ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2016 року Справа № 922/5236/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: суддів:Іванової Л.Б. (доповідач) Гольцової Л.А., Козир Т.П.,розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Демарк"та постановуХарківського апеляційного господарського суду від 30.11.2015у справі№ 922/5236/15 Господарського суду Харківської областіза позовомПублічного акціонерного товариства "Банк "Демарк"доФізичної-особи підприємця ОСОБА_4пропро стягнення коштівза участю представників сторін:

позивача: Шевченко О.М., дов. від 01.03.2016 № 01/20-15

відповідача: не з'явилися

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Банк "Демарк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Приходька В.О. звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором № 51-255 про надання кредиту у формі овердрафт від 15.09.2008 в розмірі 65634,06грн., з яких: 22025,68 грн. заборгованості за кредитом, 29166,51 грн. заборгованості за відсотками, 7939,16 грн. пені за несвоєчасне погашення відсотків та 6502,71 грн. пені за несвоєчасне погашення кредиту.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 22.10.2015 у справі № 922/5236/15 (суддя Присяжнюк О.О.) позовні вимоги задоволено повністю; стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь Публічного акціонерного товариства "Банк "Демарк" заборгованості за кредитом 22025,68 грн., заборгованості за відсотками 29166,51 грн., пені за несвоєчасне погашення відсотків в сумі 7939,16 грн., заборгованості по пені за несвоєчасне погашення кредиту в сумі 6502,71 грн.; стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь державного бюджету України 1218,00 грн. судового збору.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 30.11.2015 у цій справі (колегія суддів у складі: головуючий суддя Черленяк М.І., судді Івакіна В.О., Хачатрян В.С.), рішення Господарського суду Харківської області від 22.10.2015 у справі № 922/5236/15 скасовано; прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Банк "Демарк" відмовлено; стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Банк "Демарк" на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 1339,80 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, Публічне акціонерне товариство "Банк "Демарк" звернулося до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного господарського суду від 30.11.2015 у справі № 922/5236/15, залишити в силі рішення Господарського суду Харківської області від 22.10.2015.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою до суду, скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Так, скаржник вказує на те, що апеляційний господарський суд дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку із пропуском позовної давності, оскільки не взяв до уваги вчинення відповідачем дій по сплаті суми заборгованості за основним боргом і за відсотками до 30.11.2012 включно, що свідчить про визнання ним свого обов'язку і є підставою для переривання позовної давності.

До Вищого господарського суду надійшов відзив Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на касаційну скаргу, в якому відповідач просить постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, касаційну скаргу без задоволення.

Сторони згідно з приписами статті 1114 Господарського процесуального кодексу України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач не скористався передбаченим законом правом на участь у перегляді справи в касаційній інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового акту, вважає касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Як встановлено судом апеляційної інстанції та підтверджується матеріалами справи, 15.09.2008 між Відкритим акціонерним товариством "Банк "Демарк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Банк "Демарк" (кредитор, банк, позивач), та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (далі - позичальник) було укладено договір № 51-255 про надання кредиту у формі овердрафт, відповідно до умов якого позивач зобов'язався у період з 15 вересня 2008 року по 14 вересня 2009 року надавати позичальнику кредит у формі овердрафт, а позичальник зобов'язався повернути банку по 14 вересня 2009 року заборгованість по овердрафту, сплатити відсотки за користування овердрафтом та інші платежі на умовах передбачених договором.

Пунктом 1.2. договору передбачено, що овердрафт надається позичальнику шляхом оплати протягом банківського операційного дня платіжних документів позичальника з його поточного рахунку НОМЕР_1, відкритому в Банку "Демарк" в сумах, що перевищують фактичний залишок коштів на поточному рахунку позичальника в банку. Овердрафт надається позичальнику тільки для оплати платіжних доручень позичальника або в готівковій формі для забезпечення господарської діяльності позичальника

Як передбачено п. 1.3 договору, дебетове сальдо, що виникає на поточному рахунку позичальника в банку внаслідок оплати платіжних документів не може перевищувати граничної суми у розмірі 200000,00 грн. - ліміт овердрафту..

Згідно із п. 2.1 договору за користування овердрафтом позичальник сплачує банку відсотки у розмірі 25% річних, які нараховуються на дебетові залишки на кінець операційного дня по рахунку НОМЕР_1, в разі перенесення заборгованості за овердрафтом на рахунок короткострокового кредиту по рахунку НОМЕР_2.

Судами попередніх інстанцій визначено, що додатковою угодою № 1 від 05.12.2008 та договором № 1 від 14.08.2009 сторонами вносились зміни до договору № 51-255 про надання кредиту у формі овердрафт від 15.09.2008.

Відповідно до п. 3.1 договору зі змінами внесеними договором № 1 про внесення змін від 14.08.2009 банк надає позичальнику кредит у розмірі 196330,22 грн., з кінцевим строком повернення по 13.09.2010 та графіком погашення суми основної заборгованості, визначеним додатком № 1, який є невід'ємною частиною договору.

Кредит надається позичальнику для поповнення оборотних коштів, у безготівковій формі (п. 3.2 договору).

Пунктом 3.5.1 договору, в редакції згідно із договором № 1 від 14.08.2009, позичальник за користування кредитом сплачуватиме банку відсотки у розмірі 30% річних. Такі відсотки нараховуються на фактичну суму заборгованості за кредитом, із розрахунку фактичної кількості днів періоду нарахування відсотків на основі банківського року (360 днів у році) і підлягають сплаті в строк по останній робочий день звітного місяця. У випадку несплати процентів, сума боргу за відсотками відноситься на рахунок несплачених в строк відсотків. Відсотки, нараховані в кінцевий рахунок підлягають сплаті одночасно з поверненням кредиту.

Згідно із п. 7.3 договору із змінами, внесеними договором № 1 від 14.08.2009, у разі порушення графіку погашення кредиту зазначеного в додатку № 1, який є невід'ємною частиною договору, банк переносить залишок непогашеної в строк заборгованості за кредитом на рахунок прострочених кредитів, у цьому разі позичальник сплачує банку за простроченою заборгованістю за кредитом підвищену процентну ставку - 35% річних.

Судами першої та апеляційної інстанцій з'ясовано, що банк виконав свої зобов'язання за кредитним договором, встановивши відповідачу ліміт овердрафта на загальну суму 200000,00 грн., що підтверджується меморіальним ордером №(# 30760291) від 15.09.2008, натомість відповідач взяті на себе зобов'язання за договором належним чином не виконав і лише частково вніс відповідні платежі, у зв'язку з чим у останнього утворилась заборгованість за кредитом у розмірі 22025,68 грн., та заборгованість за відсотками в розмірі 29166,51 грн.

У зв'язку із неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором, позивачем відповідно до п. 7.4 договору нараховані пеня по кредиту та пеня по відсоткам у розмірі 7939,16 грн. та 6502,71 грн. відповідно за період з 28.02.2015 по 27.08.2015.

Встановивши факт неналежного виконання відповідачем зобов'язань за договором № 51-255 про надання кредиту у формі овердрафт від 15.09.2008, суди як першої так і апеляційної інстанції дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення з відповідача 65634,06 грн., з яких: заборгованість за кредитом 22025,68 грн., заборгованість за відсотками 29166,51 грн., пеня за несвоєчасне погашення відсотків 7939,16 грн., пені за несвоєчасне погашення кредиту в сумі 6502,71 грн.

Разом з тим, в ході розгляду справи 13.10.2015 відповідачем було подано заяву, в якій останній просив застосувати наслідки спливу позовної давності до заявлених вимог та відмовити у задоволенні позову.

Вирішуючи відповідно до поданої відповідачем заяви питання застосування позовної давності, місцевий господарський суд виходив з того, що здійснення відповідачем погашення заборгованості за основним боргом та відсотками включно до 30.11.2012 є підставою для переривання позовної давності, у зв'язку із чим дійшов висновку, що позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права у межах позовної давності, перебіг якої розпочався заново з 30.11.2012.

Апеляційний господарський суд не погодився із вказаним висновком суду першої інстанції з тих підстав, що за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами до останнього дня кожного місяця, а останній платіж 14.09.2010; процентів - по останній робочий день звітного місяця; початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань; позивач, згідно штампу на конверті, звернувся з позовом до суду 31.08.2015, тобто з пропуском позовної давності, оскільки строк виконання зобов'язань сплив у жовтні 2013; відповідач заперечує, а позивачем не доведено, що мало місце вчинення дій, направлених на визнання боржником наявності заборгованості.

Враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги заявлені після спливу строку позовної давності, що є підставою для відмови у їх задоволенні.

