ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 листопада 2015 року м. Київ К/800/47090/13

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Черпака Ю.К. (судді-доповідача), Головчук С.В., Ліпського Д.В.,розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_4 до Краснолуцького міського управління юстиції Луганської області, третя особа - ОСОБА_5, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 29 серпня 2013 року,

встановив:

В лютому 2011 року ОСОБА_4 звернулась з позовом до Краснолуцького міського управління юстиції Луганської області про визнання звільнення незаконним, поновлення її на посаді спеціаліста 1-ї категорії Відділу державної реєстрації актів цивільного стану Краснолуцького міського управління юстиції, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2010 року по день ухвалення рішення суду, відшкодування моральної шкоди в розмірі 50000 грн.

Справа розглядалась судами повторно.

Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 17 липня 2013 року позов задоволено. Визнано незаконним наказ Краснолуцького міського управління юстиції від 22.12.2010 р. № 14-К про звільнення ОСОБА_4 та поновлено її на посаді спеціаліста 1 категорії Відділу державної реєстрації актів цивільного стану Краснолуцького міського управління юстиції. Стягнуто з Краснолуцького міського управління юстиції на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 грудня 2010 року по 17 липня 2013 року та компенсацію моральної шкоди в розмірі 50000 грн.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 29 серпня 2013 року скасовано постанову суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права і неправильну оцінку обставин справи, просить скасувати прийняте ним рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

В запереченні на касаційну скаргу Краснолуцьке міське управління юстиції просить залишити рішення суду апеляційної інстанції без змін, вказуючи на його законність і обґрунтованість.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Судами встановлено, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою України, має повну вищу освіту, у 2005 році закінчила Міжрегіональну Академію управління персоналом за спеціальністю "Правознавство" та здобула кваліфікацію юриста, що підтверджено дипломом.

З 02.12.2003 р. по 22.12.2010 р. позивач працювала у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану Краснолуцького міського управління юстиції, обіймаючи спочатку посаду спеціаліста 2 категорії, а з 01.10.2007 р. по день звільнення - спеціаліста 1 категорії. 01.03.2006 р. позивачу присвоєно 14 ранг державного службовця.

Наказом Краснолуцького міського управління юстиції від 22.12.2010 р. № 14-К ОСОБА_4 звільнена із займаної посади за пунктом 2 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) у зв'язку з виявленням її невідповідності займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації.

Зазначений наказ прийнято на підставі подання заступника начальника Краснолуцького міського управління юстиції, доповідної записки провідного спеціаліста Краснолуцького міського управління юстиції Клюєвої О.В., службової характеристики спеціаліста 1 категорії управління юстиції ОСОБА_4, атестаційного листа, протоколу засідання атестаційної комісії від 03.12.2010 р. № 1, наказів Краснолуцького міського управління юстиції від 01.06.2010 р. № 1-Д і від 15.10.2010 р. № 3-Д про притягнення до дисциплінарної відповідальності спеціаліста 1 категорії відділу реєстрації актів цивільного стану Краснолуцького міського управління юстиції ОСОБА_4, листа профспілкової організації працівників органів і установ юстиції та державної виконавчої служби в Луганській області про надання згоди на звільнення ОСОБА_4 від 21.12.2010 р. № 9/9.

Згідно з пунктом 2 статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи.

В пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 р. № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз'яснено, що при розгляді справ про звільнення за пунктом 2 статті 40 КЗпП суд може визнати правильним припинення трудового договору в тому разі, якщо встановить, що воно проведено на підставі фактичних даних, які підтверджують, що внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я (стійкого зниження працездатності) працівник не може належно виконувати покладених на нього трудових обов'язків чи їх виконання протипоказано за станом здоров'я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує, і неможливо перевести, за його згодою, на іншу роботу. Висновки атестаційної комісії щодо кваліфікації працівника підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами по справі.

Як встановлено судами, ОСОБА_4 звільнена з посади з мотивів виявлення недоліків в її роботі за результатами проведених відповідачем перевірок, а також з урахуванням наявності в неї діючих дисциплінарних стягнень і висновку атестаційної комісії про невідповідність займаній посаді.

Виходячи з цього, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про правомірність звільнення позивача за пунктом 2 статті 40 КЗпП.

Однак апеляційним судом не враховано, що наявність недоліків у роботі не обов'язково свідчить про недостатню кваліфікацію працівника, а застосування дисциплінарних стягнень вказує на порушення працівником трудової дисципліни, що є окремою підставою для звільнення (пункт 3 статті 40 і пункт 1 статті 41 КЗпП). Водночас інших доказів недостатньої кваліфікації позивача, крім висновку атестаційної комісії, в матеріалах справи немає.

