Постанова

Іменем України

09 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 369/8077/13-ц

провадження № 61-4414св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., від 15 лютого 2022 року, з урахуванням доповнень та змін до касаційної скарги, прийнятих ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2022 року, та касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на ухвалу Київського апеляційного суду у складі судді Мостової Г. І. від 31 березня

2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року.

Зміст позовної заяви та її обґрунтування

У серпні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

На обґрунтування позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначало, що

16 червня 2005 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № К2Н0GК00260889, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 400 000,00 доларів США зі сплатою 11,04 % на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 16 червня 2025 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором,

16 червня 2005 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки

№ К2Н0GК00260889, за умовами якого відповідач в іпотеку банку передав нерухоме майно, а саме: будинок загальною площею 301,10 кв. м, житловою площею 86,30 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач посилався на те, що відповідач зобов`язання за кредитним договором від 16 червня 2005 року № К2Н0GК00260889 належним чином не виконував, у зв`язку із чим станом на 29 квітня 2013 року наявна заборгованість за кредитним договором у розмірі 920 102,85 доларів США.

Ураховуючи наведене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 16 червня 2005 року

№ К2Н0GК00260889 у розмірі 920 102,85 дол. США, що складає

7 351 621,77 грн, звернути стягнення на будинок загальною площею

301,10 кв. м, житловою площею 86,30 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмету іпотеки (на підставі договору іпотеки

від 16 червня 2005 року № К2Н0GК00260889) з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки; виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у спірному житловому будинку (предмет іпотеки), зі зняттям з реєстраційного обліку у територіальному органі державної міграційної служби України, до повноважень якого входять питання громадянства, міграції та реєстрації фізичних осіб.

Основний зміст та мотиви рішень судів попередніх інстанцій

Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 листопада 2013 року позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково.

В рахунок погашення заборгованості за кредитним від 16 червня 2005 року

№ К2Н СК00260889 у розмірі 920 102, 85 доларів США, що за курсом 7,99 грн відповідно до службового розпорядження НБУ від 29 квітня 2013 року складає 7 351 621,77 грн, звернуто стягнення на будинок загальною площею

301,10 кв. м, житловою площею 86,30 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмету іпотеки (на підставі договору іпотеки

від 16 червня 2005 року № К2Н СК00260889) ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

В задоволенні іншої частини позову відмовлено.

24 листопада 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з заявою про перегляд заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 листопада 2013 року.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області

від 10 березня 2016 року заяву ОСОБА_1 задоволено, заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 листопада 2013 року скасовано та призначено розгляд справи в загальному порядку.

Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня 2016 року позов задоволено частково.

В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 16 червня 2005 року № К2Н0GК00260889 в розмірі 920 102,85 доларів США, що згідно з офіційним курсом Національного банку України складає 7 351 621,77 грн, звернуто стягнення на будинок, загальною площею 301,10 кв. м, житловою площею 86,30 кв. м, який розташований по АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмету іпотеки (на підставі договору іпотеки від 16 червня 2005 року

№ К2Н0GК00260889) ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. В іншій частині позову відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Повторне заочне рішення мотивовано тим, що у зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 зобов`язань з повернення кредитних коштів у позивача виникло право на звернення стягнення на предмет іпотеки. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виселення відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку, місцевий суд виходив з того, що виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

16 жовтня 2020 року представник ОСОБА_1 адвокат Касьяненко Д. Л. звернувся до суду першої інстанції з заявою про перегляд заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня

2016 року.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 січня 2021 року заяву ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що у заяві відповідача відсутні посилання на будь-які докази, які мають істотне значення для справи, які не були досліджені судом при ухваленні заочного рішення.

05 лютого 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Касьяненко Д. Л. засобами поштового зв`язку подав апеляційну скаргу на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня

2016 року.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року відкрито апеляційне провадження у справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до

ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Касьяненка Д. Л. на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня

2016 року.

12 липня 2021 року судом апеляційної інстанції до участі у справі залучено третю особу ОСОБА_2 .

Ухвалою Київського апеляційного суду від 26 липня 2021 року апеляційне провадження у справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за апеляційною скаргою представника

ОСОБА_1 - Касьяненка Д. Л. на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня 2016 року закрито.

Закриваючи апеляційне провадження, суд апеляційної інстанції виходив із того, що повторне заочне рішення сторони можуть оскаржити в загальному порядку, у зв`язку із чим строк на апеляційне оскарження заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня

2016 року повинен відраховуватися не з дати постановлення ухвали Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 січня 2021 року про залишення заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення без задоволення (частина четверта статті 287 ЦПК України), а в загальному порядку. Урахувавши також те, що апеляційна скарга відповідачем подана після спливу понад чотирьох років з дня складення повного тексту повторного заочного рішення від 24 червня 2016 року, апеляційний суд, приймаючи до уваги положення частини другої статті 358, статті 362 ЦПК України, вважав за можливе закрити апеляційне провадження у справі.

Постановою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Касьяненк а Д . Л. задоволено, ухвалу Київського апеляційного суду від 26 липня 2021 року скасовано, справу передано до апеляційного суду для продовження розгляду.

Передаючи справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, Верховний Суд виходив із того, що апеляційна скарга ОСОБА_1 була подана особою, не повідомленою про розгляд справи, а тому у суду апеляційної інстанції, з огляду на положення пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України, були відсутні підстави для застосування приписів частини другої статті 358 ЦПК України.

Постановою Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Касьяненка Д. Л. задоволено.

Заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області

від 24 червня 2016 року у частині задоволених позовних вимог скасовано та ухвалено у цій частині нове судове рішення.

У задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції неправильно застосував положення статті 38 Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин, ураховуючи, що зазначена норма не передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки від імені іпотекодавця. Крім того, апеляційний суд вважав, що оскільки сторони у договорі іпотеки досягли домовленості про позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя через продаж ним від власного імені предмета іпотеки третій особі, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту.

Узагальнені доводи касаційних скарг

13 травня 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, з урахуванням доповнень та змін до неї, прийнятих ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2022 року, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Підставами касаційного оскарження судового рішення АТ КБ «ПриватБанк» зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 6-2478цс15, від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 520/6819/14-ц, постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17,

від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15, у постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року у справі № 910/17423/17, від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц, а також неправильно взяв до уваги правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня

2019 року у справі № 310/11024/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі

№ 205/578/14-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України). Крім того, заявник посилається на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначає, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку за апеляційною скаргою представника

ОСОБА_1 - Касьяненка Д. Л. на повторне заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня 2016 року, порушив правила частини третьої статті 288 ЦПК України та не урахував, що така апеляційна скарга подана після спливу понад чотирьох років з дня складення повного тексту повторного заочного рішення, чотирьох місяців з дня обізнаності представника ОСОБА_1 - адвоката Касьяненка Д. Л. про повторне заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня 2016 року та без відповідного клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження. В цій частині посилається також на недобросовісність дій відповідача ОСОБА_1 та порушення принципу правової визначеності.

Крім того, зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає останньому застосувати інші встановлені законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому, з огляду на те, що рішення суду першої інстанції про звернення стягнення на предмет іпотеки було виконано, а предмет іпотеки реалізовано на прилюдних торгах, у апеляційного суду були відсутні правові підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову іпотекодержателю у захисті його порушеного права.

Вважає помилковим посилання апеляційного суду на судову практику, якої не існувало на час ухвалення рішення суду першої інстанції.

07 липня 2022 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року, залишити в силі заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня

2016 року.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19, від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

На обґрунтування доводів касаційної скарги зазначає, що у суду апеляційної інстанції були відсутні підстави для перегляду справи в апеляційному порядку на підставі апеляційної скарги ОСОБА_1 , з огляду на те, що вона подана з пропуском строку на апеляційне оскарження, а ОСОБА_1 був повідомлений про її розгляд належним чином. Посилається на те, що відповідачу було достеменно відомо про реалізацію предмета іпотеки на прилюдних торгах, а тому вважає, що суд повинен був застосувати аналогію закону до спірних правовідносин (стаття 449 ЦПК України) та урахувати момент, коли особа, яка звертається зі скаргою, дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права.

Зосереджує увагу також на наявності у ОСОБА_1 обов`язку з повернення ПАТ КБ «ПриватБанк» кредитних коштів, виконання якого забезпечувалось іпотекою спірного домоволодіння. Вважає, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на зазначене, а також на те, що сума від реалізації предмета іпотеки була зарахована для погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором.

Помилковим також вважає застосування апеляційним судом висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах, винесених після ухвалення судом першої інстанції судового рішення, з огляду на те, що ретроспективне застосування правових позицій суперечить положенням статті 58 Конституції України та принципу правової визначеності.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2022 року поновлено АТ КБ «ПриватБанк» строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року, відкрито касаційне провадження та витребувано з суду першої інстанції матеріали цивільної справи

№ 369/8077/13-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2022 року поновлено АТ КБ «ПриватБанк» строк на доповнення та зміни до касаційної скарги, прийнято їх до розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 липня 2022 року поновлено представнику ОСОБА_2 - ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження ухвали Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою третьої особи.