З урахуванням встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи, колегія суддів Вищого господарського суду України, переглядаючи у касаційному порядку постанову суду апеляційної інстанції у цій справі, виходить з наступного.

Відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Як передбачено ч. 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Згідно із ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 1050 Цивільного кодексу України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст.ст. 611, 612 Цивільного кодексу України).

Частиною першою статті 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими Законами та договором.

Згідно із ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення.

Відповідно до п. 7.4. договору, у разі порушення строків погашення кредиту, банк має право стягнути з позичальника пеню за кожний день прострочки, включаючи день проплати. Пеня нараховується на суму прострочених платежів за кредитом із розрахунку фактичної кількості прострочених днів, починаючи з дати виникнення простроченої заборгованості по дату здійснення платежу за кредитом у повному обсязі, у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, банк виконав свої зобов'язання за кредитним договором, встановивши позичальнику ліміт овердрафта на загальну суму 200000,00 грн., натомість відповідач взяті на себе зобов'язання за договором належним чином не виконав, повернув частину кредиту у розмірі 174304,54 грн. і сплатив проценти за користування кредитом на загальну суму 170787,37 грн., у зв'язку з чим у відповідача утворилась заборгованість за кредитом у розмірі 22025,68 грн. та заборгованість за відсотками в розмірі 29166,51 грн.

Разом з тим, як свідчать матеріали справи, у поданих до суду першої інстанції запереченнях від 29.09.2015 відповідач посилається на те, що ним за період з 16.09.2008 по 03.09.2014 було сплачено всього 179304,54 грн., при цьому останній платіж здійснено 03.09.2014 на суму 5000,00 грн. Доводи щодо необґрунтованості розрахунку позивача з тих підстав, що ним не враховано платіж на суму 5000,00 грн., здійснений 03.09.2014, містяться і в апеляційній скарзі, до якої відповідачем додано оригінал платіжного доручення на підтвердження вказаної оплати.

Однак, суди першої та апеляційної інстанції вказаним обставинам та доказам належної оцінки не надали, а тому дійшли передчасного висновку про обґрунтованість вимог позивача як в частині стягнення основного боргу, так і в частині стягнення процентів за користування кредитом і пені за несвоєчасну сплату вказаних сум, розрахунок яких здійснений позивачем станом на 27.08.2015 без врахування вказаної оплати.

Обставини щодо здійснення відповідачем 03.09.2014 платежу на суму 5000,00 грн. також не були враховані судами при вирішення питання про застосування позовної давності до заявлених позовних вимог.

Так, як вбачається з матеріалів справи, 13.10.2015 відповідачем було подано заяву про застосування позовної давності.

Відповідно до приписів ст.ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки (ст. 257 Цивільного кодексу України).

Частиною 2 ст. 258 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

При застосуванні вказаної норми слід виходить з того, що позовну давність необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо за попередній рік до дня подання позову, якщо інший період не встановлено законом або угодою сторін. При цьому, однак, слід мати на увазі положення частини шостої статті 232 ГК України, за якими нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Даний шестимісячний строк не є позовною давністю, а визначає максимальний період часу, за який може бути нараховано штрафні санкції (якщо інший такий період не встановлено законом або договором).

Отже при вирішенні питання про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення пені, судам належало визначити як строки нарахування штрафних санкцій відповідно до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України, так питання спливу позовної давності до вказаних вимог з урахуванням вищенаведеного.

За загальним правилом, згідно із ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України).

Якщо умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Враховуючи, що за умовами кредитного договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами до останнього дня кожного місяця, а останній платіж 14.09.2010, а процентів - по останній робочий день звітнього місяця, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Встановивши, що останній платіж за кредитом мав бути здійснений 14.09.2010, а позивач звернувся з позовом до господарського суду 31.08.2015, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача про стягнення заборгованості по сплаті кредиту, а саме чергових платежів по тілу кредиту та відсотків за користування кредитом заявлені позивачем з порушенням встановлених законодавством строків позовної давності.

Разом з тим, відповідно до ч. 2 ст. 264 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Частиною третьою статті 264 Цивільного кодексу України передбачено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Як зазначено у п. 4.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" правила переривання перебігу позовної давності застосовуються господарським судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останній є докази, що підтверджують факт такого переривання.

У дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (частина перша статті 264 ЦК України), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати:

визнання пред'явленої претензії;

зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору;

письмове прохання відстрочити сплату боргу;

підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір;

письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу;

часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Бездіяльність боржника (наприклад, неоспорювання ним безспірного списання коштів, якщо така можливість допускається за законом або договором) не свідчить про переривання перебігу позовної давності, оскільки таке переривання можливе лише шляхом вчинення дій.

Визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами.

Визнання боржником свого боргу після спливу позовної давності не свідчить про переривання перебігу такої давності.

Вирішуючи питання про наявність підстав для переривання позовної давності, місцевий господарський суд виходив з того, що підставою для переривання позовної давності є здійснення відповідачем погашення заборгованості за основним боргом та відсотками включно до 30.11.2012. Натомість суд апеляційної інстанції, зазначаючи про відсутність підстав для переривання позовної давності виходив з того, що відповідач заперечує, а позивачем не доведено, що мало місце вчинення дій направлених на визнання відповідачем наявності заборгованості,

Колегія суддів касаційної інстанції вважає вищевказаний висновок суду першої інстанції передчасним, оскільки місцевий господарський суд, встановивши, що погашення кредиту передбачалося у вигляді періодичних платежів, не з'ясував підстав часткового погашення заборгованості за кредитом та процентами (за розпорядженням відповідача чи в порядку договірного списання) та не визначив, які періодичні платежі погашалися такими частковими оплатами.

Висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для переривання позовної давності є також передчасним, оскільки суд не надав оцінки поданому позивачем розрахунку заборгованості за кредитом, з якого вбачається, що заборгованість відповідача за кредитом погашалася до 27.12.2013 включено, поясненням відповідача, викладеним у поданих до суду першої інстанції запереченнях від 29.09.2015 та апеляційній скарзі, згідно із якими останній платіж ним було здійснено 03.09.2014 на суму 5000,00 грн., та як і суд першої інстанції не з'ясував підстав такого часткового погашення заборгованості за кредитом та процентами (за розпорядженням відповідача чи в порядку договірного списання) та не визначив, які періодичні платежі погашалися такими частковими оплатами і за якими періодичними платежами і у відповідача існує заборгованість на дату звернення позивача до суду із позовом у даній справі.

Пори цьому, як передбачено статті 266 Цивільного кодексу України, зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).

Однак, за змістом частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Оскільки відповідачем кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідача у межах строку позовної давності (вказаний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02.12.2015 у справі № 6-249цс15).

Враховуючи, що позивачем були заявлені вимоги про стягнення процентів, нарахованих у період з 01.12.2012 по 27.08.2015, суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про те, що позовна давність до вимог про стягнення заборгованості за кредитом сплила у жовтні 2013 року, вищенаведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про сплив позовної давності про стягнення процентів.

Отже, вирішуючи спір, не дослідивши належним чином стану розрахунків за кредитним договором та не з'ясувавши фактичних обставин, пов'язаних із вчиненням у цей період боржником дій, що можуть свідчити про визнання ним свого боргу та визнаватися як підстава для переривання позовної давності, суди першої та апеляційної інстанції дійшли передчасних висновків як про наявність, так і про відсутність переривання позовної давності.

За таких обставин, оскаржувані рішення та постанова не можуть вважатися обґрунтованими, оскільки, в порушення вимог ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, прийняті без повного та всебічного з'ясування всіх суттєвих обставин справи та оцінки доказів, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті.

Враховуючи те, що у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції, за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, прийняті у справі рішення та постанова не відповідають нормам чинного законодавства і тому підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області.

Під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене у даній постанові, вжити всі передбачені чинним законодавством заходи для всебічного, повного та об'єктивного встановлення обставин справи, дослідити обставини, пов'язані із здійсненням розрахунків за кредитним договором та підстави здійснення платежів на часткове погашення заборгованості, визначити періодичні платежі, за якими у відповідача існувала заборгованість, з'ясувати обставини, що відповідно до законодавства можуть свідчити про переривання позовної давності і в залежності від встановленого та у відповідності з вимогами закону, вирішити спір.

Відповідно до статті 11112 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Демарк" задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 30.11.2015 та рішення Господарського суду Харківської області від 22.10.2015 у справі № 922/5236/15 скасувати.

Справу № 922/5236/15 передати на новий розгляд до Господарського суду Харківської області в іншому складі суду

Головуючий суддя: Л. Іванова

судді: Л. Гольцова

Т. Козир