ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 березня 2016 року м. Київ П/800/113/16 (800/166/15)

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Черпака Ю.К. (головує в судовому засіданні),

Головчук С.В.,

Іваненко Я.Л.,

Мойсюка М.І.,

Тракало В.В.,

секретаря судового засідання Горбатюка В.С.,

за участю представників відповідача і третьої особи,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_6 до Президента України Порошенка Петра Олексійовича, третя особа - Кабінет Міністрів України про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити дії,

встановив:

У травні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом до Президента України Порошенка П.О. та просив (з урахуванням заяви про зміну позовних вимог від 12 червня 2015 року):

- визнати протиправною бездіяльність Президента України з приводу невжиття заходів щодо припинення приватизації державної власності;

- зобов'язати Президента України зупинити дію постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 2015 року за № 271 «Про проведення прозорої та конкурентної приватизації у 2015 році» (далі - постанова № 271) у порядку, визначеному Конституцією України;

- зобов'язати Президента України прийняти рішення про розробку та затвердження доктрини економічної безпеки України, в якій передбачити, що держава Україна має: не допускати приватизації об'єктів державного майна груп «В», «Г» та «Е» і лише у випадку крайньої необхідності передавати такі об'єкти іншим особам на правах довірчої власності (управління) або у порядку концесії; припиняти діяння, спрямовані на умисне доведення до банкрутства підприємств груп «В», «Г» та «Е»;

- зобов'язати Президента України застосовувати вето щодо законів, які спрямовані на внесення змін до Закону України «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» та повертати такі закони до Верховної Ради України для повторного розгляду у порядку, визначеному Конституцією України.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 16 березня 2015 року він поклав у поштову скриньку Адміністрації Президента України заяву-претензію, в якій просив: вчинити всі можливі дії в межах повноважень, наданих Конституцією України, та зупинити нову хвилю приватизації, оскільки вона суперечить інтересам українського народу; повертати закони щодо приватизації державних об'єктів/часток держави у цих об'єктах до Верховної Ради України для повторного розгляду (застосувати право вето) на підставі того, що приватизація таких об'єктів суперечить Конституції України, Декларації про державний суверенітет.

У подальшому, 13 травня 2015 року з офіційного сайту Кабінету Міністрів України позивач дізнався про те, що постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2015 року за № 271 «Про проведення прозорої та конкурентної приватизації у 2015 році» розпочато нову хвилю приватизації, що порушує його права та стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Вважав, що Президент України як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина повинен захистити права та законні інтереси позивача з огляду на те, що постанова № 271 порушує його конституційні права, оскільки зменшує його частку як громадянина України у національному багатстві, у той час як Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року визначає, що саме народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України.

Відповідач у письмових запереченнях проти позову заперечував, просив відмовити у його задоволенні. Посилався на те, що положення Конституції України не містять норм, які б встановлювали обов'язок Президента України за певних обставин зупиняти дію актів Кабінету Міністрів України, підписувати прийняті парламентом закони або реалізовувати право вето щодо них. Також зазначав, що покладені Основним Законом України на Президента України повноваження, про які йдеться у позові, є дискреційними, а тому здійснюються у межах та в порядку, визначених Конституцією і законами України.

Третя особа - Кабінет Міністрів України у письмових поясненнях просив відмовити у задоволенні позову посилаючись на те, що постанова № 271 прийнята Кабінетом Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, а тому відсутні підстави для її зупинення Президентом України з мотивів невідповідності Конституції України. Також вказував, що позивачем не наведено належних та допустимих доказів порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача.

Позивач свої позовні вимоги підтримав, до надання пояснень самостійно залишив судове засідання, усно заявивши, що справа може розглядатись за його відсутності.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував за їх безпідставністю та необґрунтованістю.

Представник третьої особи в судовому засіданні також заперечував проти задоволення позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників відповідача і третьої особи, перевіривши та дослідивши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 106 Конституції України визначено повноваження Президента України.

Зокрема, згідно з частиною 1 статті 106 Конституції України Президент України: зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (п. 15); має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України (пункт 30); здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України (пункт 31).

Як зазначив Конституційний Суд України у своїх рішеннях, зокрема, від 10 квітня 2003 року № 7-рп/2003, від 07 квітня 2004 року № 9-рп/2004, від 02 жовтня 2008 року № 19-рп/2008, від 08 жовтня 2008 року № 21-рп/2008, повноваження Президента України визначаються виключно Конституцією України. Законодавчі акти не можуть покладати додаткових прав чи обов'язків на Президента України, крім тих, що передбачені нормами Конституції України.

Статтею 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У наведеному контексті слід враховувати, що під бездіяльністю розуміється певна форма поведінки, у даному випадку посадової особи, пов'язана з невиконанням ним дій, які він був зобов'язаний вчинити в силу покладених на нього обов'язків та згідно з чинним законодавством України.

Ухилення суб'єкта владних повноважень від вчинення дій, які він зобов'язаний вчинити у певних випадках, є бездіяльністю, протиправність її може мати місце лише у тому випадку, якщо внаслідок неї порушуються права, інтереси чи свободи інших осіб.

Конституція України не передбачає участь Президента України в той чи інший спосіб в приватизації об'єктів державної власності і не покладає на нього обов'язок продовжувати, зупиняти або припиняти таку приватизацію, приймати рішення про розробку та затвердження доктрини з цього питання.

Тому, наведені позивачем доводи та зібрані у справі докази не дають підстав вважати, що відповідач допустив протиправну бездіяльність з приводу невжиття заходів щодо припинення приватизації державної власності, яка привела до порушення прав, свобод чи інтересів позивача у спірних правовідносинах. Водночас, з огляду на наведені мотиви безпідставною є позовна вимога зобов'язати Президента України прийняти рішення про розробку та затвердження доктрини економічної безпеки України щодо приватизації об'єктів державного майна груп «В», «Г» та «Е».

Що стосується дій, які позивач просить суд зобов'язати Президента України вчинити, а саме застосовувати вето щодо законів, то ці дії спрямовані на реалізацію повноважень Глави держави у сфері законодавчої діяльності, яка має низку стадій, а не на виконання ним владних управлінських функцій.

Частиною 2 статті 94 Конституції України встановлено, що Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду, тобто реалізує право вето.

Зазначені норми не містять приписів, які б встановлювали обов'язок Президента України за певних обставин реалізовувати право вето на проект закону, таке питання вирішується ним індивідуально у кожному конкретному випадку з урахуванням спрямованості дій на забезпечення національних інтересів України, наявності загроз правам і свободам людини і громадянина тощо.

Тобто, Президент України у межах визначених Конституцією України повноважень самостійно приймає рішення в цих правовідносинах, а тому жодна особа або орган державної влади не може впливати на нього чи примушувати до вчинення певних дій, що становлять суть його права.

Зобов'язання адміністративним судом Президента України застосувати вето щодо певних законів означало б оцінку цим судом якості законів та його втручання в законотворчу процедуру, що не відповідає завданням адміністративного судочинства, наведеним у статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Окрім того, позовна вимога про зобов'язання застосувати вето щодо законів, які будуть прийматись, направлена на майбутнє і не зачіпає конкретного предмета спору, тому є безпідставною.

Основним Законом України гарантовано здійснення народом влади через сформовані у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування (частина 2 статті 5 Конституції України).

Конституційний Суд у своєму Рішенні від 24 червня 1999 року №6-рп/99 наголосив, що метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади.

За змістом пункту 15 статті 106 Конституції України Президент України зупиняє дію актів Уряду України, якщо вони не відповідають Основному Закону, а їх конституційність перевіряє Конституційний Суд України.

Таким чином, зупиняти дію актів Кабінету Міністрів України, у тому числі постанови № 271, можна за умови, якщо є достатні дані вважати їх такими, що не відповідають Конституції України.

Повноваженнями дійти такого висновку наділений саме Президент України, а не інші суб'єкти, включаючи Вищий адміністративний суд України, а тому останній не може досліджувати питання конституційності постанови № 271 та зобов'язати Президента України зупинити її дію.

Крім того, частиною 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Право на захист є самостійним суб'єктивним правом, яке з'являється у власника прав лише в момент їх порушення або оспорювання і реалізується в межах охоронюваних правовідносин, які виникли при цьому.

Відтак, захист порушених прав, свобод та інтересів особи є похідним, тобто передбачає наявність встановленого факту їх порушень.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність порушень відповідачем законних прав та інтересів позивача, оскільки судом не встановлено будь-якої протиправної бездіяльності Президента України стосовно позивача, а відтак і немає підстав зобов'язувати відповідача вчиняти певні дії.

У зв'язку з цим у задоволенні позову необхідно відмовити.

Керуючись статтями 159-163, 171-1 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

постановив:

У задоволенні позову ОСОБА_6 відмовити.

Постанова набирає законної сили у порядку, передбаченому частиною 7 статті 171-1 Кодексу адміністративного судочинства України, і може бути переглянута Верховним Судом України у порядку, на підставах та у строки, передбачені статтями 235 - 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді: Ю.К. Черпак

С.В. Головчук

Я.Л. Іваненко

М.І. Мойсюк

В.В. Тракало

Постанова складена у повному обсязі 15 березня 2016 року.