Постанова

Іменем України

24 травня 2023 року

м. Київ

справа № 932/12680/20

провадження № 61-11448св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - державний нотаріус Другої Дніпровської державної нотаріальної контори Олехнович Лариса Юльянівна,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року в складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - державний нотаріус Другої Дніпровської державної нотаріальної контори Олехнович Л. Ю. про визнання договору дарування недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що він з 15 жовтня 2010 року перебував на квартирному обліку. 02 березня 2011 року йому батько подарував будинок. 09 вересня 2016 року він уклав шлюб з ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 у шлюбі народилася донька. 02 березня 2018 року він продав свій будинок, відповідач зняла грошові кошти із депозитного рахунку та вони сплатили перший внесок за квартиру у новобудові - квартира АДРЕСА_1 . З 28 березня 2018 року по 08 липня 2019 року було зроблено ряд внесків за квартиру, внаслідок чого подружжя набуло право власності на квартиру та оформили її на відповідача.

Враховуючи, що він перебував на квартирному обліку та мав намір отримати квартиру від держави, тому дружина з його згоди подарувала квартиру своїй матері ОСОБА_2 . З червня 2020 року він не проживає у квартирі. Шлюб між ним та ОСОБА_3 розірвано. Проте спірна квартира є спільним майном подружжя із рівними частками кожного із подружжя. Оскаржений договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , є фіктивним. Дарування здійснено з метою збереження обліку потребуючих поліпшення житлових умов, а після дарування він здійснював в квартирі ремонт, там було зареєстровано місце проживання сім`ї позивача.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд:

визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 01 серпня 2019 року, зареєстрований в реєстрі за № 3-938 та посвідчений Другою Дніпровською державною нотаріальною конторою, де дарувальником є ОСОБА_3 , а обдаровуваною є ОСОБА_2 ;

визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ;

здійснити поділ спільного майна подружжя шляхом визнання права власності на 1/2 вказаної квартири за ОСОБА_1 , на інші 1/2 частину за ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2022 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - державний нотаріус Другої Дніпровської державної нотаріальної контори Олехнович Л. Ю. про визнання договору дарування недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна квартира була куплена та оформлена на ОСОБА_3 в період перебування у шлюбі із ОСОБА_1 , ОСОБА_3 не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, тому суд приходить до висновку, що вказана квартира була спільним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Поведінка позивача, який підписав договір купівлі-продажу квартири, в якому сторони стверджують, що цей договір не є фіктивним і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки, а згодом звернувся до суду із позовом про визнання зазначеного договору фіктивним, суперечить його попередній поведінці і є недобросовісною.

Позивачем не доведено, що укладаючи договір дарування, його сторони, зокрема обдаровувана, не мали на меті встановлення правових наслідків. Щодо мети збереження перебування на квартирному обліку, то суд оцінює такі посилання позивача критично, адже, по-перше факт купівлі квартири на ім`я ОСОБА_3 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, тобто факт набуття квартири подружжям відбувся. Крім того таке відчуження підпадає під ознаки штучного погіршення житлових умов. Виходячи із логіки позивача, учасники відносин мали б відразу оформити право власності на квартиру за ОСОБА_2 . По-друге, враховуючи житлову площу квартири (12,1 кв. м.) та склад сім`ї позивача із трьох осіб, набуття квартири у власність не свідчило б про забезпечення сім`ї позивача жилою площею за визначеними законом нормами, а відповідно про те, що підстави для поліпшення житлових умов відпали. Саме останнє є підставою для зняття із квартирного обліку.

Посилання позивача на факт реєстрації у квартирі сім`ї позивача та відповідача, а також про здійснення позивачем ремонту у квартирі не спростовують наведених висновків, адже не можуть свідчити про мету укладення правочину його сторонами саме в момент його укладення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2022 року скасовано.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , третя особа державний нотаріус Другої Дніпровської державної нотаріальної контори Олехнович Л. Ю. про визнання договору дарування недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності - задоволено.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 01 серпня 2019 року, укладений між дарувальником ОСОБА_3 та обдаровуваною ОСОБА_2 , посвідчений державним нотаріусом другої Дніпровської державної нотаріальної контори Олехнович Л. Ю., зареєстрований в реєстрі за № 3-938.

Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_7 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 47,4 кв. м., житловою площею 12,1 кв. м.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 47,4 кв. м., житловою площею 12,1 кв. м.

Стягнено з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір по 2 926,00 грн з кожної.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 посилався на те, що спірна квартира є спільним майном подружжя із рівними частками кожного із подружжя, а договір дарування є фіктивним, оскільки дарування здійснено з метою збереження обліку потребуючих поліпшення житлових умов, а після укладення договору дарування він зареєструвався у квартирі та проживав, здійснював в квартирі ремонт, також у квартирі зареєструвалися після укладення договору дарування його дружина ОСОБА_3 та була зареєстрована їх неповнолітня дитина ОСОБА_8 . Позивач надав суду накладні від 22 липня 2019 року на суму 12 372,00 грн, від 01 листопада 2019 року на суму 3 060,56 грн, квитанцію про сплату 265,44 грн, виписку по особовому банківському рахунку, що підтверджують проведення ним ремонту у спірній квартирі та оплату за житлово-комунальні послуги по вказаній квартирі сім`єю позивача (т. 1 а. с. 54-59). Обдаровувана ОСОБА_2 зареєструвала за собою право власності на спірну квартиру, однак у цій квартирі власник ОСОБА_2 не проживає та не зареєстрована. У квартирі зареєстровані позивач ОСОБА_9 , відповідач ОСОБА_3 та неповнолітня дитина ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_3 та неповнолітня дитина ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , продовжують проживати в цій квартирі.

Отже, матеріалами справи підтверджується відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником ОСОБА_3 ( ОСОБА_3 ) обдаровуваному ОСОБА_2 . Тому вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним оспорюваного договору дарування квартири, згоду на укладення якого він надавав своїй дружині, оскільки квартира була придбана у період перебування їх у шлюбі, підлягають задоволенню.

Враховуючи, що спірна квартира придбана у період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , вона є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , за якими слід визнати право власності по 1/2 частині вказаної квартири за кожним.

Аргументи учасників справи

17 листопада 2022 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просили скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Вирішити питання про розподіл судових витрат у справі.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не посилається на жодні докази, на підставі яких суд дійшов висновку про наявність в діях ОСОБА_3 та ОСОБА_2 умислу на укладення фіктивного договору дарування. Дарувальник ОСОБА_3 не вводила в оману обдаровувану ОСОБА_2 щодо фактичних обставин правочину та своїх дійсних намірів, не приховувала належне на праві власності нерухоме майно від конфіскації або звернення стягнення на користь кредиторів. ОСОБА_3 не діяла для вигляду, вона подарувала спірне нерухоме майно ОСОБА_2 , і не вчиняла інший правочин під виглядом договору дарування. Дарування було безумовним, не фіктивним або удаваним, що вбачається зі змісту самого договору дарування від 01 серпня 2019 року (пункт 8 договору). В пункті 4 договору зазначено, що від обдаровуваної не приховано обставин, що мають істотне значення, укладення договору не пов`язане із виконанням обдаровуваною будь-яких дій майнового або немайнового характеру на користь дарувальника зараз або в майбутньому. Згідно з пунктом 5 договору дарування передача права власності обдаровуваній ОСОБА_2 на майно відбувається за письмовою згодою чоловіка дарувальника ОСОБА_1 , згідно його заяви від 25 липня 2019 року.

Після укладення договору дарування від 01 серпня 2019 року ОСОБА_2 було вчинено ряд дій, які свідчать саме про фактичне виконання договору дарування, набуття ОСОБА_2 права власності на майно, володіння, користування і розпорядження ним: відповідно до положень чинного законодавства було зареєстроване право власності на спірне майно, про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблений запис від 01 серпня 2019 року; ОСОБА_2 прийняла подарунок, одержавши оригінал договору дарування після його нотаріального посвідчення, про що зазначено в пунктах 7, 18 договору, ключі від квартири та ін.; ОСОБА_2 переоформила особові рахунки на своє ім`я; ОСОБА_2 користувалася та розпоряджалася своїм майном. Крім того, ОСОБА_2 , як власник спірного майна, несла витрати на його утримання, що підтверджується рядом квитанцій про оплату житлово-комунальних послуг. Всі ці дії свідчать про те, що договір дарування не був фіктивним.

Позивачем не було надано жодного належного, допустимого та достатнього доказу на підтвердження того, що договір дарування був укладений з метою збереження перебування позивача на обліку для осіб, що потребують поліпшення житлових умов. Згідно пункту 1 договору дарування спірна квартира, має житлову площу 12,1 кв. м, а отже позивач безпідставно вважав, що належні йому на праві спільної сумісної власності подружжя 6,05 кв. м житлової площі в квартирі можуть стати на заваді перебування на квартирному обліку. До того ж, позивач був власником житлового будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 51,7 кв. м та житловою - 37,0 кв. м (отриманий позивачем за договором дарування від 02 березня 2011 року), що не перешкоджало йому перебувати на квартирному обліку, як особі, яка потребує поліпшення житлових умов.

Апеляційний суд помилково та без достатніх доказів дійшов до висновку, що позивач одноособово здійснював ремонт у квартирі та здійснював оплату за житлово-комунальні послуги. Однак, згідно акту, складеного 11 листопада 2022 року, позивач ОСОБА_1 ніколи не проживав і не проживає у спірній квартирі. Сам позивач під час судового засідання в Бабушкінському районному суді м. Дніпропетровська зазначав, що він проживає за адресою: АДРЕСА_3 , де раніше був зареєстрований. Квитанції, що надані позивачем і знаходяться в матеріалах справи на аркушах 54-59 не містять відомостей, що саме позивачем ОСОБА_1 були проведені оплати, а отже такі докази не є належними, допустимими та достовірними у цій справі на підтвердження обставин здійснення саме позивачем ремонтних робіт та оплати комунальних послуг. Натомість у ОСОБА_2 наявні також квитанції про оплату комунальних послуг та квитанції (накладні) про проведення ремонтних робіт, що в свою чергу ще раз доводить, що договір дарування від 01 серпня 2019 року не був фіктивним, а направлений на фактичне виконання сторонами умов договору щодо дарування нерухомого майна.

3 28 квітня 1978 року ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 , що підтверджується копією ордеру № 4471 та актом перевірки житлових умов заявника від 08 серпня 2017 року (а. с. 37 т. 1). Згідно акту про фактичне проживання за адресою без реєстрації від 11 листопада 2022 року ОСОБА_2 постійно проживала до липня 2022 року за адресою: АДРЕСА_5 . Тому посилання апеляційного суду на те, що ОСОБА_2 у спірній квартирі не проживала та не була зареєстрована - необґрунтовані.

Позивач маючи можливість зареєструватися в спірній квартирі до укладення 01 серпня 2019 року договору дарування, цього не зробив та його реєстрація відбулася 22 серпня 2019 року, вже після укладення договору дарування зі згоди ОСОБА_2 .

Тому висновок апеляційного суду щодо фіктивності договору дарування від 01 серпня 2019 року зроблений на припущеннях, без наявності належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів.

Встановивши наявність умислу в діях позивача ОСОБА_1 щодо розпорядження належним йому спільним майном подружжя на користь ОСОБА_2 задля збереження перебування на обліку, як потребуючого поліпшення житлових умов, апеляційним судом не враховано висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, що якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти результату, такий правочин не може бути фіктивним та не взято до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, що договір дарування від 01 серпня 2019 року не може бути визнаний фіктивним, оскільки у дарувальника ОСОБА_3 та обдаровуваної ОСОБА_2 не було умислу на укладення фіктивного договору, і після отримання в дар нерухомого майна остання виконувала, як власник майна, всі обов`язки по утриманню житла, користувалася, володіла та розпоряджалася ним на власний розсуд (проживала в спірному майні, сплачувала комунальні платежі, відкрила особові рахунки, надала дозвіл на реєстрацію та проживання членів своєї сім`ї тощо).

У грудні 2022 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржену постанову апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Зазначає, що згідно із матеріалами справи, всі сторони справи знали про те, що договір дарування укладається фіктивно і не буде мати під собою жодних юридичних наслідків. Подружжя ОСОБА_1 продовжувало після укладення договору дарування здійснювати всі ті ж права і обов`язки, які здійснювали і до укладання договору дарування. Це підтверджується доказами, що містяться в матеріалах справи, показаннями свідків та позивача, допитаного в якості свідка та відсутністю відзивів із запереченнями або будь-яких інших доказів з боку відповідачів. Від самого початку відповідачі не заперечували щодо позову та підстав позову, жодних доказів, які б спростовували позицію та доводи позивача ними не подано у встановлений законом спосіб та строк. Фактичні обставини справ, на які посилається заявник, не є аналогічними даній справі, тому такі судові рішення не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, а в іншій частині вони повністю відповідають постанові Великої Палати Верховного Суду та практиці Верховного Суду щодо фіктивних правочинів. Документи долучені відповідачами до касаційної скарги є такими, що подані не у відповідності до ЦПК України, а тому не можуть братись до уваги при винесенні судового рішення судом касаційної інстанції.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 . У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії постанови Дніпровського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року відмовлено.

В ухвалі Верховного Суду від 28 листопада 2022 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні порушив норми процесуального права, застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц, у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі 6-197цс14).

Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі касаційною скаргою ОСОБА_3 . У задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення дії постанови Дніпровського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року відмовлено.

В ухвалі Верховного Суду від 08 листопада 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні порушив норми процесуального права, застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц, у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі 6-197цс14).

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що з 15 жовтня 2010 року ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку одноособово.

09 вересня 2016 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 укладено шлюб.

Від шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 мають неповнолітню доньку - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

З 29 вересня 2017 року ОСОБА_1 разом із дружиною ОСОБА_3 та дочкою ОСОБА_8 перебувають на квартирному обліку.

02 березня 2018 року ОСОБА_1 продав ОСОБА_12 будинок АДРЕСА_2 . У договорі вказана ціна продажу - 42 072,00 грн. Будинок належав ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 02 березня 2011 року.

01 серпня 2019 року на підставі договору про сплату пайових внесків у ОК ЖБК «Грін Парк» від 23 березня 2018 року, договору про заміну сторони від 28 березня 2018 року, акту прийому-передачі квартири від 27 червня 2019 року та довідки про асоційоване членство від 15 травня 2019 року за ОСОБА_3 зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_1 (спірна квартира).

Відповідно до договору дарування від 01 серпня 2019 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 спірну квартиру.

У пункті 5 договору вказано, що на укладення договору надав згоду ОСОБА_1 . У нотаріальній справі щодо посвідчення оскаржуваного договору дарування міститься заява, справжність підпису на якій посвідчена 25 липня 2019 року нотаріально, згідно якої ОСОБА_1 дає свою згоду на укладення договору дарування спірної квартири його дружиною ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2

01 серпня 2019 року за номером НОМЕР_1 право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 01 серпня 2019 року, реєстраційний номер 3-938.

Відповідно до довідки про склад сім`ї або зареєстрованих № 4204 від 03 березня 2020 року у спірній квартирі зареєстровано місце проживання: ОСОБА_3 та ОСОБА_8 - 14 серпня 2019 року, ОСОБА_1 - 22 серпня 2019 року. Власник квартири ОСОБА_2 не зареєстрована у цій квартирі.

Позивачем подано до суду накладні від 22 липня 2019 року на суму 12 372 грн, від 01 листопада 2019 року на суму 3 060,56 грн, квитанцію про сплату 265,44 грн, фотознімки, виписку по особовому банківському рахунку. Позивач вказує, що вказані документи підтверджують проведення ним ремонту у спірній квартирі та оплату за житлово-комунальні послуги сім`єю позивача.

Обставини щодо проведення позивачем ремонту в квартирі підтвердили також свідки.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 листопада 2020 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.

06 березня 2021 року ОСОБА_3 змінила прізвище на - ОСОБА_3 .

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Тлумачення статей 16 203 215 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами(стаття 234 ЦК України).

Тлумачення статті 234 ЦК України, свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203 215 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цих висновків. Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним».

У постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі

№ 6-197цс14, на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки».

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, що переглядається, суди встановили, що позивач, як співвласник майна, надав згоду на укладення договорударування; у пункті 8 договору вказано, що такий не носить характеру фіктивного; право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі вказаного договору.

За таких обставин суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відсутність правових підстав уважати, що укладаючи договір дарування відповідачі і, зокрема обдаровувана, не мали на меті встановлення правових наслідків, тому відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про визнання договору дарування квартири недійсним. Інші позовні вимоги є похідними, тому також не підлягали задоволенню.

Разом з тим суд першої інстанції помилково послався на додаткові підстави відмови у позові, зокрема недобросовісність позивача, оскільки встановлення відсутності підстав для визнання правочину фіктивним є достатньою підставою для відмови у позові. У зв`язку із цим рішення суду першої інстанції належить змінити в мотивувальній частині.

Апеляційний суд наведеного не врахував, висновки суду першої інстанції не спростував, тому зробив необґрунтований висновок про наявність умислу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на укладення фіктивного договору дарування за позовом ОСОБА_1 , лише з посиланням на відсутність фактичної передачі квартири за оспорюваним договором обдаровуваному. У зв`язку з цим суд апеляційної інстанції помилково скасував законне рішення суду першої інстанції про відмову у позові.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції та частково рішення суду першої інстанції прийняті без додержання норм матеріального права і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду - скасувати, рішення суду першоїінстанції - змінити в мотивувальній частині.

Тому судові витрати ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають стягненню з ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 141 400 409 412 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року скасувати.

Заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2022 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 4 681,60 грн судових витрат на сплату судового збору, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 4 681,60 грн судових витрат на сплату судового збору, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Дніпровського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук