ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2015 року Справа № 910/16982/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: Губенко Н.М.,

суддів: Барицької Т.Л.,

Картере В.І. (доповідач)

за участю представників:

позивача - Сапегіна В.В., Кочерги В.О.,

відповідача - Сердійчука О.Л.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "БМ Банк"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.06.2015

та на рішення господарського суду міста Києва від 02.03.2015

у справі № 910/16982/13

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "СК "Антстрой"

до Публічного акціонерного товариства "БМ Банк"

про стягнення 36 270,50 грн.

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2013 року Товариство з обмеженою відповідальністю "СК "Антстрой" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "БМ Банк" про стягнення з відповідача (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог) 23 979,00 грн. гарантійного платежу, 1 184,50 грн. 3% річних, 5 878,92 грн. інфляційних збитків, 1 608,89 грн. пені, 3 619,19 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами.

Справа розглядалась господарськими судами неодноразово.

Рішенням господарського суду міста Києва від 02.03.2015 (суддя Головіна К.І.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.06.2015 (колегія суддів у складі: суддя Мартюк А.І - головуючий, судді Новіков М.М., Зубець Л.П.), 23 979,00 грн. гарантійного платежу, 1 184,50 грн. 3% річних, 5 878,92 грн. інфляційних збитків, 1 563,65 грн. витрат по сплаті судового збору та судові витрати на оплату послуг адвоката у розмірі 8 513,40 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати рішення господарського суду першої інстанції від 02.03.2015, постанову господарського апеляційного суду від 02.06.2015 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст. 43 ГПК України, ст.ст. 208, 526 ЦК України. Так, на думку скаржника, господарські суди дійшли помилкового висновку про те, що сторонами був укладений усний договір щодо організації проведення прилюдних торгів, а укладений сторонами протокол про наміри від 23.12.2011, який є підставою для повернення гарантійного внеску відповідачем, позивач не виконав.

У відзиві на касаційну скаргу з урахуванням поданих доповнень до нього позивач просить рішення господарського суду першої інстанції від 02.03.2015 та постанову апеляційного суду від 02.06.2015 залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. При цьому позивач зауважив на тому, що відповідачем не доведено фактів не виконання позивачем своїх зобов'язань.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню виходячи з такого.

Господарські суди попередніх інстанцій, ґрунтуючись на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності встановили наступне:

- відповідно до виконавчих написів нотаріуса ПАТ "БМ Банк" як заставодержатель розпочав процедуру звернення стягнення на заставлене рухоме майно за кредитним договором № 2007-36/ОС-1 від 13.04.2007, укладеного з ТОВ "Трансбуд-Сервіс", та ініціював процедуру виконавчого провадження в органах Державної виконавчої служби;

- з метою забезпечення реалізації заставленого майна на прилюдних торгах сторони домовились, що банк як заставодержатель та стягувач у виконавчому провадженні зобов'язується надати всю необхідну інформацію стосовно реалізації заставленого майна та забезпечити участь позивача у аукціоні, а позивач як покупець зобов'язується придбати заставлене майно на прилюдних торгах, які будуть проведені Державною виконавчою службою у процедурі виконавчого провадження;

- на підставі вказаної домовленості 23.12.2011 сторони підписали протокол про наміри, відповідно до п. 3 якого заставлене майно буде реалізовуватись за ціною, не нижчою за стартову ціну лотів;

- вартість заставленого майна визначається державним виконавцем згідно з Законом України "Про виконавче провадження" (п. 4 протоколу про наміри);

- п. 5 протоколу про наміри сторони визначили, що в якості гарантії виконання покупцем своїх зобов'язань з придбання заставленого майна, покупець в день підписання протоколу передає банку грошові кошти в розмірі 3 000,00 доларів США;

- після придбання покупцем заставленого майна з прилюдних торгів, уповноважений представник банку повертає покупцю грошові кошти, отримані на підставі протоколу про наміри, в день перерахування покупцем коштів за придбане майно на депозитний рахунок Державної виконавчої служби;

- факт передачі позивачем 23.12.2011 на підставі вказаної домовленості сторін відповідачу 3 000,00 доларів США сторонами не заперечується;

- у подальшому за результатами проведеного в межах виконавчого провадження аукціону позивач придбав у ТОВ "Трансбуд-Сервіс" відповідне рухоме майно за договорами купівлі-продажу;

- датою останнього здійсненого позивачем платежу з оплати придбаного майна за договорами купівлі-продажу є 06.06.2013, тобто позивач виконав умови домовленості сторін та в повному обсязі оплатив грошові кошти за придбану техніку;

- 30.05.2013 та 01.07.2013 ТОВ "СК "Антстрой" зверталось до банку з листами про повернення гарантійного платежу, однак у своїх відповідях ПАТ "БМ Банк" повідомляло позивачу, що підстав для повернення сплачених останнім коштів немає, оскільки позивач придбав техніку на публічних торгах за ціною значно нижчою ніж передбачено в договорі зберігання, який був укладений сторонами.

У зв'язку з викладеним позивач звернувся до господарського суду з позовом у даній справі.

Переглядаючи в касаційному порядку прийняті господарськими судами рішення, Вищий господарський суд України дійшов наступних висновків:

Відповідно до ч. 1 ст. 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 182 ГК України за попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором. Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.

Відповідно до ч. 4 ст. 635 ЦК України договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Згідно з ч. 6 ст. 182 ГК України угода сторін про наміри (протокол про наміри) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.

Господарські суди врахували вказані вимоги закону і правомірно зазначили про те, що в тексті протоколу про наміри, укладеного сторонами, відсутнє волевиявлення сторін стосовно надання йому сили попереднього договору.

Крім того, після укладення протоколу про наміри сторони не уклали основний договір на умовах, встановлених попереднім договором, як то - забезпечення участі позивача у прилюдних торгах, передача відповідачу гарантійного внеску, проведення аукціону, ціна реалізації майна, тощо (істотні умови), отже протокол про наміри не є попереднім договором і він не породив для сторін юридичних наслідків.

Водночас господарськими судами встановлено, що сторони вчинили ряд юридично значимих дій, які свідчать про домовленість сторін та виникнення між ними господарських зобов'язань.

Згідно з ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, тобто, дії осіб, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов.

Отже, Вищий господарський суд України погоджується з висновками обох попередній інстанцій про те, що сторонами був укладений усний договір, метою якого було забезпечення реалізації заставленого майна на прилюдних торгах, про що свідчать дії сторін - сплата гарантійного внеску, проведення аукціону, визначення переможця, укладення угод купівлі-продажу та придбання майна банкрута.

Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За своєю природою гарантійний платіж, є мірою забезпечення виконання покупцем своїх зобов'язань перед банком в частині придбання заставленого майна.

Як встановлено господарськими судами, позивач виконав свої зобов'язання за усним договором, а саме - купив заставлене майно на аукціоні та оплатив його, у зв'язку з чим у банку виникло зобов'язання щодо повернення гарантійного платежу позивачу.

Крім того, господарськими судами встановлено, що торги відбулися за участю позивача, про що свідчать протокол проведення аукціону за 16.01.2012, копії платіжних доручень про сплату гарантійного внеску, постанова окружного адміністративного суду м. Києва від 05.04.2012 у справі № 2а-3178/12/2670, а також рішення господарського суду м. Києва від 29.10.2012 у справі № 5011-48/13618-2012, що набрали законної сили.

До того ж господарськими судами встановлено, що у подальшому, рішенням господарського суду м. Києва від 12.12.2011 у справі № 27/266, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.06.2012, виконавчі написи, на виконання яких були проведені публічні торги з реалізації заставленого рухомого майна, були визнані такими, що не підлягають виконанню.

Враховуючи викладене, у зв'язку із скасуванням виконавчих написів нотаріуса, припиненням чинності арешту рухомого майна і скасуванням інших заходів примусового виконання виконавчого провадження, набуття права власності на техніку позивачем не відбулося з причин, які від нього не залежали.

Отже, правова підстава проведення публічних торгів з реалізації заставленого рухомого майна взагалі відпала як і відпала правова підстава для утримання відповідачем переданого йому позивачем гарантійного внеску.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи, що вимоги позивача про стягнення інфляційних втрат та 3%річних є похідними від вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 23 979,00 грн. гарантійного платежу, господарські суди здійснивши перерахунок заявлених позивачем сум річних та інфляційних, правомірно стягнули з відповідача на користь позивача 1 184,50 грн. 3% річних та 5 878,92 грн. інфляційних збитків.

Вищий господарський суд України також погоджується з висновком господарських судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача 1 608,89 грн. пені та 3 619,19 грн. відсотків за користування коштами, заявлених на підставі ст.ст. 536, 1048 ЦК України, з огляду на наступне:

Відповідно до ч. 1 ст. 546 та ст. 549 ЦК України виконання зобов'язання забезпечується, зокрема, неустойкою, яка визначається як пеня та штраф і є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання.

Згідно з п. 1 ст. 547 ЦК України всі правочини щодо забезпечення виконання зобов'язань боржника перед кредитором повинні здійснюватися виключно у письмовій формі.

Так, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ч. 2 ст. 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Враховуючи викладене, а також ту обставину, що письмової угоди про застосування відповідальності у вигляді пені сторони не уклали, господарські суди правомірно відмовили у задоволенні цієї частини вимог.

Згідно ч. 3 ст. 198 ГК України відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

Так, на думку позивача, проценти за користування відповідачем гарантійним платежем мають визначатись в розмірі облікової ставки Національного банку України, по аналогії зі ст. 1048 ЦК України, що передбачено для договорів позики.

Разом з тим, спірні правовідносини не регулюються договором позики, який за своєю природою є відмінним від цивільних правовідносин, що склались між сторонами, а тому застосування до них положень договору позики, зокрема ст. 1048 ЦК України, є безпідставним.

Статтею 536 ЦК України передбачено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Крім того, господарськими судами встановлено, що сторони не визначили і не домовились про розмір процентів, а в законі такий розмір процентів за користування коштами, отриманими у якості завдатку, прямо не встановлений.

Відповідно до позиції Верховного Суду України, викладеній в "Аналізі практики застосування ст. 625 ЦК України в цивільному судочинстві" від 01.07.2014 стаття 536 ЦК застосовується за прямою вказівкою законодавця як спеціальна міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання. Така вказівка, зокрема, міститься у ч. 3 ст. 693 (нарахування процентів на суму попередньої оплати товару у разі прострочення продавцем передачі товару), ч. 4 ст. 694 (у разі прострочення покупцем оплати товару), ч. 2 ст. 1214 (у разі безпідставно одержання чи збереження грошей) ЦК України. Вказана міра відповідальності є відмінною від відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК, яка полягає у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового обов'язку у вигляді відшкодування матеріальних втрат кредитора, зокрема, трьох процентів річних від простроченої суми.

Отже, господарськими судами правомірно відмовлено в задоволенні вимог про стягнення з відповідача відсотків за користування коштами, оскільки ні законом, ні сторонами не визначено розмір процентів за користування гарантійним внеском.

Відповідно до ст. 1117 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Доводи відповідача, викладені у касаційній скарзі, Вищий господарський суд України вважає необґрунтованими та такими, що не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та зводяться до переоцінки досліджених судами доказів, а згідно ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, Вищий господарський суд України вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини були встановлені судами, на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів в їх сукупності, висновки судів відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "БМ Банк" залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.06.2015 та рішення господарського суду міста Києва від 02.03.2015 у справі № 910/16982/13 залишити без змін.

Головуючий суддя:Н. Губенко Судді: Т. Барицька В. Картере