрунтованості заявлених ним позовних вимог, недоведеності факту порушення оспорюваним ним договором прав та законних інтересів позивача, колегія суддів погоджується із судами попередніх інстанцій про відмову у позові.

Стосовно доводів касаційної скарги, колегія суддів зазначає, що вони є ідентичними доводам, викладеним у позовній заяві та апеляційній скарзі, і яким дана оцінка як місцевим господарським судом, так і апеляційним господарським судом, і які є спростованими з чим погоджується суд касаційної інстанції.

Посилання скаржника на те, що оспорюваний ним договір укладений всупереч статуту відповідача, відхиляються, оскільки, по-перше, такі доводи не були підставами позову, а суд касаційної інстанції лише перевіряє правомірність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, і не може розглядати нові підстави та обставини, що не були предметом розгляду у судах нижчих інстанцій, по-друге, діючий Цивільний кодекс України не містить такої підстави для визнання правочину недійсним.

Крім того касаційна інстанція відхиляє посилання заявника на постанову Вищого господарського суду України від 22.04.2014 у справі № 912/856/13 в обґрунтування своїх припущень про те, що визнання недійсним договору уступки права вимоги стане підставою для перерозподілу кількості голосів кредиторів, визначених пропорційно сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів, та дозволить приймати рішення, спрямовані на задоволення вимог реальних кредиторів, оскільки у справі № 912/856/13 договір уступки права вимоги визнано недійсним на підставі ст. 234 ЦК України як фіктивний правочин, внаслідок укладення якого відповідачами створено штучну кредиторську заборгованість в обсязі, достатньому для отримання контролю над процедурою банкрутства з метою подальшого ухилення від сплати кредитних зобов'язань. Отже, предмет та підстави позовів у справі № 912/856/13 та даній справі не є тотожними, а ймовірне оспорювання позивачем договору з інших підстав (його фіктивності тощо) може бути лише предметом іншого позовного провадження.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правомірних висновків судів попередніх інстанцій, зводяться до переоцінки доказів та встановлення нових обставин, що знаходиться поза компетенцією суду касаційної інстанції, а тому відхиляються, як безпідставні.

В силу ст.ст. 42, 43, 47 ГПК України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; судове рішення ухвалюється суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Відповідно до ст. 1115 ГПК України у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Згідно з ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Висновки господарських судів попередніх інстанцій ґрунтуються на доказах, наведених в оскаржуваних рішенні та постанові, і відповідають положенням чинного законодавства.

Відповідно до ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування прийнятих у справі судових рішень не вбачається.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2015 та рішення господарського суду міста Києва від 12.05.2015 у справі № 910/6279/15-г залишити без змін.

Головуючий суддя:Н. Губенко Судді: Т. Барицька В. Картере