ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"08" червня 2016 р. м. Київ К/800/10833/16

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Приходько І.В.,

за участю секретаря Загороднього А.А.

та представників сторін:

позивача - Дмитраша В.М.,

відповідача - Воятівської О.В.,

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу Тернопільського управління публічного акціонерного товариства "Електро" (далі - Товариство)

на постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 16.09.2015

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07.04.2016

у справі № 819/1616/15 (876/10618/15)

за позовом Товариства

до Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Тернопільській області (далі - Інспекція)

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

У червні 2015 року Товариство звернулося до Тернопільського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 28.05.2015 № 0003042201, згідно з яким платникові визначено грошове зобов'язання з податку на прибуток у сумі 346 985 грн.

Постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 16.09.2015, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 07.04.2016, у позові відмовлено. У прийнятті цих судових актів попередні судові інстанції підтримали правову позицію податкового органу про невідповідність витрат платника на виплату заробітної плати, на відрядження його працівників та на списання пального критерію документальної підтвердженості.

Законність ухвалених у справі судових актів перевіряється у порядку глави 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у зв'язку з касаційною скаргою Товариства, в якій воно просить скасувати ухвалені у справі судові акти та задовольнити позов.

Мотивуючи касаційні вимоги, скаржник зазначає, що усі відображені у податковому обліку платника витрати понесені у рамках господарської діяльності останнього та підтверджені належними первинними обліковими документами; власне ж посилання судів на спільний наказ Міністерства транспорту України та Міністерства статистики України від 29.12.1995 № 488/346 «Про затвердження типових форм первинного обліку роботи вантажного автомобіля» є необґрунтованими, позаяк цей наказ не зареєстрований у Міністерстві юстиції України, а тому не є обов'язковим для виконання.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне задовольнити розглядувані касаційні вимоги з урахуванням з такого.

Попередніми судовими інстанціями під час розгляду справи встановлено, що оспорюване податкове повідомлення-рішення було прийнято Інспекцією за наслідками проведення документальної позапланової виїзної перевірки Тернопільського управління Товариства з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2013 по 31.12.2014, валютного та іншого законодавства за той самий період, оформленої актом від 12.05.2015 № 3339/22-01/00132291.

Перевіркою встановлено факт протиправного (на думку Інспекції) включення платником до складу витрат заробітної плати та інших виплат робітникам за виконані роботи з переоснащення електромереж, що були завершені у грудні 2012 року. Також Інспекція не визнала право платника на відображення у податковому обліку витрат на відрядження працівників з посиланням на недоведеність платником зв'язку цих витрат з господарською діяльністю Тернопільського управління Товариства.

Крім того, в акті перевірки зафіксовано, що подані платником подорожні листи вантажних автомобілів не містять обов'язкових реквізитів та не дозволяють встановити виробничий характер використання пального, що було списано на підставі цих подорожніх листів.

Згідно з визначенням, наведеним у підпункті 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК) витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

За правилами пункту 138.1 статті 138 ПК витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті; інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 138.2 статті 138 ПК витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Наведені законодавчі положення свідчать на користь висновку про те, що умовою визнання витрат у податковому обліку платника є факт їх понесення у межах господарської діяльності платника та підтвердженість таких витрат необхідними документами первинного обліку. Отже, аналізовані приписи вимагають встановлення об'єктивного зв'язку понесених платником витрат зі спрямованістю його діяльності на одержання прибутку, при цьому тягар доказування необґрунтованості витрат платника покладається на податковий орган.

За змістом підпункту 138.8.5 пункту 138.8 статті 138 ПК до складу загальновиробничих витрат включаються витрати на управління виробництвом (оплата праці працівників апарату управління цехами, дільницями відповідно до законодавства тощо; внески на соціальні заходи, визначені статтею 143 цього розділу; медичне страхування, страхування відповідно до Закону України "Про недержавне пенсійне забезпечення", страхування за довгостроковими договорами страхування життя в межах, визначених абзацами другим і третім пункту 142.2 статті 142 цього Кодексу, працівників апарату управління цехами, дільницями; витрати на оплату службових відряджень персоналу цехів, дільниць тощо) (підпункту «а»).

У справі, що переглядається, на підтвердження реальності понесення витрат на відрядження працівників Тернопільського управління Товариства платником подано накази про відрядження, посвідчення про відрядження, звіти про використання коштів, наданих на відрядження. Виробничий характер цих відряджень зумовлений виконанням працівниками платника роботи, що має роз'їзний характер, а саме - будівництво споруд та телекомунікацій у різних регіонах України (що засвідчено, зокрема, актами приймання виконаних будівельних робіт). За таких обставин незаповнення окремих рядків у посвідченнях про відрядження (як-от - мета відрядження, точний пункт призначення) не може слугувати підставою для кваліфікації розглядуваних витрат як таких, що не підтверджені документально.

Не можна погодитися й з висновками судів по епізоду, пов'язаному з відображенням платником у складі витрат вартості списаних паливно-мастильних матеріалів. Так, виключаючи зазначені витрати з податкового обліку платника, суди послалися винятково на факт неналежного заповнення платником подорожніх листів, що, за висновком судів, унеможливлює встановлення видів операцій, у рамках яких відбулося використання пального.

Згідно з класифікацією витрат у податковому обліку витрати на придбання паливно-мастильних матеріалів можуть бути віднесені залежно від використання основних засобів до загальновиробничих, адміністративних або витрат на збут; ці витрати визнаються у податковому обліку платника у періоді їх фактичного понесення (пункт 138.5 статті 138 ПК) у процесі провадження господарської діяльності платника податку.

При оцінці витрат платника на списання пального використовуються загальні критерії, якими мають відповідати понесені платниками видатки - документальна підтвердженість витрат та їх спрямованість на одержання економічних вигод.

У справі, що переглядається, на підтвердження виробничого характеру витрат на використання пального платником подано свідоцтва про реєстрацію вантажних транспортних засобів, подорожні листи. Використання вантажних транспортних засобів відповідає статусним видам діяльності платника у сфері будівництва. Інспекцією, в свою чергу, не подано ані доказів надмірного (понад установлені нормативи, що не зумовлено виробничим характером діяльності платника) споживання позивачем паливно-мастильних матеріалів, ані будь-яких фактичних даних на підтвердження факту використання платником списаного пального поза межами господарської діяльності.

Відсутність у подорожному листі інформації про конкретний маршрут не дає підстави вважати, що вантажний автомобіль був використаний не у виробничій діяльності. Чинне податкове законодавство не передбачає, що подорожній лист, який містить обов'язкові реквізити та оформлений у відповідності з вимогами спільного наказу Міністерства транспорту України та Міністерства статистики України від 29.12.1995 № 488/346 «Про затвердження типових форм первинного обліку роботи вантажного автомобіля», є обов'язковим документом для підтвердження витрат платника на паливно-мастильні матеріали.

Доводи Інспекції про протиправність врахування платником при визначенні об'єкта оподаткування податку на прибуток витрат на оплату праці за роботи, виконані у попередньому податковому періоді, також не відповідають нормам матеріального права, що регулюють розглядувані правовідносини.

Так, відповідно до пункту 138.8 статті 138 ПК собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, а саме: прямих матеріальних витрат; прямих витрат на оплату праці.

До складу прямих витрат на оплату праці включаються заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві товарів (виконанні робіт, наданні послуг), які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат (підпункт 138.8.2).

За правилами ж пункту 138.4 статті 138 ПК витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім нерозподільних постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Отже, прямі витрати на оплату праці, пов'язаної з виконанням певної роботи на об'єкті, підлягають відображенню у періоді отримання платником доходу від реалізації результату виконання цієї роботи та не залежать від того, коли саме (в якому періоді) була завершена відповідна робота.

Установлені перевіркою обставини не дають підстави для висновку про порушення платником наведених правил при відображенні у податковому обліку витрат на оплату праці працівників позивача.

З урахуванням викладеного у Інспекції не було підстав для нарахування платникові оспорюваної суми грошового зобов'язання з податку на прибуток, у зв'язку з чим Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне скасувати прийняті у справі судові акти та задовольнити даний позов.

Оскільки судове рішення зі справи ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, то Вищий адміністративний суд України здійснює розподіл судових витрат відповідно до частини першої статті 94 КАС.

Слід також зазначити, що надміру сплачений позивачем судовий збір не підлягає розподілу у порядку статті 94 КАС. У разі наявності підстав для повернення судового збору, відмінних від тих, що передбачені статтею 7 Закону України «Про судовий збір», це питання вирішується в позасудовому порядку, визначеному наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 № 787 «Про затвердження Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевого бюджетів».

За таких обставин, керуючись статтями 94, 160, 167, 220, 221, 223, 229, 230, 232 КАС, Вищий адміністративний суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Тернопільського управління публічного акціонерного товариства "Електро" задовольнити.

2. Постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 16.09.2015 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07.04.2016 у справі № 819/1616/15 (876/10618/15) скасувати.

3. Позов задовольнити. Визнати протиправним і скасувати податкове повідомлення-рішення від 28.05.2015 № 0003042201.

Присудити Тернопільському управлінню публічного акціонерного товариства "Електро" за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Тернопільській області судовий збір у загальному розмірі 11692,80 грн. (у тому числі у сумі 487,20 грн. за подання адміністративного позову, в сумі 5359,20 грн. - за розгляд справи в апеляційній інстанцій та в сумі 5846,40 грн. - за розгляд справи в касаційній інстанції).

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова І.В. Приходько