Щодо гарантії заборони звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей, то колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_4 має трьох дітей, двоє з яких на час звільнення позивача були неповнолітніми, в тому числі донька ОСОБА_11 не досягла 14 років.

22.08.2005 р. Краснолуцьким міським судом Луганської області ухвалено рішення про розірвання шлюбу між ОСОБА_4 (прізвище до шлюбу - ОСОБА_4) і ОСОБА_8 та про поділ майна подружжя. Цим судовим рішенням встановлено, що сімейні відносини з відповідачем у ОСОБА_4 припинилися в січні 2005 року, так як відповідач створив нову сім'ю. Відповідач позовні вимоги визнав у повному обсязі.

Розірвання шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_8 підтверджується свідоцтвом серії НОМЕР_1 від 14.11.2005 р.

Згідно з довідкою від 19.05.2011 р. № 122, виданою директором гімназії № 1 імені Л.Литвиняк Краснолуцької міської ради на ім'я ОСОБА_4, її донька ОСОБА_11 дійсно навчається в 6-Б класі цієї гімназії на «відмінно». Також зазначено, що батько дівчинки ОСОБА_8 безробітний з 2006 року та жодної участі у вихованні доньки не приймає з 2006 року, не спілкується з вчителями, не забирає дитину додому із школи, не приходить на батьківські збори.

З огляду на викладене суд першої інстанції мотивовано виходив з того, що ОСОБА_4 виховує і утримує дітей сама, тому підпадає під визначення одинокої матері, яке наведено в пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 р. № 9.

При цьому, як з'ясовано судом, відповідач у кадровому підрозділі мав відомості про те, що позивач розлучена, батько дітей з ними не проживає і не приймає участі в їх утриманні та вихованні.

Посилання апеляційного суду на довідку ОСББ "Ліга-Центр" від 27.06.2013 р. № 119, акт від 18.07.2013 р. і письмові пояснення сусідки ОСОБА_10 від 18.06.2013 р. щодо проживання ОСОБА_4 з колишнім чоловіком не спростовують встановлені окружним судом обставини та зроблені судом висновки, оскільки вказані докази не підтверджують існування відповідних обставин на час звільнення позивача в грудні 2010 року.

У зв'язку з цим колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про незаконність спірного наказу про звільнення позивача, що в силу статті 235 КЗпП є підставою для поновлення її на займаній посаді з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Стягнувши на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції не визначив розмір середнього заробітку за правилами, закріпленими в Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100, з урахуванням роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених в пункті 21 постанови від 24.12.1999 р. № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" та пункті 32 постанови від 06.11.1992 р. № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів".

Про обов'язковість визначення судом розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу зазначено і в постанові Верховного Суду України від 14.01.2014 р. (№ 21-395а13).

Статтею 56 Конституції України гарантовано, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Пленум Верховного Суду України в пункті 9 постанови від 31.03.1995 р. № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" роз'яснив, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

Отже, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про стягнення на користь позивача моральної шкоди, враховуючи порушення відповідачем її трудових прав і приниження ділової репутації, що призвело до моральних страждань, погіршення стану здоров'я, втрати нормальних життєвих зв'язків.

Разом з тим, колегія суддів вважає, що за встановлених окружним судом обставин справи в цій частині, які наведені в судовому рішенні, розмір відшкодування моральної шкоди (50000 грн) є неспіврозмірним обсягу заподіяної позивачу шкоди, тому виходячи з вимог розумності, виваженості та справедливості, належним розміром такого відшкодування є 10000 грн.

З урахуванням викладеного та приписів пунктів 4, 6 частини першої статті 223, статей 225, 227 КАС України, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині визначення розміру відшкодування моральної шкоди, скасуванню в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню.

Керуючись статтями 222, 223, 224, 225, 227, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 29 серпня 2013 року скасувати.

Змінити постанову Луганського окружного адміністративного суду від 17 липня 2013 року в частині стягнення з Краснолуцького міського управління юстиції Луганської області на користь ОСОБА_4 моральної шкоди в розмірі 50000 (п'ятдесят тисяч) грн та встановити розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 10000 (десять тисяч) грн.

Скасувати постанову Луганського окружного адміністративного суду від 17 липня 2013 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а справу в цій частині направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

В решті постанову суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.

Судді:Черпак Ю.К. Головчук С.В. Ліпський Д.В.