ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2016 року Справа № 906/219/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: суддів:Іванової Л.Б. (доповідач), Гольцової Л.А., Козир Т.П.,розглянувши касаційну скаргуРегіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській областіна рішенняГосподарського суду Житомирської області від 26.05.2016та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11.08.2016у справі№ 906/219/16 Господарського суду Житомирської областіза позовомРегіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській областідоПублічного акціонерного товариства "Головинський граніт"за участюПрокуратури Житомирської областіпростягнення 153380,75 грн.за участю представників:

позивача: Грінчук Н.А.

відповідача: Латишев П.В.

прокуратури: Клюге Л.М.

ВСТАНОВИВ:

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Житомирській області звернулося до Господарського суду Житомирської області з позовом (з урахуванням клопотання про зменшення позовних вимог від 14.04.2016 № 05/1450) до Публічного акціонерного товариства "Головинський граніт" про стягнення з відповідача різниці, яка підлягає спрямуванню до державного бюджету по договорах суборенди в розмірі 76603,44 грн.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 26.05.2016 у справі № 906/219/16 (суддя Гансецький В.П.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 11.08.2016 (головуючий суддя Демянчук Ю.Г., судді: Юрчук М.І., Крейбух О.Г.) у задоволення позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Житомирській області звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 26.05.2016 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11.08.2016 у справі № 906/219/16, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою до суду, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Скаржник вказує на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не задовольнив клопотання скаржника про відкладення розгляду справи, чим позбавив скаржника права на захист державних інтересів у судовому порядку; зазначає про порушення судами ст. 22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" щодо обов'язку орендодавця контролювати надходження орендної (суборендної) плати до державного бюджету; не погоджується і вважає помилковими висновки судів про неукладеність додаткових договорів до договору оренди.

До Вищого господарського суду України надійшов відзив Публічного акціонерного товариства "Головинський граніт" на касаційну скаргу, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні касаційної скарги в повному обсязі.

Сторони згідно з приписами статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги та скористалися передбаченим законом правом на участь у перегляді справи в суді касаційної інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, вважає касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що 21.12.2001 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Житомирській області (орендодавець) та Закритим акціонерним товариством "Головинський граніт", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Головинський граніт" (орендар), було укладено договір № 22 оренди цілісного майнового комплексу Державного підприємства "Головинський кар'єр", відповідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування цілісний майновий комплекс Державного підприємства "Головинський кар'єр".

Згідно з пунктом 10.1 договору, він укладений на строк до 21.12.2006 включно.

Пунктом 10.6 договору передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір підлягає продовженню на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору.

20.02.2006 сторонами укладено договір про внесення змін та доповнень до договору оренди № 22 цілісного майнового комплексу Державного підприємства "Головинський кар'єр" від 21.12.2001, яким зокрема продовжено чинність договору до 21.12.2010.

Додатковим договором № 6 від 20.12.2010 про продовження дії договору оренди цілісного майнового комплексу Державного підприємства "Головинський кар'єр" від 21.12.2001 № 22 з урахуванням змін та доповнень від 15.12.2003, від 30.03.2004, від 20.02.2006, від 18.03.2008 та від 06.11.2009 сторонами, зокрема, продовжено чинність договору до 21.12.2015.

Судами попередніх інстанцій з'ясовано, що Публічним акціонерним товариством "Головинський граніт" було укладено договори суборенди нерухомого майна, що належить до державної власності, та знаходиться в орендному користуванні орендаря відповідно до договору оренди цілісного майнового комплексу Державного підприємства "Головинський кар'єр", а саме: від 10.06.2013 з Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_7, від 10.06.2013 з Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_8, від 01.04.2014 з Товариством з обмеженою відповідальністю "Інтернаціональні телекомунікації", від 30.05.2014 з Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_9, від 30.05.2014 з Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_10, від 01.08.2014 з Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_11

Посилаючись на неналежне виконання відповідачем зобов'язань щодо перерахування до державного бюджету різниці між суборендною платою та орендною платою відповідача, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Житомирській області звернулось з позовом у цій справі (з урахуванням клопотання про зменшення позовних вимог) про стягнення з відповідача в доход державного бюджету 76603,44 грн. різниці суборендної плати згідно з договорами суборенди.

Судом першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний господарський суд, відмовлено позивачеві у задоволенні позовних вимог.

Судові рішення мотивовані тим, що станом на момент укладення договорів від 20.02.2006 та від 20.12.2010 про продовження чинності основного договору оренди діяв Цивільний кодекс України 2004 року, в якому містяться норми, які передбачають, зокрема, обов'язковість нотаріального посвідчення таких договорів; договір оренди № 22 цілісного майнового комплексу ДП "Головинський кар'єр" припинив свою дію 21.12.2006, а тому договори про внесення змін та доповнень до нього від 20.02.2006 та від 20.12.2010 є неукладеними, оскільки нотаріально не посвідчені та не зареєстровані у встановленому законом порядку; у зв'язку з цим, укладені відповідачем договори суборенди також не створюють прав і обов'язків для сторін, які їх уклали, оскільки ці договори є похідними від договорів № 22 від 21.12.2001, від 20.02.2006 та від 20.12.2010; позивач не довів належними доказами, що він має право, як орган стягнення, звертатись до суду з позовними вимогами про стягнення з свого орендаря в доход державного бюджету України різниці між орендною та суборендною платами, а таке право має лише орендар (відповідач).

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає висновки судів попередніх інстанцій передчасними з огляду на наступне.

Згідно з частиною 2 статті 111-5 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду.

Відповідно до абзацу 2 пункту 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення", рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6).

Європейський суд з прав людини зазначає, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення Суду у справі Олюджіч проти Хорватії, № 22330/05, від 05.02.2009).

Згідно з практикою Європейського суду, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов'язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи.

Суд відзначає важливість того, щоб органи влади наводили деталізовані та переконливі підстави своєї відмови приймати доказ, запропонований заявником, особливо коли такий доказ має істотну важливість для результатів провадження (див. рішення Суду у справі Мала проти України, № 4436/07, від 03.07.2014).

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення Суду у справі Суомінен проти Фінляндії, № 37801/97, від 01.07.2003).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення Суду у справі Гірвісаарі проти Фінляндії, № 49684/99, від 27.09.2001).

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам не відповідають.

Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов.

Статтею 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено умови, які є істотними для даних договорів, а відповідно до статті 12 цього Закону договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору.

Незалежно від форми власності об'єкта оренди господарські суди мають виходити з того, що визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами (п. 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" від 29.05.2013 № 12).

Наявні в матеріалах справи акт звірки розрахунків до договору оренди цілісного майнового комплексу ДП "Головинський кар'єр" від 22.12.2001 № 22 станом на 31.12.2015, розрахунки заборгованості перед Державним бюджетом щодо сплати орендарем частини суборендної плати за договорами суборенди станом на 31.12.2015, які підписані позивачем та відповідачем, свідчать про те, договір оренди від 22.12.2001 № 22 (з урахуванням змін і доповнень) виконувався сторонами, що ними не заперечується.

Судами встановлено, що договір № 22 оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства "Головинський кар'єр" було укладено 21.12.2001 на строк до 21.12.2006 включно.

Законодавством, що діяло на момент укладення договору оренди не було передбачено обов'язку нотаріального посвідчення такого договору.

Пунктом 10.6 договору передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір підлягає продовженню на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору.

Частиною 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Як вказано у п. 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" від 29.05.2013 № 12, якщо із закінченням строку договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) його дію було продовжено і наведене призвело до збільшення загального строку користування орендованим майном, який складає понад три роки, це не може бути підставою для визнання такого договору нікчемним у зв'язку з відсутністю його нотаріального посвідчення та державної реєстрації, якщо на момент укладення такого договору він відповідно до частини другої статті 215 ЦК України відповідав вимогам частини другої статті 793 та статті 794 ЦК України.

У випадку неодноразової пролонгації договору оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) на підставі статті 764 ЦК України чи частини другої статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (строк дії якого менший трьох років) немає підстав для його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Разом з тим, суди попередніх інстанцій вищезазначене не взяли до уваги, не врахували, що договір оренди на дату його укладення відповідав вимогам законодавства щодо форми договору, не з'ясували обставини пролонгації договору оренди з урахуванням положень п. 10.6 договору та не з'ясували обставини виконання сторонами договору оренди, наявності заборгованості відповідача по орендній платі та повернення відповідачем орендованого майна, у зв'язку із чим висновок судів про неукладеність договорів від 20.02.2006 та від 20.12.2010 є передчасним.

При цьому, дійшовши висновку про неукладеність договорів від 20.02.2006 та від 20.12.2010, суди разом з тим в оскаржуваних судових рішеннях посилаються також і на ч. 1 ст. 220 Цивільного кодексу України, якою визначено нікчемність договорів у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення.

Також, вказуючи на те, що договори суборенди, укладені відповідачем щодо окремих приміщень орендованого ним ЦМК, не створюють прав і обов'язків для сторін, які їх уклали, оскільки ці договори є похідними від договорів № 22 від 21.12.2001, від 20.02.2006 та від 20.12.2010, суди належним чином вказаний висновок не мотивували та посилаючись в обґрунтування цього висновку на норми ст. 236 Цивільного кодексу України, не врахували, що не може бути визнаний недійсним (нікчемним) правочин, який не вчинено (договір, який не укладено).

Разом з тим, зазначаючи про те, що договори суборенди не створюють прав і обов'язків для сторін, які їх уклали, суди не з'ясували, чи впливає рішення у цій справі на права або обов'язки осіб, які уклали вказані договори і не визначилися із необхідністю їх залучення до участі у справі.

Колегія суддів Вищого господарського суду України також вважає передчасними висновки судів попередніх інстанцій про недоведеність позивачем наявності у нього права звертатись до господарського суду з позовними вимогами про стягнення в доход державного бюджету України різниці між орендною та суборендною платами з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендодавцями є, зокрема, Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна.

Відповідно до п. 18 Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786, розмір плати за суборенду нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного майна розраховується в порядку, встановленому цією Методикою для розрахунку розміру плати за оренду зазначеного майна.

Орендна плата за нерухоме майно, що передається в суборенду, визначається з урахуванням частки вартості такого майна у загальній вартості орендованого майна у цінах, застосованих при визначенні розміру орендної плати, і погоджується з орендодавцем.

У разі суборенди приміщення у будівлі, що входить до складу цілісного майнового комплексу, орендна плата за таке приміщення визначається з урахуванням частки вартості такого приміщення у загальній вартості відповідної будівлі та частки вартості зазначеної будівлі у загальній вартості орендованих основних засобів цілісного майнового комплексу.

Плата за суборенду майна у частині, що не перевищує орендної плати за майно, що передається в суборенду, сплачується орендарю, який передає в суборенду орендоване ним майно.

Різниця між нарахованою платою за перший місяць суборенди та тією її частиною, що отримує орендар, погоджується з орендодавцем і перераховується орендарем до державного бюджету.

Різниця між нарахованою платою за кожний наступний місяць суборенди і тією її частиною, що отримує орендар, визначається шляхом коригування різниці за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць.

Контроль за перерахуванням зазначеної різниці до державного бюджету здійснюється орендодавцем.

Частинами 2, 3 статті 22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено, що орендар має право передати в суборенду нерухоме та інше окреме індивідуально визначене майно (окремі верстати, обладнання, транспортні засоби, нежилі приміщення тощо), якщо інше не передбачено договором оренди. При цьому строк надання майна у суборенду не може перевищувати терміну дії договору оренди. Плата за суборенду цього майна, яку отримує орендар, не повинна перевищувати орендної плати орендаря за майно, що передається в суборенду. Різниця між нарахованою платою за суборенду і тією її частиною, яку отримує орендар, спрямовується до державного або місцевого бюджету. Контроль за визначенням розміру плати за суборенду та спрямуванням її (в частині, що перевищує суму орендної плати за майно, яке передається в суборенду) до відповідного бюджету покладається на орендодавців, зазначених у статті 5 цього Закону.

Зі змісту наведених норм законодавства вбачається, що обов'язок перерахування до державного бюджету різниці суборендної плати покладений на орендаря і контроль справляння вказаної плати покладено саме на орендодавця.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій, допустили неповноту у дослідженні обставин справи та дійшли передчасних висновків щодо правового змісту тих правовідносин, які склалися між сторонами.

За таких обставин, оскаржувані рішення та постанова не можуть вважатися обґрунтованими, оскільки, в порушення вимог частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, прийняті без повного та всебічного з'ясування всіх суттєвих обставин справи та оцінки доказів, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті.

Враховуючи те, що у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції, за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, прийняті у справі рішення та постанова не відповідають нормам чинного законодавства і тому підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене у даній постанові, вжити всі передбачені чинним законодавством заходи для всебічного, повного та об'єктивного встановлення обставин справи, дати належну юридичну оцінку доводам та запереченням учасників судового процесу і, в залежності від встановленого та у відповідності з вимогами закону, вирішити спір.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Житомирської області від 26.05.2016 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11.08.2016 у справі № 906/219/16 скасувати.

Справу № 906/219/16 передати на новий розгляд до Господарського суду Житомирської області.

Головуючий суддя Л.Б. ІВАНОВА

судді Л.А. ГОЛЬЦОВА

Т.П. КОЗИР