Нотаріальне посвідчення інформації з мережі інтернет: належність і допустимість доказів

Здійснюючи представництво інтересів сторони у господарському процесі, виникло питання належності та допустимості доказу – завіреної копії інформації, що знаходиться на веб-сторінці в мережі Інтернет. Йдеться про необхідність визначення суб’єкта, який уповноважений завірити такі копії. З першого погляду усе здається просто – копії документів завіряє нотаріус.

У деяких країнах є спроби здійснити заходи щодо документування інформації, розміщеної на інтернет-ресурсах, використовується так звана процедура огляду сайту нотаріусом. Схематично сама процедура поділяється на певні етапи та починається з написання клієнтом заяви, де зазначаються причини, через які виникла необхідність забезпечення таких доказів. В Україні Закон «Про нотаріат» не передбачає такої процедури.

Вспомните новость: Рост пользователей интернета в мире практически остановился — доклад

Для визначення порядку засвідчення документів з інтернет-ресурсу необхідно, насамперед, визначити, що таке документ та яке значення він має у процесі розгляду справи у суді.

Відповідно до ст. 36 Господарського процесуального кодексу України документи належать до письмових доказів, які подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії.

Закон України «Про інформацію» у ст. 1 визначає, що документ - це матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі. Водночас ст. 75 Закону України «Про нотаріат» визначає, що нотаріуси засвідчують вірність копій документів, виданих підприємствами, установами і організаціями за умови, що ці документи не суперечать законові, мають юридичне значення і засвідчення вірності їх копій не заборонено законом. Також вірність копії документа, виданого громадянином, засвідчується у тих випадках, коли справжність підпису громадянина на оригіналі цього документа засвідчена нотаріусом або посадовою особою органу місцевого самоврядування чи підприємством, установою, організацією за місцем роботи, навчання, проживання чи лікування громадянина. Відповідно до п. 6.2 (глава 7) наказу Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» нотаріус, засвідчуючи справжність підпису, не посвідчує факти, викладені у документі, а лише підтверджує, що підпис зроблений певною особою. У цьому випадку документом може вважатися матеріальний носій, що містить інформацію та виданий громадянином, якщо на ньому попередньо було засвідчено справжність підпису громадянина. Нотаріус в такому разі має право засвідчити копію документа як матеріального носія інформації у частині засвідчення оригіналу підпису особи, але аж ніяк не наявної інформації у даному документі.

Згадайте новину: Електронне декларування: все запрацює по-справжньому?

Також у п. 2 (глава 7) вищезгаданого наказу вказано, що при підготовці до засвідчення вірності копій документів і виписок з них нотаріус зобов`язаний особисто звірити з оригіналом документа копію чи виписку з документа, вірність яких він засвідчує.

Отже, нотаріус посвідчує копію документа (інформацію, що міститься в ньому), звіривши особисто таку копію з оригіналом, при цьому документом вважається матеріальний носій інформації, виданий виключно юридичною особою. У випадку подачі документа громадянином, то такий матеріальний носій інформації підлягає посвідченню лише у частині підпису особи та не посвідчує інформації, наявної у ньому.

У нашому випадку з інтернет-ресурсу не можна визначити належність інформації конкретній юридичній особі, що необхідно для засвідчення копії документа.

Ст. 83 Закону України «Про нотаріат» передбачає можливість посвідчення часу пред’явлення документа. На підтвердження цієї обставини нотаріус робить посвідчувальний напис на документі із зазначенням особи, що його пред'явила.

Таким чином, для засвідчення часу пред’явлення документа, матеріальний носій інформації повинен відповідати вимогам документа, визначених Законом «Про нотаріат», тобто виданий юридичною особою або пройти попереднє засвідчення у встановленому порядку підпису громадянина.

Необхідно звернути увагу на постанову Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 року № 680 «Про затвердження Порядку засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу». Пункт 2 даного нормативно-правового акта визначає послугу фіксування часу - процедура засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу шляхом додання до нього або логічного поєднання з ним позначки часу. Таку послугу надають акредитовані центри сертифікації ключів.

Користуйтесь консультацією: Електронний документ: чи має він на сьогодні доказову основу?

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про центральний засвідчувальний орган" від 28 жовтня 2004 року № 1451 на Міністерство юстиції України покладено виконання функцій центрального засвідчувального органу. Дана функція забезпечена шляхом створення засвідчувальних центрів органів виконавчої влади та центрів сертифікації ключів, що передбачено Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 року № 228. Технічне і технологічне забезпечення виконання функцій центрального засвідчувального органу здійснюється державним підприємством «Національні інформаційні системи».

Таким чином, при розгляді судами питання про належність доказів, що мають значення у конкретному спорі, може виникнути сумнів, щодо поданих нотаріально завірених витягів інформації, яка міститься в інтернет-ресурсі. Тому, проаналізувавши вимоги нормативно-правових документів, можемо прийти до висновку, що засвідчення наявності електронного документа (електронних даних), на певний момент часу, можна вважати офіційним документом, із достовірною інформацією про відомості, що розміщені в інтернет-ресурсі та зазначенням точного часу здійснення такого витягу, якщо він здійснений установою, на яку законом покладені такі обов’язки, а саме ДП «Національні інформаційні системи». Даний витяг в подальшому можна використати в судовому процесі як доказ, що в повній мірі буде відповідати вимогам Закону і не викликатиме сумніву у достовірності інформації, зазначеній у ньому.

Автор: Я. І. Іванців

Джерело: Українське право

Користуйтесь консультацією: Добровільно-примусові сервіси фіскальної служби, або Чи варто боротися з додатковими угодами до договорів про визнання електронних документів