ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2016 року Справа № 904/2386/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Вовка І.В. (головуючого, доповідача), Мамонтової О.М., Черкащенка М.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу колективного підприємства "Комбінат виробничих підприємств" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24.03.2016 року у справі № 904/2386/15 за позовом публічного акціонерного товариства "Дніпропетровський стрілочний завод" до колективного підприємства "Комбінат виробничих підприємств", третя особа: публічне акціонерне товариство "ДТЕК Дніпрообленерго", про визнання недійсним договору,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2015 року позивач звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до відповідача про розірвання укладеного між ними договору на поставку, переробку і передачу електроенергії від 01.09.2002 року № 468/Э у зв'язку з істотною зміною обставин, які полягають у зміні законодавства у сфері електроенергетики, за якими позивач за відсутності в нього ліцензії не може бути постачальником електричної енергії та, відповідно, стороною спірного договору.

До початку розгляду справи по суті позивачем подано заяву про зміну предмета позову, в якій він просив визнати недійсним договір на поставку, переробку і передачу електроенергії від 01.09.2002 року № 468/Э.

Зазначені вимоги обгрунтовано суперечністю договору вимогам Закону України "Про електроенергетику" та Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" у зв'язку із зміною законодавства, та вчиненням правочину юридичною особою, без відповідного дозволу (ліцензії).

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 30.11.2015 року (судді Колісник І.І., Мілєва І.В., Татарчук В.О.) позов задоволено та визнано недійсним договір на поставку, переробку і передачу електроенергії від 01.09.2002 року № 468/Э, укладений між сторонами з моменту набрання чинності рішенням суду.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24.03.2016 року (судді: Сизько І.А., Герасименко І.М., Орєшкіна Е.В.) рішення господарського суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі відповідач вважає, що судами попередніх інстанцій порушено і неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, і тому просить прийняті ними рішення скасувати, та в позові відмовити.

У відзиві на касаційну скаргу позивач вважає, що судові рішення у справі є законними та просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

У відзиві на касаційну скаргу третя особа вважає, що судами попередніх інстанцій порушено і неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, та просить касаційну скаргу відповідача задовольнити.

Заслухавши пояснення представника третьої особи, дослідивши доводи касаційної скарги та відзивів на неї, перевіривши матеріали справи та прийняті в ній судові рішення, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, що 01.09.2002 року між позивачем (енерготранзит) та відповідачем (споживач) укладено договір № 468/Э на поставку, переробку та передачу електроенергії транзитом, за умовами якого енерготранзит здійснює поставку, переробку електроенергії та її передачу споживачу транзитом через високовольтні мережі і обладнання підстанції 154/6 кВ відповідно до цього договору та Правил користування електроенергією, а споживач своєчасно сплачує за спожиту і перероблену електричну енергію та пов'язані із цим витрати, а також здійснює розрахунок за перетоки реактивної енергії (п. 1.1 договору).

В розділі 7 договору зазначено, що договір укладено на строк до 01.09.2003 року, набуває чинності з 01.09.2002 року; договір вважається щорічно продовженим, якщо за місяць до закінчення строку не надійде заяви однієї із сторін про відмову від цього договору.

Сторонами підписано додаток № 1 до договору, яким є акт розмежування балансової приналежності електричних мереж та експлуатаційної відповідальності сторін.

До 01.03.2011 року між відкритим акціонерним товариством "Енергопостачальна компанія "Дніпрообленерго" (енергопостачальник) та позивачем (споживач) діяв договір від 01.01.2002 року №12-Ц/012/Э про постачання електроенергії, який було розірвано додатковою угодою від 28.01.2011 року № 1/11.

Висновок судів попередніх інстанцій про задоволення позову про визнання недійсним договору на поставку, переробку і передачу електроенергії обгрунтовано його суперечністю вимогам Правил користування електричною енергію в редакції постанови Національної комісії регулювання електроенергетики України від 17.10.2005 року № 910, у зв'язку з чим відповідач неправомірно споживає електричну енергію за рахунок потужностей позивача. Крім того, судами визнано поважними причини пропуску позивачем строку позовної давності.

Відповідно до ч. 4 ст. 22 ГПК України до початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Пунктом 3.12. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" роз'яснено, що під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.

У разі подання позивачем заяви, направленої на одночасну зміну предмета і підстав позову, господарський суд повинен відмовити в задоволенні такої заяви і, приєднавши її до матеріалів справи та зазначивши про цю відмову в описовій частині рішення (або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи), розглянути по суті раніше заявлені позовні вимоги, якщо позивач не відмовляється від позову. Позивач при цьому не позбавлений права звернутися з новим позовом у загальному порядку.

Проте, судом першої інстанції не було з'ясовано чи позивачем при поданні заяви "про зміну предмету позову" не було одночасно змінено й підставу позову з огляду на те, що спочатку позовні вимоги про розірвання договору обгрунтовувалися істотною зміною обставин, які полягають у зміні законодавства в сфері електроенергетики й відсутністю у позивача ліцензії на постачання електроенергії, а змінені вимоги про визнання недійсним договору було обґрунтовано його суперечністю вимогам закону та вчиненням правочину юридичною особою, без відповідного дозволу (ліцензії).

Крім того, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.

Пунктом 2.8 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" роз'яснено, що до вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 ЦК України, з урахуванням водночас наведеного в підпунктах 2 і 3 пункту 5 Перехідних та прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2011 N 4176-VI). Для окремих видів вимог законом встановлюється й спеціальна позовна давність, наприклад, статтею 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". Перебіг позовної давності починається, за загальним правилом, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України), за винятком випадків, зазначених у частинах другій і третій цієї статті. Зокрема, за позовами про застосування наслідків нікчемного правочину (повернення коштів, іншого майна тощо) позовна давність починається не від дня вчинення такого правочину, а від дня, коли почалося його виконання.

Необхідно мати на увазі також припис пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, за змістом якого до позовів про визнання оспорюваного правочину недійсним, а також про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину правила ЦК України про позовну давність застосовуються за умови, коли право на подання відповідного позову виникло після 1 січня 2004 року; до позовів же, право на подання яких виникло до зазначеної дати, застосовується попереднє законодавство про позовну давність, тобто відповідні норми Цивільного кодексу Української РСР 1963 року.

За ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відтак, для юридичної особи як сторони правочину (договору), яка подає до суду позов про визнання недійсним такого правочину у зв'язку з суперечністю вимогам закону, днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Проте, суди обох інстанцій дійшли помилкового висновку, що початок перебігу строку позовної давності є днем, коли взаємовідносини сторін мали бути приведені до вимог законодавства, тобто 17.10.2008 року, та неправильно застосували норми матеріального права.

До того ж, за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен був з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (п. 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

Разом з тим, згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Пунктом 1.10 Правил користування електричною енергією (в редакції станом на час укладення спірного договору), затверджених постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31.07.1996 року № 28, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 02.08.1996 року за № 417/1442, визначено, що основні споживачі, які передають та постачають електричну енергію субспоживачам, укладають з електропостачальною організацією договір на загальний (сумарний) обсяг електроенергії; взаємини споживачів та субспоживачів, у тому числі їх взаємна відповідальність, регулюються договорами про постачання електроенергії та про надання послуг з передачі електричної енергії, що укладаються між ними; субспоживач, який уклав договір про постачання електроенергії із електропостачальною організацією, повинен укласти із основним споживачем договір про послуги з передачі електричної енергії; основні споживачі не мають права відмовити субспоживачам в укладанні договорів про послуги з передачі електричної енергії, якщо щодо субспоживачів вони є монополістами з передачі електричної енергії.

В п. 1.2 Правил користування електричною енергією (в редакції станом на час укладення спірного договору) зазначено, що:

споживач електричної енергії - суб'єкт господарської діяльності та фізичні особи, що використовують енергію для власних потреб на підставі договору про її продаж та купівлю;

основний споживач - споживач електричної енергії, мережі якого приєднані до електромереж електропередавальної організації та якими частина електроенергії передається субспоживачам;

субспоживач - споживач, якому електрична енергія постачається електропостачальною організацією через мережі електропередавальних організацій та основного споживача, до мереж якого він приєднаний;

електропостачальна організація (ліцензіат-постачальник) - суб'єкт підприємницької діяльності, який отримав ліцензію НКРЕ на право здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії за регульованим або нерегульованим тарифом (на перехідний період електропостачальною організацією є Державна акціонерна електропостачальна компанія та (або) незалежні постачальники електроенергії, які працюють на договірних умовах).

Отже, Правилами користування електричною енергією (в редакції станом на час укладення спірного договору) для забезпечення відповідача як субспоживача електроенергією від електричних мереж позивача як основного споживача було передбачено укладання: 1) договору на постачання електричної енергії між позивачем та електропостачальною ліцензованою організацією, 2) договору про надання послуг з передачі електричної енергії між позивачем та відповідачем, 3) договору на постачання електричної енергії між відповідачем та електропостачальною ліцензованою організацією.

Суди обох інстанцій встановили, що договір на постачання електричної енергії відповідач з енергопостачальною організацією не укладав, та, виходячи з аналізу положень Правил користування електричною енергією, в редакції станом на час укладення спірного договору, дійшли висновку про те, що строк його укладення та черговість дій усіх суб'єктів (енергопостачальна організація, основний споживач, субспоживач), задіяних у процесі забезпечення субспоживача електроенергією, не були чітко визначені, в той час, як за постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 17.10.2005 року № 910, сторони були зобов'язані протягом трьох років привести взаємовідносини між собою у відповідність до вимог Правил користування електричною енергією в новій редакції та укласти договір про технічне забезпечення електропостачання, чого відповідачем зроблено не було.

У п. 1.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" зазначено, що судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Проте, судами попередніх інстанцій всупереч наведеному було зроблено висновок про суперечність договору на поставку, переробку і передачу електроенергії вимогам, встановленим постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 17.10.2005 року № 910, яка була прийнята через три роки після вчинення спірного договору, що не могло бути підставою визнання його недійсним.

В той же час, судами не було надано оцінку умовам спірного правочину щодо суперечності нормам законодавства, чинного на момент вчинення цього правочину.

Отже, суди обох інстанцій допустивши порушення та неправильне застосування норм як матеріального, так і процесуального права, дійшли передчасних висновків про задоволення позовних вимог про визнання правочину недійсним.

За таких обставин, оскаржені судові рішення не можна визнати законними й обгрунтованими, і тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати наведене і вирішити спір з дотриманням вимог закону.

З огляду наведеного та керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу колективного підприємства "Комбінат виробничих підприємств" задовольнити частково.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 24.03.2016 року та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 30.11.2015 року скасувати, і справу № 904/2386/15 передати на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі.

Головуючий суддя І.Вовк

Судді О.Мамонтова

М.Черкащенко