02 червня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією з п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» представник ОСОБА_1 - Касьяненко Д. Л. просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення апеляційного суду - без змін, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, необґрунтованими, такими, що не спростовують правильних по суті висновків суду апеляційної інстанції.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, урахував обов`язковість умов договору, його зміст, а також положення статей 33-38 Закону України «Про іпотеку» щодо порядку і способу звернення стягнення на предмет іпотеки.

Додатково посилається на те, що судом апеляційної інстанції не було надано доказів на підтвердження розрахунку заборгованості за кредитним договором (детального розрахунку згідно з графіком погашення заборгованості по тілу кредиту, процентах, доказів видачі кредиту та первинних документів, що підтверджують наявність заборгованості). Відсутність в матеріалах справи виписок з оборотних відомостей по рахунках, відкритих відповідно до умов кредитного договору, є перешкодою для встановлення дати початку прострочення виконання позичальником умов договору та дотримання позивачем строків позовної давності при звернення до суду з позовом. При цьому зазначає, що долучення до матеріалів справи виписок з банківського рахунку відповідача під час розгляду заяви про перегляд заочного рішення є порушенням норм процесуального права.

Вважає, що заявлений позов є передчасним, оскільки банком не доведено неможливості стягнення заборгованості за кредитним договором, відсутності відповідного судового рішення про її стягнення, що, на думку заявника, є підставою для подання позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на ухвалу Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року до Верховного Суду не надходив.

ОСОБА_2 подала письмові пояснення по суті справи, в яких підтримує вимоги касаційної скарги.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

16 червня 2005 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № К2Н0GК00260889, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 400 000,00 доларів США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11,04 % на рік на суму залишку заборгованості кредитом, з кінцевим терміном повернення до 16 червня

2025 року.

Відповідно до умов пункту 1.1 кредитного договору погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) в період з «05» по «10» число в розмірі 5 021,51 доларів США для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, процентами.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 16 червня 2005 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № К2Н0GК00260889, за умовами якого в іпотеку банку було передано нерухоме майно, а саме будинок загальною площею 301,10 кв. м, житловою площею 86, 30 кв. м, який розташований по АДРЕСА_1 , який належить відповідачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 16 червня 2005 року. Ціна предмету іпотеки складає 2 375 850,00 грн (пункт 1.2 договору іпотеки).

ОСОБА_1 своїх зобов`язань належним чином не виконував, внаслідок чого станом на 29 квітня 2013 року заборгованість (за розрахунками банку) за кредитним договором становила 920 102,85 доларів США, яка складалася з: 378 197,77 доларів США - заборгованість за кредитом; 221 544, 96 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 39 444,71 доларів США - заборгованість по комісії за користуванням кредитом; 280 915,41 доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пунктів 1, 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенніта якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Справедливість і добросовісність є одними із загальних засад цивільного законодавства та цивільних правовідносин.

При розгляді спорів суди повинні встановити справедливий баланс між різними конкуруючими правами учасників спору. Однак, роблячи це, суди мають переконливо аргументувати свої рішення і забезпечити процесуальну справедливість усього процесу.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України).

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом зверненнястягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Зазначені положення Закону України «Про іпотеку» знайшли своє відображення в умовах укладених між сторонами договорів (пункт 2.3.6 кредитного договору, пункти 18.7, 24 договору іпотеки).

Способи захисту цивільного права чи інтересу мають бути доступними й ефективними, а застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня

2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 14)).

Застосування такого способу захисту права, як звернення стягнення на предмет іпотеки, пов`язане з невиконанням основного зобов`язання у встановлений строк (термін).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив виключно із того, що обраний позивачем спосіб звернення стягнення (укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки) є неналежним. При цьому суд апеляційної інстанції не врахував інших обставин цієї справи, які мають значення для правильного вирішення спору по суті, зокрема фактичну реалізацію на електронних торгах предмета іпотеки на час перегляду справи в суді апеляційної інстанції, фактичне задоволення вимог кредитора, а також права та інтереси добросовісного набувача майна, що придбав його на електронних торгах і редакцію частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» на час подання позову і винесення судом першої інстанції рішення у справі.

У цьому контексті колегія суддів звертає увагу на той факт, що з моменту ухвалення судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, у якому встановлено факт невиконання позичальником ОСОБА_1 своїх зобов`язань за кредитним договором (24 червня 2016 року), та до моменту перегляду справи в суді апеляційної інстанції (15 лютого 2022 року) предмет іпотеки було реалізовано (18 листопада 2020 року) на електронних торгах (свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів

від 21 грудня 2020 року, посвідчене приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Леденьовим І. С. за № 8829). На час перегляду справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій зазначене свідоцтво є чинним, відсутні докази, які б підтверджували визнання його недійним чи скасування в установленому законом порядку.

Прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та «юридичне очищення» майна, придбаного у такий спосіб. При цьому така процедура реалізації предмета іпотеки спрямована і на врахування інтересів іпотекодержателя, адже ціна на майно формується на конкурентних умовах.

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (подібні висновки містяться у пунктах 6.52-6.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»).

У цій справі судове рішення, яким у 2016 році задоволено позов кредитора, фактично виконано у 2020 році.

Також необхідно враховувати критерії пропорційності втручання у право на мирне володіння майном. Втручання у право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар.

Врахувавши, що у справі, яка переглядається, предмет іпотеки реалізовано на виконання рішення суду, ухваленого 24 червня 2016 року, а кошти, виручені від його реалізації, направлені на погашення заборгованості за кредитним договором, розмір якої боржником не спростовано, взявши до уваги процесуальну поведінку відповідача протягом розгляду цієї справи з 2013 року, колегія суддів вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції у справі, розгляд якої тривав дев`ять років, з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав.

При цьому, колегія суддів ураховує, що визначений судом першої інстанції спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки - шляхом його продажу банком з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем, не узгоджується із положеннями статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», у редакції на час прийняття апеляційний судом оскарженого рішення.

Однак суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у редакції на час подання позову і винесення судом першої інстанції рішення у справі було передбачено, що у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону (продаж предмету іпотеки третій особі).

Реалізація спірного предмета іпотеки була здійснена з електронних торгів (стаття 41 Закону України «Про іпотеку»), проведення і результат яких відповідач має право оскаржити в установленому законом порядку. У справі, яка переглядається, відповідач не довів належними та допустимими доказами відсутність заборгованості за кредитним договором. Отже відсутні підстави для висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції про звернення стягнення на предмет іпотеки, яке виконано і призвело до реального захисту прав кредитора, задоволення його вимог.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 зазначав, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При цьому поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно на них покладається.

Очевидно, що дії відповідача, який займав пасивну роль у цьому процесі, двічі звертався із заявою про перегляд заочного рішення суду першої інстанції, оскаржував рішення суду про його виселення з предмету іпотеки у справі № 369/4547/15-ц, тобто був обізнаний про наявність судової процедури щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, більш того подав позов про припинення іпотеки (справа № 369/12277/20), а оскаржив рішення суду першої інстанції про звернення стягнення на предмет іпотеки лише через чотири з половиною роки після його ухвалення з підстав неналежного способу захисту прав кредитора, не дивлячись на фактичну реалізацію предмета іпотеки, не можуть розцінюватися, як добросовісні.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Суд апеляційної інстанції на обставини цієї справи належної уваги не звернув, не врахував, що предмет іпотеки було реалізовано у порядку статті 41 Закону України «Про предмет іпотеки» (продаж з електронних торгів), а кошти, отримані від його реалізації, були направлені на погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором, при цьому відповідача рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 липня 2015 року у справі № 369/4547/15-ц виселено з будинку, і у будинку проживає добросовісний набувач майна з електронних торгів. Отже за обставин цієї справи апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відмову у позові у зв`язку з обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав.

Доводи касаційних скарг щодо відсутності у суду апеляційної інстанції підстав для перегляду справи в апеляційному порядку були предметом перевірки суду касаційної інстанції, за результатами якої постановою Верховного Суду

від 10 листопада 2021 року скасовано ухвалу Київського апеляційного суду

від 26 липня 2021 року про закриття апеляційного провадження, а справу передано до апеляційного суду для продовження розгляду.

З урахуванням положень статті 417 ЦПК України, а також принципу забезпечення права на апеляційний перегляд справи (пункт 8 частини третьої статті 2 ЦПК України), колегія суддів відхиляє доводи касаційних скарг АТ КБ «ПриватБанк» та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 щодо скасування ухвали Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року про відкриття апеляційного провадження.

Відсутні правові підстави для відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 29 травня 2019 року у справі

№ 310/11024/15-ц та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц, які були застосовані судом апеляційної інстанції, з огляду те, що обставини у цих справах і справі, яка переглядається, не є подібними.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід задовольнити частково, оскаржену постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Ураховуючи часткове задоволення касаційних скарг АТ КБ «ПриватБанк» та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , скасування постанови апеляційного суду та залишення в силі рішення суду першої інстанції, беручи до уваги вимоги статті 141 ЦПК України, з відповідача на користь АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання касаційних скарг, у розмірі по 6 882,00 грн кожному.

Керуючись статтями 402 409 413 415 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року скасувати, заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня 2016 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» та ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в розмірі по 6 882 (шість тисяч вісімсот вісімдесят дві) грн кожному.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович