ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2014 року Справа № 5011-25/15425-2012

Вищий господарський суд України у складі колегії: головуючого, судді Кузьменка М.В., суддів Васищака І.М., Студенця В.І., за участю представників сторін В. Кононенка (дов. від 01.10.2013), О. Варакіної (дов. від 03.12.2013), О. Фрідмана (дов. від 28.05.2013), прокурора відділу Генеральної прокуратури України Н. Баклан, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Національної спілки письменників України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 лютого 2014 року у справі № 5011-25/15425-2012 за позовом Національної спілки письменників України до товариства з обмеженою відповідальністю "Банкова 2", третя особа - Головне управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання недійсним договору та додаткової угоди,

УСТАНОВИВ: У листопаді 2012 року Національна спілка письменників України звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Банкова 2" про визнання недійсними договору від 8 листопада 2010 року № 17 про спільну діяльність в реконструкції нежитлової будівлі та додаткової угоди від 12 листопада 2010 року № 1 до нього з підстав порушення правил представництва та вимог Закону України "Про охорону культурної спадщини".

Відповідач позов не визнав.

У січні 2013 року у справу вступив прокурор, а ухвалою від 6 серпня 2013 року до участі у справі третьою особою залучено Головне управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19 грудня 2013 року позов задоволено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 10 лютого 2014 року (судді Є. Пономаренко, М. Дідиченко, М. Руденко) рішення скасовано і в позові відмовлено з мотивів безпідставності вимог.

Національна спілка письменників України просить постанову скасувати з підстав неправильного застосування господарським судом статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини", статті 43 Господарського процесуального кодексу України, незалучення до участі у справі Міністерства культури України, прав і обов'язків якого стосується постанова, та залишити в силі рішення.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Банкова 2" проти доводів касаційної скарги заперечує і в її задоволенні просить відмовити.

Головне управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради і прокурор доводи касаційної скарги підтримали.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Господарськими судами встановлено, що Національній спілці письменників України належить на праві власності будинок, розташований в м. Києві по вул. Банковій, 2 (Будинок письменників України), який є пам'яткою культурної спадщини.

21 січня 2010 року власник будинку і товариство з обмеженою відповідальністю "Банкова 2" уклали довгостроковий договір оренди нежилих приміщень загальною площею 390, 60 м2, що знаходяться в будинку Спілки письменників України за адресою: місто Київ, вул. Банкова, будинок № 2.

8 листопада 2010 року зазначені особи уклали договір № 17 про спільну діяльність в реконструкції нежитлової будівлі (далі - договір), на умовах якого зобов'язалися без створення юридичної особи спільно діяти у провадженні комплексу заходів, пов'язаних з реконструкцією частини приміщення загальною площею 390, 60 м2, що розташоване за адресою: місто Київ, вул. Банкова, 2 (об'єкт інвестування).

Додатковою угодою від 12 листопада 2010 року № 1 контрагенти змінили редакцію пункту 6.1 договору, виклавши його в наступній редакції: "За виконання обов'язків, визначених даним договором та після завершення реконструкції об'єкта інвестування інвестор отримує у власність 50 відсотків площі об'єкту інвестування. Інших 50 відсотків площі об'єкта інвестування залишаються у власності спілки. Розподіл об'єкта інвестування здійснюється з дотриманням Закону України "Про охорону культурної спадщини" та інших законодавчих актів України та фіксується в акті розподілу об'єкта інвестування, який підписується сторонами не пізніше ніж через 20 календарних днів з дня закінчення реконструкції об'єкта інвестування. Сторони не мають права ухилятися від підписання акту розподілу об'єкта інвестування. Інвестор під час проведення робіт з реконструкції об'єкта інвестування, а також після закінчення даних робіт до моменту державної реєстрації за інвестором права власності 50 відсотків площі об'єкта інвестування в органах БТІ, володіє виключним правом користування об'єктом інвестування".

Позивач вважає, що договір і додаткова угода були укладені від імені Національної спілки письменників України не уповноваженою особою та порушують вимоги Закону України "Про охорону культурної спадщини", оскільки наслідком їх укладення стало фактичне передавання у користування та управління відповідачу частини нежитлових приміщень будинку, що є пам'яткою архітектури, проте ні в момент укладення оспорюваних правочинів, ні пізніше не надавалося погодження органом охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації на відчуження або передачу пам'ятки культурної спадщини.

Задовольняючи позов, господарський суд виходив з того, що відповідно до частини 1 статті 1134 договір є підставою виникнення у його учасників права спільної часткової власності на майно, яке за змістом статей 6 і 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" може бути відчужене, передане власником у володіння, користування чи управління іншій юридичній особі виключно за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Водночас господарський суд дійшов висновків, що позивач не довів факту порушення правил представництва особою, яка від імені Національної спілки письменників України уклала договір і додаткову угоду.

Апеляційний господарський суд не погодився з висновком місцевого господарського суду щодо майнових прав учасників договору, дійшовши висновку про те, що договір за своєю правовою природою не є правочином з відчуження майна чи передачі його у користування.

Вирішуючи спір про визнання правочинів недійсними, господарський суд встановлює наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків. Невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання його недійсним.

Загальні підстави недійсності правочинів встановлені статтями 207 і 208 Господарського кодексу України, статтями 215 і 216 Цивільного кодексу України. Відповідно до частин 1 (у редакції, чинній на час укладення договору) і 2 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до частин 1 і 3 статті 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону; орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень; у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Статтею 241 цього Кодексу встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання; наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Спірні договір та додаткова угода від імені Національної спілки письменників України були укладені представником на підставі довіреності. Позивач не надав господарським судам її примірника, доказів про припинення представництва за довіреністю чи перевищення повноважень представником, а також несхвалення умов договору та додаткової угоди після їх вчинення.

За змістом частини 1 статті 24 Закону України "Про охорону культурної спадщини" власник зобов'язаний утримувати пам'ятку в належному стані, своєчасно провадити ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення відповідно до цього Закону та охоронного договору. За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників (стаття 1130 Цивільного кодексу України).

Предметом договору є провадження комплексу заходів, пов'язаних з реконструкцією частини приміщення площею 390, 60 м2 (об'єкт інвестування) у будинку, який є пам'яткою культурної спадщини і, вирішуючи питання правового режиму вкладів учасників у спільну діяльність, сторони погодили, що право власності на об'єкт інвестування належить Спілці (пункт 1.2 договору).

Порядок розподілу результатів спільної діяльності встановлений пунктом 1.6 договору в редакції додаткової угоди, яким передача інвестору частини об'єкта інвестування обумовлена дотриманням учасниками простого товариства вимог Закону України "Про охорону культурної спадщини" та інших законодавчих актів України.

Частиною 1 статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини", зокрема встановлено, що об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

Отже, зміну прав та обов'язків за договором у частині розподілу результатів спільної діяльності сторони обумовили настанням певної обставини, щодо якої невідомо настане вона чи ні - погодження відчуження майна особою, яка не є стороною договору. Такі дії учасників договору відповідають вимогам статті 212 Цивільного кодексу України, відповідно до якої якщо правочин вчинений під відкладальною обставиною, права та обов'язки сторін правочину виникають або змінюються не з моменту його вчинення, а відкладаються на майбутнє і пов'язуються з моментом настання обумовленої обставини.

За відсутності на момент укладення договору результатів спільної діяльності, частина яких у майбутньому може бути передана від одного учасника до іншого за умови дотримання вимог закону щодо погодження такого відчуження органом охорони культурної спадщини, умови пункту 6.1 договору на цьому етапі спільної діяльності погодження не потребували.

Відповідно до абзацу першого частини 1 статті 1134 Цивільного кодексу України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.

Учасники простого товариства питання прав власності на об'єкт інвестування на період спільної діяльності та на момент розподілу результатів визначили саме договором, а відтак висновок місцевого господарського суду про набуття особами права спільної часткової власності на майно не ґрунтуються на фактичних обставинах справи.

В уточненні до касаційної скарги позивач стверджує, що суд апеляційної інстанції прийняв постанову про права і обов'язки Міністерства культури України та обґрунтовує його участь у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача необхідністю дачі пояснень з питань виконання учасниками товариства предмету договору.

Частиною першою статті 27 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Як вбачається з матеріалів справи до вирішення спору по суті такого клопотання господарським судам подано не було.

За відсутності обставин, з якими закон пов'язує визнання правочинів недійсними на момент їх вчинення у господарського суду були відсутні правові підстави для задоволення позову.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ: Постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 лютого 2014 року у справі № 5011-25/15425-2012 залишити без змін, а касаційну скаргу Національної спілки письменників України без задоволення.

Головуючий, суддя М. В. Кузьменко Суддя І. М. Васищак Суддя В.І. Студенець