ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2016 року Справа № 916/5095/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: Картере В.І. (доповідач),

суддів: Барицької Т.Л.,

Гольцової Л.А.

за участю представників:

позивача - ОСОБА_2,

відповідача - Макаренко А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 06.04.2016

та на рішення господарського суду Одеської області від 22.02.2016

у справі № 916/5095/15

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Охорона-комплекс-Іллічівськ"

про визнання підпункту 6.1.1 пункту 6.1 договору про надання послуг з охорони майна від 01.01.2013 № 1726 в частині визначення ліміту відповідальності в сумі 50 000,00 грн. - недійсним

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернулася до господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Охорона-комплекс-Іллічівськ" про визнання підпункту 6.1.1 пункту 6.1 договору про надання послуг з охорони майна від 01.01.2013 № 1726 в частині визначення ліміту відповідальності в сумі 50 000,00 грн. - недійсним.

Рішенням господарського суду Одеської області від 22.02.2016 (суддя Шаратов Ю.А.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 06.04.2016 (колегія суддів у складі: суддя Діброва Г.І. - головуючий, судді Принцевська Н.М., Лисенко В.А.), у задоволенні позову відмовлено. Приймаючи рішення, господарські суди виходили з того, що підписавши договір про надання послуг з охорони майна від 01.01.2013 № 1726 в добровільному порядку, без заперечень та зауважень, сторони погодились з умовами даного договору, при цьому з матеріалів справи не вбачається, що сторони намагались змінити умови договору в порядку визначеному пунктами 10.1, 10.2 договору.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 06.04.2016, рішення господарського суду Одеської області від 22.02.2016 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що господарськими судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст.ст. 6, 951, 955, 978 ЦК України, ст.ст. 207, 225 ГК України. Так, на думку позивача, передбачені ст. 951 ЦК України умови відшкодування збитків застосовуються в тому числі і до договорів про охорону майна. Відповідно до вказаної правової норми збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості. Отже, позивач зауважив на тому, що розмір відповідальності для зобов'язань, що випливають з договорів оренди майна, встановлений законом та не міг бути змінений сторонами у договорі, що прямо передбачено ч. 5 ст. 225 ГК України.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить постанову Одеського апеляційного господарського суду від 06.04.2016 та рішення господарського суду Одеської області від 22.02.2016 залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Так, на думку відповідача, оспорюваний підпункт договору про надання послуг з охорони майна від 01.01.2013 № 1726 узгоджується з вимогами чинного законодавства.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню виходячи з такого.

Господарські суди попередніх інстанцій, ґрунтуючись на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності встановили наступне:

- 01.01.2013 ТОВ "Охорона-комплекс-Іллічівськ" (виконавець) і ФОП ОСОБА_4 (замовник) був укладений договір про надання послуг з охорони майна № 1726, відповідно до умов якого замовник доручив, а виконавець зобов'язався здійснювати охорону майна замовника на об'єкті та обслуговування сигналізації на цьому об'єкті. За цим договором виконавець не приймає майно замовника на зберігання і не вступає у володіння ним (п. 2.1 договору);

- відповідно до п. 5.1.1 договору відповідач зобов'язався здійснювати охорону майна позивача, що знаходиться на об'єкті, у відповідності до умов цього договору;

- розділом 6 договору визначено відповідальність сторін за договором. Зокрема, підпунктом 6.1.1 пункту 6.1 договору сторонами в добровільному порядку, без заперечень та зауважень обумовлено, що виконавець відшкодовує збитки, що завдані замовнику третіми особами внаслідок невиконання або неналежного виконання виконавцем своїх договірних зобов'язань в межах суми прямої дійсної шкоди, але не більше 50 000,00 грн.;

- пунктами 9.1, 9.2 встановлено, що даний договір набирає чинності з 01.01.2013 до 01.01.2014, договір поновлюється на строк, встановлений пунктом 9.1 даного договору, якщо жодна із сторін не менш ніж за 15 днів до закінчення строку чинності договору письмово не заявить про його припинення. Кількість разів поновлення договору не обмежується;

- зміна умов і розірвання договору визначені розділом 10 договору. Зокрема, пунктом 10.1 встановлено, що сторони можуть змінити умови цього договору шляхом укладання додаткових угод;

- будь-яких змін до договору, оформлених шляхом укладання додаткових угод, сторони не вносили;

- відповідач не виконав свої зобов'язання за договором належним чином, оскільки 23.07.2014 невідомі особи здійснили проникнення до Центрального Універмагу м. Іллічівська за адресою: м. Іллічівськ, вул. Леніна, 19, до відділу ювелірного магазину "Грааль", в якому позивач здійснює господарську діяльність та викрали сейф з ювелірними виробами;

- факт скоєння даного злочину підтверджується довідкою слідчого СО Іллічівського МВ ГУМВС України в Одеській області від 23.07.2014;

- 15.08.2014 ФОП ОСОБА_4 звернулась до господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Охорона-Комплекс-Іллічівськ", в якій, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просила визнати недійсним абзац 2 пункту 2.1. укладеного між сторонами договору № 1726 про надання послуг з охорони майна та стягнути з відповідача завдані збитки у сумі 50 000,00 грн.;

- рішенням господарського суду Одеської області від 29.10.2014 у справі № 916/3268/14, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 27.01.2015, у задоволенні позову ФОП ОСОБА_4 відмовлено;

- постановою Вищого господарського суду України від 25.03.2015 рішення господарського суду Одеської області від 29.10.2014 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 27.01.2015 у справі № 916/3268/14 в частині відмови в задоволенні позову про стягнення 50 000,00 грн. скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до господарського суду Одеської області. У решті рішення господарського суду Одеської області від 29.10.2014 року та постанова Одеського апеляційного господарського суду від 27.01.2015 року залишені без змін;

- рішенням господарського суду Одеської області від 15.06.2015 у справі № 916/3268/14, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 08.09.2015, позов ФОП ОСОБА_4 про стягнення 50 000,00 грн. збитків задоволено повністю;

- відповідно до вимог ст. 35 ГПК України фактичні обставини справи та правомірність абзацу 2 пункту 2.1 договору встановлені рішеннями суду у справі № 916/3268/14 і не потребують доказування.

Предметом позовних вимог у даній справі є визнання недійсним підпункту 6.1.1 вказаного договору в частині встановлення ліміту відповідальності відповідача в розмірі 50 000,00 грн., оскільки на думку позивача він суперечить вимогам ст.ст. 22, 951, 978 ЦК України, ст. 225 ГК України, ст. 8 Закону України "Про охоронну діяльність".

Вищий господарський суд України погоджується з висновками господарських судів про відмову у задоволенні позову виходячи з такого:

Статтею 217 ЦК України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст.ст. 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Як передбачено ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства може бути визнано судом недійсним.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

При цьому, свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України).

Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).

Отже, підписавши договір про надання послуг з охорони майна від 01.01.2013 № 1726 в добровільному порядку, без заперечень та зауважень, сторони погодились з умовами даного договору.

Частиною 3 ст. 6 ЦК України унормовано, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Оспорюваним пунктом договору передбачено, що виконавець відшкодовує збитки, що завдані замовнику третіми особами внаслідок невиконання або неналежного виконання виконавцем своїх договірних зобов'язань в межах суми прямої дійсної шкоди, але не більше 50 000,00 грн.

За приписами ст.ст. 901 та 902 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Предметом договору про надання послуг є вчинення виконавцем певних дій, або здійснення певної діяльності.

За змістом ст. 978 ЦК України за договором охорони охоронець, який є суб'єктом підприємницької діяльності, зобов'язується забезпечити недоторканність майна, яке охороняється. Володілець такого майна зобов'язаний виконувати передбачені договором правила майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про охоронну діяльність" суб'єкт охоронної діяльності надає послуги з охорони на підставі договору, укладеного із замовником у письмовій формі відповідно до законодавства. У договорах про надання послуг з охорони майна та фізичних осіб відповідно до положень Цивільного кодексу України визначаються умови відшкодування суб'єктом охоронної діяльності шкоди, заподіяної через неналежне виконання ним своїх зобов'язань.

Отже, сторони у відповідності до ст.ст. 6 і 627 ЦК України, на власний розсуд погодили умови договору, що не суперечить нормам чинного законодавства України щодо свободи вибору сторонами порядку оформлення своїх договірних відносин вільно та на свій розсуд, у зв'язку з чим вказані обставини не можуть бути підставою для визнання його частини недійсною.

Твердження позивача про те, що господарськими судами безпідставно не було застосовано до даних правовідносин сторін ст. 951 ЦК України, відхиляються Вищим господарським судом України, оскільки відшкодування збитків за втрату речі за нормами ст. 951 ЦК України здійснюється за загальним правилом, якщо, по-перше, відповідач є саме професійним зберігачем (а не виконавцем послуг), по-друге, сторони в договорі мають право встановити інші умови на свій розсуд, по-третє, позивач повинен бути саме поклажедавцем, а не споживачем послуг. При цьому, слід зазначити, що за своєю правовою природою правовідносини щодо охорони майна не є абсолютно тотожними правовідносинам, які виникають між поклажедавцем та зберігачем.

Посилання позивача на порушення під час укладання оспорюваного пункту договору ст. 225 ГК України, якою регулюється склад та розмір відшкодування збитків, відхиляються Вищим господарським судом України з огляду на те, що ч. 3 вказаної статті передбачено, що "при визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором….", тобто вказана стаття також передбачає можливість встановити у договорі розмір збитків, які підлягають відшкодуванню.

Враховуючи наведене, господарські суди цілком правомірно дійшли висновку про те, що позивачем, всупереч ст.ст. 32, 33, 34 ГПК України, не доведено в установленому законом порядку факту порушення оспорюваним пунктом договору будь-яких положень цивільного законодавства, оскільки сторони при укладенні оспорюваного пункту договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд узгодили його умови, які не суперечать чинному законодавству на час його укладання, у зв'язку з чим у господарського суду відсутні підстави вважати, що при укладенні договору, волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.

Оскільки оспорюваний пункт був включений до правочину за волевиявленням обох сторін, в даному випадку твердження позивача свідчать про незгоду з раніше досягнутими домовленостями за договором, що не може бути підставою визнання оспорюваного пункту недійсним.

Відповідно до ст. 1115 ГПК України у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Згідно з ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Висновки господарських судів попередніх інстанцій ґрунтуються на доказах, наведених в оскаржуваних рішенні та постанові, і відповідають положенням чинного законодавства.

Відповідно до ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування прийнятої у справі постанови апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 06.04.2016 та рішення господарського суду Одеської області від 22.02.2016 у справі № 916/5095/15 залишити без змін.

Головуючий суддя:В. Картере Судді: Т. Барицька Л. Гольцова