Постанова

Іменем України

14 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 347/832/16

провадження № 61-21455св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачка за первісним позовом (позивачка за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Курило Вікторія Григорівна, на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 14 квітня 2021 року у складі судді Гордія В. І. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Василишин Л. В., Пнівчук О. В., Томин О. О.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2016 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

На обґрунтування позову посилалося на таке.

23 серпня 2007 року між Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № IFU0GA00000403, за умовами якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 34 025,00 дол. США терміном до 23 серпня 2017 року.

Позичальник належним чином не виконувала своїх зобов`язань за кредитним договором, у зв`язку з чим станом на 21 квітня 2016 року утворилася заборгованість у сумі 22 081,59 дол. США, з яких: 15 136,62 дол. США - заборгованість за кредитом, 4 446,65 дол. США - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 275,23 дол. США - заборгованість за комісією за користування кредитом, 1 162,22 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, 9,84 дол. США - штраф (фіксована частина), 1 051,04 дол. США - штраф (процентна складова).

З урахуванням наведеного позивач просив стягнути з відповідачки на його користь заборгованість за кредитним договором у розмірі 22 081,59 дол. США.

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася із зустрічним позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів, визнання кредитного договору недійсним.

На обґрунтування позову посилалася на таке.

Умови кредитного договору від 23 серпня 2007 року № IFU0GA00000403 щодо сплати позичальником на користь банку комісій не відповідають вимогам Закону України «Про захист прав споживачів».

Перед укладенням кредитного договору банк не надав їй об`єктивної, повної та достовірної інформації про умови кредитування, сукупну вартість кредиту, тобто суму виданого та фактичного кредиту, а також суму реальних ануїтетних платежів, необґрунтовано стягнуто страхові платежі. Отже, в момент підписання зазначеного договору позичальниця була введена банком в оману щодо істотних умов договору.

З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просила визнати недійсним кредитний договір від 23 серпня 2007 року № IFU0GA00000403.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 14 квітня 2021 року первісний позов АТ КБ «ПриватБанк» частково задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 23 серпня 2007 року № IFU0GA00000403 у розмірі 13 928,81 дол. США.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково первісний позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не виконала зобов`язання за кредитним договором, а тому з неї на користь банку підлягає стягненню заборгованість.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що укладаючи двічі додаткові угоди до кредитного договору, ОСОБА_1 була належно поінформована щодо істотних умов, в тому числі і про зміну відсоткової ставки, та погодилась з ними.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 14 квітня 2021 року в частині вимог первісного позову скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким первісний позов АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 23 серпня 2007 року № IFU0GA00000403 у розмірі 10 884,93 дол. США, з яких: 5 377,60 дол. США - прострочена заборгованість за кредитом, 4 446,45 дол. США - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 9,84 дол. США - штраф (фіксована частина) та 1 051,04 дол. США - штраф (процентна складова).

Рішення суду першої інстанції в частині зустрічного позову залишено без змін. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині первісного позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що станом на 21 квітня 2016 року

є прострочена заборгованість за наданим кредитом у розмірі 5 377,60 дол. США, заборгованість за відсотками за користування кредитом у розмірі 4 446,65 дол. США, заборгованість за комісією у розмірі 275,23 дол. США, 1 162,22 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, 9,84 дол. США - штраф (фіксована частина), 1 051,04 дол. США - штраф (процентна складова).

Проте зі змісту розрахунку випливає, що станом на день підписання додаткової угоди (26 березня 2013 року) у ОСОБА_1 була відсутня прострочена заборгованість за тілом кредиту, а станом на 15 квітня 2013 року була відсутня заборгованість за відсотками.

Отже, заборгованість за відсотками за користування кредитом утворилась за період з 26 березня 2013 року до 21 квітня 2016 року, тобто з урахуванням умов додаткової угоди.

Таким чином, розмір простроченої заборгованості за тілом кредиту в сумі 5 377,60 дол. США та нарахованими відсотками в сумі 4 446,45 дол. США, 9,84 дол. США - штраф (фіксована частина) та 1 051,04 дол. США - штраф (процентна складова) підлягає стягненню із позичальника на користь банку.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції дійшов загалом правильного висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову, однак не з підстав того, що визнання судом нікчемного правочину недійсним за вимогою сторони не є належним способом захисту прав, оскільки нікчемний правочин є недійсним у силу закону з моменту його укладення. Отже, така вимога не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, проте це не є підставою для скасування рішення в цій частині.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У грудні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення первісного позову скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

На обґрунтування касаційної скарги посилалося на таке.

Чинним законодавством України не передбачена заборона звертатись з позовом до суду у випадку порушень договірних зобов`язань стороною без попереднього пред`явлення повідомлення. Направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання цих спорів. Ненаправлення такого повідомлення кредитором не може свідчити про відсутність порушення його прав, а як наслідок, кредитор може вимагати їх захисту через суд - виконати боржником обов`язок з дострокового повернення кредиту.

Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 914/2649/17, від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 133/1195/16-ц, від 23 червня 2020 року у справі № 910/5561/19.

Відзив на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» не надходив.

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Курило В. Г.,звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний позов задовольнити.

На обґрунтування касаційної скарги посилалася на таке.

Суд не дослідив факту видачі коштів та не дав правової оцінки тому, що в матеріалах справи немає підтвердження того, що позичальник отримала 34 025,00 дол. США на споживчі цілі, з яких 4 525,00 дол. США було перераховано на погашення страхових платежів без відповідного доручення позичальника.

З 20 листопада 2008 року банк в односторонньому порядку збільшив відсоткову ставку до 13,08 % річних, проте не надав жодних доказів того, що він повідомив ОСОБА_1 про зміну розміру відсоткової ставки за користування кредитом.

Додаткову угоду щодо зміни відсоткової ставки підписано тільки 26 березня 2013 року.

Суд не взяв до уваги те, що тривалий період сплачувались відсотки, які не відповідали умовам договору.

У частині четвертій статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» законодавцем запроваджене імперативне правило, застосовуване до споживчих правовідносин, яким визначаються правові наслідки неповідомлення або неналежного повідомлення банком позичальника-споживача про будь-яку зміну відсоткової ставки за кредитом.

Таким єдиним наслідком недотримання банком - кредитною установою порядку запровадження відсоткової ставки за кредитом є недійсність такого правочину.

У досліджуваних правовідносинах обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства (частина четверта статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів») випливає з їх змісту, оскільки цією імперативною правовою нормою визначено, що недотримання її вимог має своїм наслідком недійсність будь-якого правочину, що не відповідає такому правилу.

Таким чином, актом цивільного законодавства встановлене застосовуване до спірних правовідносин імперативне правило, що не може бути змінене договором сторін, яким врегульовано порядок набрання чинності запроваджуваними банком змінами відсоткової ставки за кредитом у споживчих правовідносинах.

Боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру відсоткової ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника лист про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Однак судом першої інстанцій не досліджено факту отримання ОСОБА_1 повідомлень від банку про підняття відсоткової ставки.

АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом після спливу позовної давності. Банку було відомо про виникнення заборгованості ще у квітні 2009 року. Останній платіж за кредитним договором було сплачено у січні 2009 року в сумі 535,00 дол. США, проте з позовом АТ КБ «ПриватБанк» звернулося лише у травні 2016 року, тобто через 7 років. З огляду на викладене необхідно відмовити у задоволенні позовних вимог через сплив строку позовної давності.

Вона жодних інших договорів, окрім вказаного кредитного договору, з банком не підписувала. Якщо проаналізувати підписи в графі «позичальник» у кредитному договорі від 23 серпня 2007 року та в додаткових угодах від 06 серпня 2012 року, від 26 березня 2013 року, то вони різні. Отже, збільшення строків позовної давності не було погоджено із позичальником.

Зміст кредитного договору суперечить чинному законодавству України, а саме банком була знята комісія за надання фінансового інструменту в розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту. Крім того, банк знімав щомісячну комісію за користування кредитом у розмірі 0,92 % від суми залишку за кредитом.

Введення її в оману при укладанні кредитного договору щодо розміру відсоткової ставки за кредитом договором, що є істотною умовою кредитного договору, є підставою для визнання кредитного договору недійсним.

Судові рішення оскаржуються з підстав:

- неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 29 травня 2019 року у справі № 668/9978/15-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2315цс16, Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 310/80/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 759/9722/15-ц, від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц;

- встановлення обставин справи, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Курило В. Г., на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2022 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги є необґрунтованими та підлягають залишенню без задоволення з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

23 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № IFN0GA00000403.

Відповідно до пункту 7.1 зазначеного договору банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти шляхом: надання готівки через касу на строк з 23 серпня 2007 року до 23 серпня 2017 року включно, у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 29 500,00 дол. США на ремонт житлового будинку, а також у розмірі 4 525,00 дол. США на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 цього договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту, у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 вказаного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно з пунктом 6.2 договору.

Періодом сплати вважати період з «15» до «20» числа кожного місяця.

Погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступному порядку: щомісячно в період сплати позичальник повинен надати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 468,60 дол. США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості за кредитом, відсотків, винагороди (т. 1, а. с. 11-13).

06 серпня 2012 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до якої вони дійшли згоди про зменшення суми заборгованості на розмір заборгованості по пені у сумі 2 329,36 дол. США.

Також викладено пункт 7.1 договору та графік погашення у новій редакції.

Погоджено, що розмір кредитних коштів становить 36 029,73 дол. США на ремонт житлового будинку, а також у розмірі 11 054,73 дол. США на сплату страхових платежів, розмір відсотків складає 1,09 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, а щомісячний платіж - у сумі 695,23 дол. США (т. 1, а. с. 15-16).

26 березня 2013 року між банком та позичальником також укладено іншу додаткову угоду, за змістом якої сторони погодили, що сума заборгованості, яка виникла в період з дати надання позичальнику кредиту до дати підписання додаткової угоди, зменшується на 1 778,50 дол. США.

Пункт 7.1 договору викладено у редакції, відповідно до якої банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 23 серпня 2007 року до 23 серпня 2017 року включно, у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 36 415,48 дол. США на ремонт житлового будинку, а також у розмірі 11 440,48 дол. США на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 зазначеного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,09 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту, у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.11 цього договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 6.2 договору.

Періодом сплати вважати період з «15» до «20» числа кожного місяця. Погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється щомісяця в період сплати починаючи з 26 березня 2013 року.

Позичальник повинен надати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 723,70 дол. США для погашення заборгованості за кредитом, що складається із заборгованості за кредитом, відсотків, винагороди, комісії. Погашення кредиту проводиться в строки відповідно до графіка погашення кредиту (додаток №1).

Відповідно додаток №1 (Графік погашення кредиту) викладено в новій редакції.

Згідно з наданим АТ КБ «ПриватБанк» розрахунком станом на 21 квітня 2016 року у ОСОБА_1 утворилася заборгованість перед банком у розмірі 22 081,59 дол. США, з яких: 15 136,62 дол. США - заборгованість за кредитом, в тому числі 5 377,60 дол. США - залишок простроченої заборгованості за наданим кредитом, 4 446,65 дол. США - заборгованість за відсотками за користування кредитом, в тому числі 4 424,18 дол. США - залишок заборгованості за відсотками, нарахованими на залишок простроченої заборгованості за кредитом, 275,23 дол. США - заборгованість за комісією за користування кредитом, в тому числі 216,23 дол. США - заборгованість за простроченою комісією, 1 162,22 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, 9,84 дол. США - штраф (фіксована частина), 1 051,04 дол. США - штраф (процентна складова) (т. 1, а. с. 4-9).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо вирішення первісного позову АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором

Відповідно до частини першої статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України.

Відповідно до частини другої статті 627 ЦК України у договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

За змістом пункту 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів»).

У постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року в справі

№ 6-223цс16 зроблено висновок, що «визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів».

Відповідно до умов кредитного договору цільове призначення кредиту - ремонт житлового будинку. Отже, укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 кредитний договір від 23 серпня 2007 року № IFN0GA00000403, є споживчим кредитом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/1368315-ц (провадження № 14-680цс19) зроблено висновок, що регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів».

Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлювала обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.

Звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України «Про захист прав споживачів» порядок.

Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року (чинній на момент пред`явлення позову), не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.

Відповідно до пункту 2.3.3 зазначеного договору при виникненні кожної з наступних подій: зокрема, порушення позичальником зобов`язань, передбачених умовами даного договору, у тому числі при порушенні цільового використання коштів, банк на власний розсуд має право, зокрема, змінити умови договору - зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за його користування, виконання інших зобов`язань за цим договором у повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення; при цьому згідно зі статтями 212 611 651 ЦК України, щодо зобов`язань, строк виконання яких не настав, вважається, що строк настав у зазначену в повідомленні дату. На цю дату позичальник, зокрема, зобов`язується повернути банку суму кредиту у повному обсязі, винагороду й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов`язання за договором.

Проте судом першої інстанції ці обставини не досліджено та не встановлено чи дотримався банк цього порядку та чи виникло у зв`язку із цим право вимоги дострокового погашення всієї суми кредиту.

В матеріалах справи відсутні будь-які відомості про направлення такого повідомлення та отримання його ОСОБА_1 .

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що звернувшись до суду з цим позовом у травні 2016 року, банк не мав права вимагати у відповідачки дострокової сплати всієї суми кредиту. За положенням статей 1049 1050 ЦК України банк не позбавлений права вимагати стягнення із позичальника сум, строк погашення яких настав на час пред`явлення позову.

Згідно з розрахунком банку, станом на 21 квітня 2016 року прострочена заборгованість за наданим кредитом становила 5 377,60 дол. США, заборгованість за відсотками за користування кредитом - 4 446,65 дол. США, заборгованість за комісією - 275,23 дол. США, 1 162,22 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, 9,84 дол. США - штраф (фіксована частина), 1 051,04 дол. США - штраф (процентна складова).

Зі змісту розрахунку випливає, що станом на день підписання додаткової угоди від 26 березня 2013 року у ОСОБА_1 була відсутня прострочена заборгованість за тілом кредиту, а станом на 15 квітня 2013 року була відсутня заборгованість за відсотками.

Згідно з пунктом 1.37 статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», пунктом 2.1 Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 грудня 1998 року № 556, пунктами 5.5, 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254 (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) бухгалтерський облік ведеться безперервно з часу реєстрації банку до його ліквідації із застосуванням комп`ютерних засобів, за допомогою яких в автоматизованому режимі здійснюється збирання, передавання, систематизація та оброблення інформації, зокрема і первинної, складеної в момент вчинення господарської операції, а виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій. Таким чином, наявні в матеріалах справи письмові докази (розрахунки заборгованості, виконані в автоматизованому режимі, та виписки з особового рахунку клієнта) є належними та допустимими доказами у розумінні статей 76-78 ЦПК України.

Заперечуючи щодо зазначеного розрахунку позичальниця свого розрахунку не надала, клопотань про призначення експертизи не заявляла.

Відповідно до пункту 2.3.1 кредитного договору банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір відсоткової ставки за користування кредитом, при зміні кон`юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме зміні курсу долара США до гривні більше ніж на 10 % у порівнянні з курсом долара США до гривні, встановленим Національним банком України на момент укладення цього договору; зміні облікової ставки Національно банку України; зміні розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміні середньозваженої ставки по кредитах банків України у відповідній валюті. При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну відсоткової ставки протягом 7 календарних днів з дати вступу у чинність зміненої відсоткової ставки. Збільшення відсоткової ставки банком у вищезазначеному порядку можливо у межах кількості пунктів, на яке збільшилася ставка Національного банку України, розміру відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка за кредитами або пропорційно збільшенню курсу долара США.

Встановлено, що з 20 листопада 2008 року банк змінив розмір відсоткової ставки з 11,04 % річних до 13,08 % річних. У матеріалах справи відсутні докази надсилання позичальникові у листопаді 2008 року письмового повідомлення про зміну відсоткової ставки.

Зі змісту розрахунку випливає, що заборгованість за відсотками за користування кредитом утворилась за період з 26 березня 2013 року до 21 квітня 2016 року, тобто з урахуванням умов додаткової угоди. Відповідно до умов додаткової угоди від 26 березня 2013 року сторони погодили розмір відсоткової ставки у розмірі 13,08 % на рік (1,09 х 12).

Згідно з пунктом 4.1 кредитного договору від 23 серпня 2007 року при порушенні позичальником будь-яких зобов`язань, передбачених пунктами 2.2.2, 2.2.3 вказаного договору банк має право нараховувати, а позичальник зобов`язується сплатити пеню у розмірі 0,15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожний день прострочки. Сплата пені здійснюється у гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, пеня сплачується в гривневому еквіваленті за курсом Національного банку України на дату сплати.

Пунктом 5.4 кредитного договору визначено, що при порушенні позичальником строків платежів по будь-якому з грошових зобов`язань, передбачених кредитним договором, більше ніж на 30 днів, позичальник зобов`язаний сплатити банку штраф у розмірі 250,00 грн + 5 % від суми позову.

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов`язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов`язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов`язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).

Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Враховуючи викладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що розмір простроченої заборгованості у загальному розмірі 10 884,93 дол. США, з яких: заборгованість за тілом кредиту в сумі 5 377,60 дол. США, заборгованість за відсотками за користування кредитом в сумі 4 446,45 дол. США, штраф (фіксована частина) у розмірі 9,84 дол. США, штраф (процентна складова) у розмірі 1 051,04 дол. США, підлягає стягненню із позичальника на користь банку.

Кредитний договір № IFN0GA00000403 з урахуванням додаткових угод, укладених між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , містить положення, яким, окрім іншого, передбачено сплату позичальником (пункт 7.1) винагороди за надання фінансового інструменту щомісяця в період сплати у розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту, у момент надання кредиту, щомісяця в період сплати у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту. Вказана винагорода зазначена у розрахунку як комісія.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості з комісії з огляду на таке.

Відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством, нормативно-правовими актами Національного банку та угодами (договорами) між клієнтом і банком.

Згідно з пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо) або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Отже, не має значення вид комісії та згода позичальника на її встановлення.

Доводи касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» про неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 914/2649/17, від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 133/1195/16-ц, від 23 червня 2020 року у справі № 910/5561/19, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2019 року у справі № 914/2649/17 (провадження 12-216гс18) дійшла висновку про те, що якщо сторона спору не скористалася процедурою його позасудового врегулювання, це не позбавляє її права реалізувати своє суб`єктивне право на зміну чи припинення договору та вирішити існуючий конфлікт у суді в силу прямої вказівки, що міститься у частині другій статті 651 ЦК України.

Підставами для виникнення юридичного спору про внесення змін у договір чи про його розірвання, який підлягає вирішенню судом, є обставини, наведені у частині другій статті 651 ЦК України, і ці обставини виникають в силу прямо наведених у цій нормі фактів та подій, що зумовлюють правову невизначеність у суб`єктивних правах чи інтересах. Такі підстави та умови виникнення юридичного спору у правовідносинах є однаковими незалежно від їх суб`єктивного складу (за участі фізичних чи юридичних осіб) та змісту правовідносин (цивільні чи господарські). Право особи на звернення до суду для внесення змін у договір (чи його розірвання) у передбаченому законом випадку відповідає статті 16 ЦК України, способам, передбаченим нею (зміна чи припинення правовідношення), та не може ставитися в залежність від поінформованості про пропозицію іншої сторони чи волевиявлення іншої сторони.

У постанові Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі

№ 133/1195/16-ц (провадження № 61-23848св18) зазначено, що «потерпіла особа не зобов`язана звертатися до особи, у якої застраховано цивільно-правову відповідальність заподіювача шкоди. Таке право, враховуючи висновок, викладений у рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/2002, може бути реалізоване безпосередньо шляхом подання відповідного позову до суду. Можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами в залежність від використання суб`єктом правовідносин інших засобів правового захисту. Держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту».

У постанові Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 910/5561/19 зазначено, що «згідно з параграфами 1- 3 статті 47 Угоди позов може бути пред`явлений тільки після пред`явлення відповідної претензії і тільки до того перевізника, до якого була пред`явлена претензія. Право пред`явлення позову на підставі цієї Угоди належить тій особі, яка має право пред`явити претензію до перевізника. Держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту. До того ж колегія суддів звертає увагу на те, що рішення судом першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог було ухвалено 21.10.2019, тобто на час спливу строку наданого перевізнику для відповіді на претензію. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що згідно з чинним законодавством України, а також відповідно до Угоди не заборонено звертатися з позовом до суду за захистом порушених, не визнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у разі порушення договірних зобов`язань до моменту отримання від перевізника відповіді на претензію до закінчення терміну її надання».

Верховний Суд відхиляє доводи заявника про неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених постановах, оскільки вказані висновки щодо застосування норми права стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у цій справі.

У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що боржник зобов`язаний виконати його обов`язок відповідно до умов договору. Тобто, порушивши права або законні інтереси кредитора, боржник зобов`язаний поновити їх, не чекаючи на повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту чи на звернення до суду з відповідним позовом. Враховуючи приписи статей 526, 527 і 530 ЦК України, направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання відповідних спорів. Невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав, а тому він може вимагати у суді виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту.

Проте зазначена постанова є неактуальною внаслідок відступлення від неї шляхом конкретизації, згідно з постановою від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (провадження № 14-680цс19), у якій Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України «Про захист прав споживачів» порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором».

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 29 травня 2019 року у справі № 668/9978/15-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі№ 6-2315цс16, Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 310/80/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 759/9722/15-ц, від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) зазначено, що «у разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 668/9978/15-ц (провадження № 14-124цс19) зазначено, що «відповідно до частини третьої статті 19 вказаного Закону протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій. Крім того, на період дії мораторію зупиняється перебіг позовної давності. Отже, зняття обтяження за наведеними нормами законодавства про банкрутство не припиняє іпотеку, а обмежує право іпотекодержателя самостійно, поза межами ліквідаційної процедури, здійснювати дії із реалізації предмета іпотеки. Відтак, лише з моменту, коли право власності, разом з правами та обов`язками іпотекодателя перейшло до особи, відмінної від боржника - банкрута, припинились і обставини, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, а у банка виникло право і можливість для звернення стягнення на предмет іпотеки».

Судом апеляційної інстанції встановлено, що із розрахунку заборгованості та виписки з рахунку випливає, що останній платіж ОСОБА_1 здійснила 20 січня 2016 року, а отже, позовна давність за вимогами про стягнення відсотків не сплинула.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2315цс16, підстав відступити від якого Верховним Судом не встановлено та який визнається обов`язковим у цій справі, визначено, за яких умов зміна відсоткової ставки вважається чинною.

Зокрема, у разі підвищення банком відсоткової ставки з`ясуванню підлягають дотримання визначеної договором процедури підвищення відсоткової ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.

У постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 310/80/16-ц (провадження № 61-2376св18) зазначено, що «в оцінці правової природи рішення про збільшення в односторонньому порядку з 01 листопада 2008 року та з 01 лютого 2009 року ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» відсоткової ставки за кредитом Верховний Суд виходить з того, що таке рішення є правочином, оскільки є дією особи, що спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (стаття 202 ЦК України). Така дія передбачена в укладеному кредитному договорі як підстава зміни його умов банком в односторонньому порядку».

Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 виконувала умови зазначеного кредитного договору тривалий час після зміни банком в односторонньому порядку відсоткової ставки, підписала додаткові угоди, протягом дії договору та до моменту пред`явлення AT КБ «ПриватБанк» позову про стягнення заборгованості за кредитним договором була згідна з умовами зміненого кредитного договору. Отже, своїми діями позичальник погодилась з умовами кредитного договору з урахуванням зміни банком в односторонньому порядку відсоткової ставки, розуміла їх зміст та встановлені права та обов`язки.

Тому посилання заявниці на неотримання нею письмового повідомлення про зміну відсоткової ставки протягом 7 календарних днів з дати вступу у чинність зміненої відсоткової ставки, відсутність саме у матеріалах справи доказів надсилання позичальникові у листопаді 2008 року письмового повідомлення про зміну відсоткової ставки, не є підставою для висновку про неправомірність вимог банку в частині стягнення боргу за відсотками.

Таким чином, аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях попередніх інстанцій у цій справі, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у справах № 6-2315цс16, № 310/80/16-ц, на які посилається заявниця у касаційній скарзі, оскільки зазначених висновків суди дійшли з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення.

Щодо посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19), то вона є нерелевантною, оскільки у зазначеній справі йшлося про вирішення спору про надання банківських послуг шляхом підписання відповідачкою анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг, надання кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на те, що позов АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості не підлягає задоволенню у зв`язку з пропуском строку позовної давності.

У постанові Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 759/9722/15-ц (провадження № 61-14404св18), на яку посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі, зазначено, що «положеннями частини другої статті 1050 ЦК України передбачено, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давностіпочинається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята цієї статті). З огляду на викладене висновок апеляційного суду про сплив позовної давності є правильним».

Відповідно до статей 256 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини першої статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

За змістом додаткових угод від 06 серпня 2012 року та від 26 березня 2013 року сторони погодили, що термін позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за договором встановлюється сторонами тривалістю 50 років.

Суд апеляційної інстанції встановив, що останній платіж ОСОБА_1 здійснила 20 січня 2016 року, тому АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду із цим позовом в межах позовної давності.

Таким чином, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли своє підтвердження.

Висновки судів у справі, що переглядається, не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявницею постановах Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права.

Щодо вирішення зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання кредитного договору недійсним

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час пред`явлення позову та ухвалення оскаржуваних рішень, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За положеннями частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Згідно з абзацами другим та третім частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення оспорюваного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки, комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Згідно з пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Таке тлумачення норм матеріального права у подібних правовідносинах викладено у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року в справі № 666/4957/15-ц (провадження № 61-43940св18).

У постанові від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18), на яку посилається заявниця у касаційній скарзі у справі з подібними правовідносинами, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного виснував, що положення оспорюваного кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення оспорюваного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже, такі умови договору порушують публічний порядок.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цим діянням наслідкам.

Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

Належним способом захисту у подібному випадку є саме визнання відповідного права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України) або застосування наслідків недійсності правочину.

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що визнання кредитного договору недійсним не є належним способом захисту прав позивачки та не призведе до реального відновлення її порушених прав. Правочин в указаній частині є нікчемним відповідно до закону, без необхідності визнання його недійсним.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду сформувала висновки про те, що визнання судом нікчемного правочину недійсним за вимогою сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, а нікчемний правочин є недійсним у силу закону з моменту його укладення.

Суд апеляційної інстанції врахував висновки, викладені у зазначеній постанові, що спростовує доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Курило Вікторія Григорівна, залишити без задоволення.

Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 14 квітня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко