ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2016 року Справа № 915/81/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоМачульського Г.М. (доповідач),суддівКравчука Г.А., Рогач Л.І.,розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргупершого заступника прокурора Одеської областіна постановуОдеського апеляційного господарського судувід05.07.2016у справі№915/81/16Господарського судуМиколаївської областіза позовомкерівника Вознесенської місцевої прокуратури Миколаївської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській областідо1. Вознесенської районної державної адміністрації 2. Фермерського господарства "Роздол"провизнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним на майбутнє договору оренди земельної ділянки, зобов'язання повернути земельну ділянку

за участю

- відповідача-2:Ратушна Р.П. (договір про надання правової допомоги від 01.03.2016)- прокурора:Кравчук О.А. (посвідчення № 043796 від 01.08.2016),

В С Т А Н О В И В:

Звернувшись у суд з даним позовом керівник Вознесенської місцевої прокуратури Миколаївської області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (далі - позивач) просив визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Вознесенської райдержадміністрації (далі - відповідач-1) від 19.08.2011 №310-р "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду на 49 років Фермерському господарству "Роздол" для ведення фермерського господарства із земель не наданих у власність чи користування в межах території Дорошівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області"; визнати недійсним на майбутнє договір оренди земельної ділянки, укладений між Вознесенською районною державною адміністрацією та Фермерським господарством "Роздол" (далі - відповідач-2), який зареєстровано у відділі Держкомзему у Вознесенському районі 16.12.2011 за №№482200004002385, 482200004002386; зобов'язати відповідача-2 повернути державі в особі позивача земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності площею 35,6877 га, розташовану в межах території Дорошівської сільської ради Вознесенського району із якої: 31,6349 га - з кадастровим номером 4822082600:03:000:0471 та 4,0528 га з кадастровим номером 4822082600:03:000:0470.

Позов обґрунтовано тим, що розпорядження відповідача-1 від 19.08.2011 № 310-р прийняте з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених ч.ч.2, 3 ст. 134 Земельного кодексу України, а оскільки відповідач-2 на момент прийняття оскаржуваного рішення відповідачем-1 вже набув статусу юридичної особи та мав у своєму користуванні земельну ділянку, подальше отримання земель в оренду без проведення земельних торгів суперечить вимогам ст.ст. 124, 134 Земельного кодексу України та є підставою для визнання незаконним і скасування розпорядження відповідача-1, а також для визнання недійсним на майбутнє договору оренди земельної ділянки, обов'язку у відповідача-2 повернути державі в особі позивача земельну ділянку.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 25.03.2016 (суддя - Мавродієва М.В.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 05.07.2016 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Мишкіна М.А., судді Будішевська Л.О., Таран С.В.), у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі перший заступник прокурора Одеської області просить скасувати вищевказані судові рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач-2 просить залишити без змін судові рішення вказуючи, що суди повно встановили обставини справи та правильно застосували норми права.

Представник відповідача-2 звернувся із усним клопотанням про залучення до матеріалів справи витягу із державного земельного кадастру.

Відповідно до присів статті 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, і не має права збирати нові докази або додатково перевіряти докази, отже в задоволенні клопотання належить відмовити.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, розпорядженням відповідача-1 № 371-р від 16.06.2006 зі змінами, внесеними розпорядженням № 273-р від 20.06.2007, відповідачу-2 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду площею 36,9 га земель, із яких 33,4 га ріллі, 3,50 га кормових угідь, із земель запасу Дорошівської сільської ради за межами населеного пункту для розширення господарства. Розпорядженням відповідача-1 № 310-р від 19.08.2011 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду фермерському господарству "Роздол" для ведення фермерського господарства із земель не наданих у власність чи користування в межах території Дорошівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду та надано відповідачу-2 земельну ділянку загальною площею 35,6877га рілля богарна в оренду на 49 років для ведення фермерського господарства із земель не наданих у власність чи користування в межах території Дорошівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області.

На підставі Розпорядження відповідача-1 №310-р від 19.08.2011 між відповідачем-1 (Орендодавець) та відповідачем-2 (Орендар) укладено договір оренди землі, який зареєстровано у відділі Держкомзему у Вознесенському районі 16.12.2011 за №482200004002385 (щодо земельної ділянки площею 31,63 га) та №482200004002386 (щодо земельної ділянки площею 4,05 га) (надалі - Договір оренди землі).

Згідно пункту 8 Договору, його укладено строком на 49 років.

Вищезазначена земельна ділянка була прийнята Орендарем від Орендодавця згідно Акту приймання-передачі об'єкта оренди.

Приймаючи рішення місцевий господарський суд мотивував його тим, що прокурором не доведено тієї обставини, що розпорядженням № 310-р та Договором оренди землі, які датовані 2011 роком, порушені права та охоронювані законом інтереси держави в особі позивача, та дійшов висновку про відмову у позові саме з підстав відсутності порушених прав та інтересів позивача.

Залишаючи без змін це рішення, суд апеляційної інстанції не погодився із висновками суду про те, що в особі позивача права та охоронювані законом інтереси держави не порушені, вказавши, що позивач розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, зазначених Земельним кодексом України, на території Миколаївської області на підставі Положення про Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, затвердженого наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру №14 від 03.03.2015, отже повноваження на розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення були надані позивачу у 2015 році, та за цих обставин дійшов висновку про те, що позивач є особою, чий охоронюваний законом інтерес (прагнення користуватись конкретним матеріальним правом, визначеним у ч.4 ст.122 Земельного кодексу України) підлягає судовому захисту, а протилежний висновок суду першої інстанції не ґрунтується на законі.

Також, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у позові належить відмовити за пропуском строку позовної давності, оскільки прокурор був обізнаний про порушене право з моменту отримання оскарженого розпорядження, зазначивши при цьому, що прокуратурою не заперечені та не спростовані факти направлення та отримання листа відповідача-1 №3742/02-05 від 11.10.2011, яким прокуратурі направлялись копії розпоряджень голови Вознесенської райдержадміністрації за ІІІ квартал 2011 року, а відтак на момент звернення у 2016 році з позовом до суду позовна давність спливла виходячи з вимог статей 257, 261 Цивільного кодексу України.

Підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні виходячи із наступного.

Судом апеляційної інстанції правильно встановлено, що на момент виникнення спірних правовідносин відповідно до вимог п.12 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України повноваження щодо розпорядження землями за межами населених пунктів у Вознесенському районі здійснював відповідач-1, а в подальшому, у 2015 році, повноваження на розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення були надані позивачу згідно із положеннями статті 122 частини 4-ї Земельного кодексу України та Положення про Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, затвердженого наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру №14 від 03.03.2015, а отже прокурор мав право звертатись із позовом в собі цього органу.

Крім того, слід зазначити, що згідно статті 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до приписів статті 124 Земельного кодексу України, у редакції, що діяла на час прийняття спірного розпорядження, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу (ч.2).

Згідно частини другої зазначеної статті 134 наведеного Кодексу у тій же редакції, не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства.

За приписами статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності (ч.3).

Статтею 8 цього Закону визначено, що після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.

З приписів наведених норм права вбачається, що без конкурентних засад (земельних торгів) земельні ділянки передаються в оренду для ведення фермерського господарства лише громадянам, а не фермерським господарствам, яким є відповідач-2.

За вказаних обставин суд апеляційної інстанції дійшов до правильного висновку, що спірними розпорядженням та договором було порушено права та інтереси позивача.

Також із обставин справи вбачається, що відповідачі до винесення місцевим господарським судом рішення заявили про застосування наслідків спливу позовної давності, і залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції виходив із наявності правових підстав для відмови у позові за спливом позовної давності.

У Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК).

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 Цивільного кодексу України, зокрема, відповідно до частини 1-ї цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом із тим частинами 1, 2, 4 статті 29 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу, який має повноваження щодо передачі земель у користування, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

Незважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та помилково дійшов висновку, що відлік позовної давності починається із моменту отримання листа відповідача-1 від №3742/02-05 від 11.10.2011, яким прокуратурі направлялись копії розпоряджень відповідача-1.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 зі справи № 907/238/15 Господарського суду Закарпатської області, яка відповідно до приписів статті 11128 Господарського процесуального кодексу України має враховуватися судами.

Як встановлено судами, спірне розпорядження було прийнято 19.08.2011, отже перебіг строку позовної давності розпочинається із цієї дати, тобто із моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

Крім того, аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а отже не є особою, яка набула самостійних прав позивача.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 25.03.2015 зі справи №11/163/2011/5003, яка відповідно до приписів статті 11128 Господарського процесуального кодексу України має враховуватися судами.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою N 14902/04 у справі Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами N 22083/93, N 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Отже правильно встановивши обставини справи та неправильно застосувавши до спірних правовідносин норми матеріального права щодо визначення початку перебігу позовної давності стосовно учасників судового процесу, та виходячи із того, що на час звернення у суд із даним позовом строк позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачами до прийняття судового рішення по суті спору, було пропущено, суд касаційної інстанції погоджується із висновками суду апеляційної інстанції щодо наявності правових підстав для відмови у позові за пропуском строку позовної давності з підстав, наведених у даній постанові суду касаційної інстанції.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки не встановлено, що судом апеляційної інстанції допущено фундаментальні порушення, підстав для скасування його постанови, немає.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 п.1, 11111 Господарського процесуального кодексу України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу першого заступника прокурора Одеської області залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 05.07.2016 у справі Господарського суду Миколаївської області №915/81/16, залишити без змін.

Головуючий суддя Г.М. Мачульський

Судді Г.А. Кравчук

Л.І. Рогач