Постанова

Іменем України

13 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 761/31121/14

провадження № 61-1173св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Київська міська рада,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року в складі судді Пономаренко Н. В. та на постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року в складі колегії суддів Невідомої Т. О., Вербової І. М., Нежури В. А.

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2013 року перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва звернувся з позовомдо ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Київської міської ради про визнання незаконним і скасування рішень, визнання недійсним договору купівлі-продажу й державних актів про право власності на земельну ділянку та відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення земельної ділянки.

Позов мотивував тим, що 24 червня 2004 року Київська міська рада на VII сесії XXIVскликання прийняла рішення № 326-2/1536, відповідно до пункту 5 якого затвердила проект відведення та передала у власність ОСОБА_1 земельну ділянкуплощею 0,10 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:91:009:0038. 27 жовтня 2004 року ОСОБА_1 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 126866, а 31 березня 2005 року він відчужив отриману земельну ділянку ОСОБА_2 за 633 600 грн. Того ж дня головне управління земельних ресурсів виконавчого комітету Київської міської ради видало ОСОБА_2 державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 132095.

Прокурор указував, що спірна земельна ділянка знаходиться на території Сирецького гаю, тобто належить до земель природно-заповідного фонду, який охороняється як національне надбання і є складовою частиною системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною. Згідно з інформацією Державної екологічної інспекції у м. Києві земельна ділянка знаходиться у парковій зоні, віднесена до земель рекреаційного призначення, на які відповідно до статті 52 ЗК України поширюються обмеження щодо використання.

З огляду на викладене прокурор просив суд ухвалити рішення, яким:

визнати незаконним і скасувати рішення VІІ сесії ХХІV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» у частині пункту 5 щодо передачі ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:91:009:0038;

визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 126866, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00501, виданий 27 жовтня 2004 року ОСОБА_1 на підставі рішення № 326-2/1536;

визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 31 березня 2005 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , зареєстрований в реєстрі за № 651;

визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ № 132095, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 01-7-00672, виданий 23 травня 2005 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 31 березня 2005 року;

відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення у розпорядження Київської міської ради земельної ділянки.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

08 квітня 2014 року Шевченківський районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 09 липня 2014 року Апеляційний суд міста Києва ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції.

Свої рішення суди мотивували тим, що позивач не довів факт віднесення земельної ділянки до земель рекреаційного призначеннятапорушення Київською міською радою під час прийняття рішення № 326-2/1536 припису статті 123 ЗК України. Суди вважали, що відповідність рішення № 326-2/1536 закону не потребує доказуванню з огляду на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 травня 2013 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2013 року у справі № 2а-16918/12/2670, якими така відповідність уже встановлена.

24 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою рішення судів першої й апеляційної інстанцій скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Мотивував ухвалу тим, що обґрунтування рішень постановами адміністративних судів у справі № 2а-16918/12/2670 є безпідставним, оскільки цими постановами встановлено факт погодження на отримання земельної ділянки, а предметом доказування у справі, яка переглядається, є встановлення факту зміни її цільового призначення. Суд також зазначив, щосуди попередніх інстанцій порушили вимоги статті 212 ЦПК України, оскільки належним чином не перевірили та не дослідили Генеральний план міста, затверджений рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 370/1804, а також не встановили правовий статус земельної ділянки на момент її надання ОСОБА_1

18 грудня 2014 року Шевченківський районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 10 грудня 2015 року Апеляційний суд міста Києва ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції.

Свої рішення суди мотивували тим, що передання земельної ділянки у власність відбулося з дотриманням вимог законодавства за відсутності правовстановлюючих документів стосовно меж земель території зелених насаджень загального користування (рекреаційних земель). Відсутні правові підстави для визнання недійсними рішення № 326-2/1536 та договору купівлі-продажу і для повернення земельної ділянки. У задоволенні позовних вимог про скасування державних актів на право приватної власності суди відмовили, оскільки обраний спосіб захисту не відповідає об`єкту порушеного права.

Апеляційний суд також зазначив, що земельна ділянка за функціональним призначенням частково належить до території зелених насаджень загального користування, а частково - до території житлової садибної забудови на підставі Генерального плану міста, затвердженого рішенням Київради від 28 березня 2002 року № 370/1804. Наявність на земельній ділянці зелених насаджень не дає підстав для висновку, що вона у встановленому законом порядку була віднесена до земель рекреаційного призначення.

30 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишив без змін рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 грудня 2015 року.

У листопаді 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд вказаних судових рішень.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року заяву заступника Генерального прокурора України задоволено частково, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 грудня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року скасовано, асправу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова мотивована тим, що суди не врахували висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який в ухвалі від 24 вересня 2014 рокупри скасуванні судових рішень судів попередніх інстанцій указав, що постановами Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 травня 2013 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 14 листопада 2013 року у справі № 2а/16918/12/2670 встановлено факт погодження на отримання земельної ділянки, тоді як у справі № 761/31121/14-ц предметом доказування є зміна цільового призначення земельної ділянки. Суд касаційної інстанції зазначив, що суди належно не перевірили та не дослідили Генеральний план міста, затверджений рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 № 370/1804, і не встановили правовий статус земельної ділянки на момент її передання у приватну власність. Суди також залишили поза увагою доводи позивача, засновані на витягу з містобудівного кадастру м. Києва та не надали оцінки листу Державної інспекції сільського господарства у м. Києві від 24 грудня 2012 року № 01-02/2480 і висновку Державного управління екології та природних ресурсів в м. Києві від 15 вересня 2004 року, внаслідок чого неповно з`ясували обставини справи, які впливають на правильність вирішення спору.

Рішенням від 19 листопада 2021 року Шевченківський районний суд міста Києва в задоволенні позову відмовив.

Своє рішення суд мотивував тим, що земельна ділянка передається ОСОБА_1 «за рахунок земель міської забудови» (згідно оскарженого рішення), тому відсутні підстави вважати, що її цільове призначення є іншим, ніж «землі житлової та громадської забудови».

Суд указав, що позивач не надав доказів того, що спірна земельна ділянка станом на час прийняття оскарженого рішення була віднесена до земель природно-заповідного або іншого природоохоронного чи рекреаційного призначення, або знаходиться в парковій зоні і належить до території скверу «Сирецький гай». Сам по собі факт наявності зелених насаджень на земельній ділянці за висновком суду не дає підстав уважати, що земельна ділянка у встановленому законом порядку була віднесена до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного чи рекреаційного призначення, є парком або сквером.

Доводи позивача про те, що спірна земельна ділянка за формою 6-зем рахувалась за землями рекреаційного призначення, за висновком суду є припущенням, оскільки факт такого обліку органом реєстрації, як і передбачені законом підстави обліку саме до земель рекреаційного призначення позивачем не доведені.

Суд прийняв до уваги, що відповідно до листа Головного управління культури, мистецтв та охорони кільтурної спадщини №00109/6168, рішення виконкому Київської ради народних депутатів від 16 липня 1979 року №920 та розпорядження Київської міської адміністрації № 979 від 17 травня 2002 року вказана земельна ділянка не входить до історичної охоронної зони та зони регулювання забудови міста. Можливість відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва і експлуатації індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 підтверджена у висновках державних органів, копії яких наявні в матеріалах справи.

Суд зазначив, що оскільки не встановлено, що на момент прийняття Київською міською радою оспорюваного рішення земельна ділянка відносилась до земель рекреаційного призначення, тому були відсутні підстави для зміни її цільового призначення. Так само позивач не довів, що під час прийняттяоспорюваного рішення Київська міська рада не дотримала положень статті 123 ЗК України.

З урахуванням викладеного суд уважав, що заявлені прокурором позовні вимоги про визнання незаконним і скасування пункту 5 рішення VIІ сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 є недоведеними,а тому не підлягають задоволенню. Тому суд зазначив, що відсутні підставийдля задоволення похідних вимог про визнання недійсним державного акту серії КВ № 126866 про право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_1 .

Оскільки в судовому засіданні не було встановлено обставин, з якими законодавець пов`язує такі правові наслідки, як визнання договору недійсним, суд відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсними договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, укладеного 31 березня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , і визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2 на підставі вказаного договору.

Не підлягають за висновком судузадоволеннюйпозовні вимоги про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення в розпорядження Київської міської ради спірної земельної ділянки, оскільки реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Суд також зазначив, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову для набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України. Тому суд уважав, що обраний позивачем спосіб захисту в цій частині є нееефективним та, крім того, ця вимога є похідною від позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено.

Оскільки суд відмовив у задоволенні позову в зв`язку з недоведеністю позовних вимог, тому суд уважав відсутніми підстави для задоволення заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.

Постановою від 30 листопада 2022 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу прокурора залишив без задоволення, рішення суду першої інстанції змінив шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Постанову суд мотивував тим, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Колегія суддів зазначила, що при зверненні до суду з позовом прокурор пред`явив позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу та відновлення становища, що існувало до порушення, а тому обрані прокурором способи захисту порушеного права є неефективними та не відповідають вимогам закону.

За висновком суду апеляційної інстанції належним способом захисту в цьому спорі є пред`явлення вимоги про витребування спірного майна (віндикаційний позов), проте прокурор з такими вимогами до суду не звертався. Суд вказав, що обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту порушеного права є самостійною підставою для відмови в позові, а тому відсутні підстави надавати оцінку іншим аргументам апеляційної скарги.

Аргументи учасників справи

У січні 2023 року прокурор подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просив їх скасувати як такі, що ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційну скаргу мотивував тим, що прокурор при зверненні до суду з цим позовом обрав ефективний спосіб захисту, який спрямований на відновлення порушеного права територіальної громади внаслідок передання земель рекреаційного призначення в приватну власність фізичній особі. Вважає, що апеляційний суд безпідставно вказав прокурору на неефективність способів захисту порушеного права через 10 років після пред`явлення цього позову, що позбавляє прокурора можливості повторно звернутися до суду з віндикаційним позовом за межами позовної давності. Наполягає на тому, що апеляційний суд мав надати оцінку поданим сторонами доказам та встановити обставину належності спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду (рекреаційного призначення). Вказує, що прокурор не може пред`явити віндикаційний позов ще й тому, що в діях власника земельної ділянки (Київської міської ради) була наявна воля на передачу майна іншій особі, що унеможливлює застосування віндикації. Зазначає, що повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду, яка взагалі не може передаватися у приватну власність, слід розглядати як негаторний позов, а тому висновок апеляційного суду про неправильно обраний позивачем спосіб захисту є помилковим.

У березні 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Відзив мотивував тим, що апеляційний суд зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову прокурора та обрання ним неефективних способів захисту порушеного права.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

При перегляді в касаційному порядку судових рішень суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Ухвалою від 10 лютого 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження в справі та витребував матеріали справи з суду першої інстанції.

В ухвалі від 10 серпня 2023 року Верховний Суд указав, що заступник керівника Київської міської прокуратури посилається на те, що суди при вирішенні справи не застосували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19 травня 2020 року в справі № 916/1608/18, від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 02 липня 2019 року в справі № 48/340, від 28 березня 2018 року в справі № 761/1554/13-ц, від 03 березня 2021 року в справі № 915/161/20, від 21 січня 2021 року в справі № 921/266/18, від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15 та на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, що суд не дослідив зібрані в справі докази.

У березні 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою від 15 травня 2023 року Верховний Суд задовольнив клопотання ОСОБА_2 та продовжив йому строк на подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою від 06 вересня 2023 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що згідно з пунктом 5 рішення VII сесії XXIV скликання Київської міської ради від 24 червня 2004 року № 326-2/1536 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд» затверджено проєкт відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_1 у приватну власність земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення Київської міської ради головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради виготовило державний акт серії КВ № 126866 на право власності на землю на земельну ділянку площею 0,10 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 8000000000:91:009:0038, який виданий ОСОБА_1

31 березня 2005 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, на підставі якого ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19).

Обрання позивачем неефективного способу захисту може бути підставою для відмови у позові в разі доведеності наявності порушеного права (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 495/1493/18, провадження № 61-12797св22).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року в справі № 554/10517/16-ц(провадження № 14-76цс22) зроблено висновок, що:

«7.19. Частина перша статті 150 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, відносить до особливо цінних земель, зокрема, землі природно-заповідного фонду.

7.20. Земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об`єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв`язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об`єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов`язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України (частина друга статті 150 ЗК України у редакції на час виникнення спірних правовідносин).

7.21. Системний аналіз вищенаведених норм права дозволяє зробити висновок про те, що землі природно-заповідного фонду, що перебувають у комунальній власності, не підлягають приватизації. Такі землі можуть перебувати у приватній власності лише у зв`язку з формуванням на цих земельних ділянках об`єктів природно-заповідного фонду чи включення земельних ділянок, що належать фізичним чи юридичним особам, до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення). Вилучення (викуп) земель природно-заповідного фонду із комунальної власності, зокрема, для будівництва житла був можливим тільки на підставі постанови Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо вилучення (викуп) земельної ділянки погодила Верховна Рада України.

[…]

7.29. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону № 2456-XII потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку.

7.30. За таких умов, ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов.

[…]

7.41. Суди першої й апеляційної інстанцій, правильно встановивши усі обставини справи, зокрема, незаконність передачі органами місцевого самоврядування земельної ділянки у приватну власність, що суперечить нормам чинного законодавства, мали підстави для задоволення позовних вимог. Однак вони помилково вважали застосовними до спірних правовідносин приписи статей 387 і 388 ЦК України, а не статті 391 цього кодексу і безпідставно відмовили у задоволенні вимоги прокурора, спрямованої на повернення земельної ділянки територіальній громаді Полтави.

[…]

7.51. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду не може погодитись із обґрунтованістю позову прокурора в частині необхідності визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування на підставі яких спірну земельну ділянку було оформлено за ОСОБА_1, який відчужив земельну ділянку на користь ОСОБА_2.

7.52. Власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, абзац п`ятий пункту 143)). Однак, беручи до уваги те, що оскаржені рішення органів місцевого самоврядування не стосуються ОСОБА_2 як останньої набувачки земельної ділянки, вимоги прокурора про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування, на підставі яких земельну ділянку було оформлено за ОСОБА_1, не призводять відновлення порушеного права територіальної громади міста Полтави. За таких обставин у задоволенні позову в цій частині слід відмовити.

7.53. Не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для усунення перешкод територіальній громаді у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою і визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 517556 від 05 червня 2009 року, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід також відмовити (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (провадження № 14-2цс21 пункт 151).

[…]

8.4. Разом з тим, як зазначено вище, Велика Палата Верховного Суду вважає, що держава або територіальна громада не втрачають володіння земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, які за законом не можуть бути передані у приватну власність у разі такого їх передання фізичним або юридичним особам і державної реєстрації за останніми права власності. У цих випадках слід усувати перешкоди у користуванні відповідною земельною ділянкою (стаття 391 ЦК України) шляхом її повернення власникові, а не витребовувати із незаконного володіння останнього набувача (статті 387 388 ЦК України)».

У справі, яка переглядається:

суд першої інстанції при відмові в задоволенні позову прокурора послався на відсутність порушеного права позивача;

апеляційний суд при перегляді рішення суду першої інстанції мотивів на спростовування або підтвердження висновків суду першої інстанції не навів, обмежившись посиланням на обрання прокурором неефективного способу захисту. Обставину належності спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду не встановлював;

апеляційний суд не врахував, що ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов;

тому, не встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору (зокрема, належність спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду), та чи порушене право позивача переданням земельної ділянки у приватну власність фізичної особи, апеляційний суд зробив передчасний висновок про обрання прокурором неефективних способів захисту порушеного права, зокрема, в частині пред`явлення ним негаторного позову про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення земельної ділянки територіальній громаді.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги в зв`язку з необхідністю врахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року в справі № 554/10517/16-ц (провадження № 14-76цс22), дають підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню; постанова апеляційного суду - скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Висновки щодо розподілу судових витрат

У статті 416 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати.

Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

З урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат за касаційний розгляд справи підлягає здійсненню тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409,411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 рокускасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З прийняттям постанови суду постанова Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року втрачає законну силу.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук