ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2016 року Справа № 904/10294/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді суддівКорсака В.А., Данилової М.В., Данилової Т.Б.розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікопольський Ливарно-Механічний Завод"на постанову у справі Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 29.03.2016 № 904/10294/15 Господарського суду Дніпропетровської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Нікопольський Ливарно-Механічний Завод"доТовариства з обмеженою відповідальністю "Залізничмаштехкомплект - Україна"провизнання недійсним договору поставки № 0103/15 від 01.03.2015

в судовому засіданні взяли участь представники :- - позивачаЯсир С.А.- - відповідачане з'явився

В С Т А Н О В И В :

В листопаді 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "НІКОПОЛЬСЬКИЙ ЛИВАРНО-МЕХАНІЧНИЙ ЗАВОД" звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗАЛІЗНИЧМАШТЕХКОМПЛЕКТ-УКРАЇНА", в якій просило суд визнати недійсним договір поставки № 0103/15 від 01.03.2015, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "НІКОПОЛЬСЬКИЙ ЛИВАРНО-МЕХАНІЧНИЙ ЗАВОД" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЗАЛІЗНИЧМАШТЕХКОМПЛЕКТ-УКРАЇНА".

Позов мотивований тим, що правочин вчинено внаслідок зловмисної домовленості та містить ознаки фіктивності.

14.01.2016 позивачем подано до суду заяву від 13.01.2016 про зміну підстав позову, яка прийнята судом до розгляду (т.1., а.с.78-79).

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 11.02.2016 (суддя Соловйова А.Є.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 29.03.2016 (головуючий Сизько І.А., судді: Широбокова Л.П., Прудніков В.В.) в позові відмовлено повністю. Судові рішення мотивовані недоведеністю та необґрунтованістю позову.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, Товариство з обмеженою відповідальністю "Нікопольський Ливарно-Механічний Завод" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Залізничмаштехкомплект - Україна" не скористалось правом, наданим статтею 1112 Господарського процесуального кодексу України (далі по тексту - ГПК України), не надіслало відзив на касаційну скаргу, що в силу положень зазначеної статті не перешкоджає перегляду судового акту, що оскаржується та не реалізували процесуальне право на участь у судовому засіданні суду касаційної інстанції, хоча про час та місце його проведення було повідомлено належним чином.

Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій на підставі поданих до матеріалів справи доказів встановлено, що 01.03.2015 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікопольський Ливарно-Механічний Завод", як покупцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Залізничмаштехкомплект - Україна", як постачальником, укладено договір № 0103/15.

За умовами цього договору, постачальник зобов'язався поставити і передати у власність покупцю на умовах договору, а покупець зобов'язався прийняти та своєчасно оплатити продукцію у кількості і за цінами, які зазначені у специфікації, яка після підписання представниками сторін та скріплення їх печатками складає невід'ємну частину цього договору (п.1.1 договору).

В специфікаціях № 1 від 01.03.2015, № 2 від 08.06.2015, № 2-а від 20.07.2015, № 3 від 03.08.2015 до договору, які відповідно п. 1.1 договору є невід'ємними частинами договору, сторони погодили найменування, кількість, одиницю виміру, вартість товару, що поставляється, порядок оплати, а в п. 1 специфікацій узгодили умови поставки відповідно до правил Інкотермс в редакції 2010 року.

На виконання умов договору, Товариство з обмеженою відповідальністю "Залізничмаштехкомплект - Україна" поставило Товариству з обмеженою відповідальністю "Нікопольський Ливарно-Механічний Завод" товар, що підтверджується відповідними видатковими накладними № 5 від 12.03.2015, № 12 від 10.06.2015, № 13 від 17.06.2015, № 16 від 21.07.2015, № 18 від 05.08.2015, які відповідають ознакам первинних документів та оформлені у відповідності до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", а також податковою звітністю, в якій відображені операції по виконанню цього договору.

Відповідач отримав товар без зауважень та частково ним оплачений, що підтверджено залученими до матеріалів справи копіями банківських виписок (т.1 а.с.126-128).

Таким чином, судами попередніх інстанцій встановлено, що договір № 0103/15 від 01.03.2015 фактично виконувався його сторонами.

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікопольський Ливарно-Механічний Завод" про визнання недійсним зазначеного договору заявлений одночасно з декількох підстав. На думку позивача, вказаний правочин вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною та містить ознаки фіктивності. У зв'язку із цим позивач вважає, що договір, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікопольський Ливарно-Механічний Завод" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Залізничмаштехкомплект - Україна" має бути визнаний недійсним у судовому порядку на підставі статей 203, 215, 232, 234 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України).

Відповідач позов не визнав, посилаючись на те, що спірний договір укладено з дотриманням вимог чинного законодавства, а позивач подавши даний позов затягує розгляд справи № 904/10166/15 про стягнення заборгованості за спірним договором, яка перебуває в провадженні Господарського суду Дніпропетровської області.

Колегія вважає висновки судів попередніх інстанцій про відмову у позові достатньо обґрунтованими, виходячи з наступного.

Згідно положень статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.

Відповідно до приписів статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Зміст правочину складають як права та обов'язки, про набуття, зміну, припинення яких домовилися учасники правочину.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (стаття 216 ЦК України).

Відповідно до статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Статтею 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

В пунктах 2.1., 2.9., 3.10., 3.11. своєї постанови № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (із змінами і доповненнями) пленум Вищого господарського суду України роз'яснив, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

Фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Верховний Суд України при розгляді справ щодо застосування у подібних правовідносинах положень статей 232, 234 ЦК України зазначив, що позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Для визнання правочину недійсним на підставі ст. 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя (див. постанову Верховного Суду України від 21.01.2015 у справі № 6-197цс14).

На підставі аналізу сукупності поданих до матеріалів справи доказів суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що оспорюваний правочин відповідає вимогам діючого законодавства і обставин, з якими закон пов'язує визнання такого правочину недійсним на момент його вчинення, під час розгляду справи встановлено не було.

До матеріалів справи позивачем не надано належних та допустимих доказів в підтвердження того, що оспорюваний правочин є фіктивним і що його вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною. Відповідних обставин судами попередніх інстанцій не встановлено.

Натомість, судами встановлено, що підписаний уповноваженими представниками сторін договір № 0103/15 від 01.03.2015 виконувався постачальником шляхом поставки товару за видатковими накладними, товар було прийнято покупцем без зауважень та частково ним оплачений, відповідні господарські операції відображено у податковій звітності, що свідчить про створення цим правочином певних правових наслідків та виключає підстави вважати його фіктивним та таким, що укладений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

Позивач не довів належними та допустимими засобами доказування той факт, що оспорюваним правочином, на час його вчинення, були порушені його права та охоронювані законом інтереси.

Отже, обставини викладені у позовній заяві, не були доведені у встановленому законом порядку належними і допустимими засобами доказування, що стало підставою для відмови у визнанні недійсним оспорюваного правочину.

Відповідно до приписів статті 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Колегія вважає, що судами попередніх інстанцій дана належна правова оцінка усім обставинам справи, норми матеріального та процесуального права застосовані вірно і передбачені законом підстави для зміни або скасування судових рішень, відсутні.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ("Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод") та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права.

Відповідно до ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Враховуючи практику Європейського Суду з прав людини при з'ясуванні питання щодо порушення положень ст. 1 Протоколу Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод слід з'ясовувати, зокрема, чи мало місце втручання у право мирного володіння майном ? Чи здійснене втручання в "інтересах суспільства" ? Чи відповідає втручання принципу правової визначеності ? Чи дотримано "справедливий баланс" між суспільним інтересом та правом особи на мирне володіння майном ?

Ухвалюючи рішення про відмову у позові суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що в даному випадку, з точки зору доведеності факту втручання у мирне володіння майном, позивач не надав достатніх доказів.

З приводу посилання на недоведеність факту виконання договору, касатор не врахував, що відповідно до частини другої статті 111 ГПК України, якою встановлено форму і зміст касаційної скарги, не допускаються посилання у касаційній скарзі на недоведеність обставин справи.

Викладені у касаційній скарзі доводи не спростовують наведених висновків судів та пов'язані з вирішенням питання про достовірність поданих ним доказів, які на думку касатора, в зв'язку з вибірковим підходом до їх оцінки були безпідставно відхилені судами попередніх інстанцій, про перевагу одних доказів над іншими і фактично зводяться до необхідності надання нової оцінки доказів по справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

За таких обставин, касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу залишити без задоволення.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 29.03.2016 у справі № 904/10294/15 залишити без змін.

Головуючий суддя В. А. Корсак

С у д д і М. В. Данилова

Т. Б. Данилова