«Лада проти України»: суддя повинен приділяти особливу увагу точності формулювань у своїх рішеннях (п. 2 ст. 6 Конвенції, заява № 32392/07, від 06 лютого 2018 р.)

Фабула справи: Заявник скаржився на те, що, використавши вираз «вчинив тяжкий злочин» при ухваленні постанови про взяття його під варту 16 січня 2008 року, суддя проголосив його винним, перш ніж його вину було доведено відповідно до закону, а отже порушив, на його думку, приписи пункту 2 статті 6 Конвенції.

У цьому аспекті ЄСПЛ повторює, що пункт 2 статті 6 Конвенції забороняє передчасне висловлення судом думки про те, що той, «кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення», є винним або винною до того, як це буде доведено відповідно до закону. Послідовний підхід Суду полягає у тому, що право на презумпцію невинуватості буде порушено, якщо судове рішення або заява державного посадовця щодо особи, яка обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, відображає думку про її вину до того, як таку вину буде доведено відповідно до закону. Навіть за відсутності будь-якого формального висновку достатньо того, що існують певні міркування, які дозволяють припустити, що суд або посадова особа вважають особу, яка обвинувачується, винною. Необхідно встановити принципову відмінність між твердженням про те, що хтось тільки підозрюється у вчиненні злочину, та чіткою заявою, що особа вчинила злочин, за відсутності остаточного вироку. ЄСПЛ неодноразово наголошував на важливості добору державними посадовцями слів у своїх заявах до судового розгляду та визнання особи винною у вчиненні конкретних кримінальних правопорушень.

Повертаючись до обставин цієї справи, ЄСПЛ перш за все зауважує, що постанова, на яку посилається заявник, була ухвалена районним судом при обранні запобіжного заходу, тобто питання щодо вини заявника у вчиненні злочину явно виходило за межі розгляду справи.

Разом із тим, з огляду на повний текст постанови від 16 січня 2008 року, її фактичний зміст та контекст, у тому числі наявність на початку постанови районного суду зазначення, що заявник обвинувачується у вчиненні злочину, та у заключній її частині вказівки на те, що судове слідство у справі ще не закінчено, тож ще не було проведено низки слідчих дій для встановлення істини у справі, Європейський суд констатував, що оскаржуваний вираз був насправді технічною помилкою судді. У цьому аспекті ЄСПЛ додатково акцентував на тому, що «суддя повинен приділяти особливу увагу точності формулювань у своїх рішеннях».

На думку Суду, обставини справи та уважне читання тексту постанови від 16 січня 2008 року не дозволяють дійти висновку, що заявника було визнано винним у вчиненні злочину, перш ніж його було засуджено компетентним судом, а отже не вбачає у цій справі порушення права заявника на презумпцію невинуватості відповідно до пункту 2 статті 6 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт: рішення у справі «Шагін проти України», заява № 20437/05 від 10 грудня 2009 року, у якому ЄСПЛ констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене заявою першого заступника прокурора Києва, яку однаково процитували три різні газети і яку було зроблено задовго до складання обвинувального висновку у справі заявника, про те, що заявник був «фактичним керівником» групи кілерів і «його розпорядження [вбивати] мали систематичний характер»;

рішення у справі «Хужин та інші проти Росії», заява № 13470/02 від 23 жовтня 2008 року, де ЄСПЛ констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене участю слідчого та інших працівників прокуратури у телевізійній програмі та їхня характеристика вчинених заявником дії як «злочинів» і що вони є винуватими у їх вчиненні;

рішення у справі «Лавентс проти Латвії», заява № 58442/00 від 28 листопада 2002 року, в якому ЄСПЛ констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене твердженням, які містилися в інтерв’ю судді, що вона ще не знає, «чи вирок буде обвинувальним, чи частково виправдувальним», та інше її інтерв’ю, що містило пропозицію обвинуваченим довести свою невинуватість;

рішення у справі «Буткевічус проти Литви», заява № 48297/99 від 26 березня 2002 року, в якому ЄСПЛ констатував порушення пункту 2 статті 6, спричинене твердженням у пресі генерального прокурора про наявність «достатньо твердих доказів вини» міністра оборони Литви, а також заяви голови парламенту, що в нього «немає сумнівів» щодо отримання міністром хабара за «обіцянку протизаконних послуг», та що міністр «хабарник».

Читайте статтю: Презумпція невинуватості в дії ?! Практична реалізація цього принципу щодо осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням

Враховуйте також: «Михайлова проти України»: справедливість має бути не лише здійснена, це повинно бути помітно (ст. 6 Конвенції, заява № 10644/08, від 06 березня 2018 року)

«Носко і Нефедов проти Росії»: тягар доведення відсутності підбурювання покладається на сторону обвинувачення (п. 1 ст. 6 Конвенції, заяви № 5753/09 і № 11789/10, від 30 жовтня 2014р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Четверта секція

РІШЕННЯ

Справа «Лада проти України»

(Заява № 32392/07)

СТРАСБУРГ

06 лютого 2018 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Лада проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 32392/07), яку 17 липня 2007 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України - п. Леонід Андрійович Лада (далі - заявник).

2. Заявника представляв п. Кушніренко - адвокат, який практикує у м. Каланчаку. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. І. Ліщина з Міністерства юстиції України.

3. Заявник стверджував, зокрема, що його позбавлення волі було незаконним, умови тримання його під вартою були неналежними та, що було порушено його право на презумпцію невинуватості.

4. 02 січня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд. Уряд заперечував проти розгляду заяви Комітетом. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє їх.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1963 році та проживає у с. Хорли.

A. Кримінальне провадження щодо заявника та його досудове тримання під вартою

6. На час подій заявник обіймав посаду голови Хорлівської сільської ради.

7. 08 травня 2007 року заявник підписав дозвіл на розміщення у селі павільйону з гральними автоматами підприємцем Я. На цьому дозволі не було офіційної печатки. За твердженнями заявника, на ньому не було печатки, оскільки бухгалтер сільської ради була відсутня у зв’язку з відрядженням та мала її при собі. Однак, згідно з висновками суду по кримінальній справі заявника (див. нижче), заявник сказав Я., що печатку буде проставлено на дозволі після отримання ним 20000 українських гривень (приблизно 3800 євро).

8. 14 травня 2007 року Я. звернувся із заявою до відділу міліції. Того ж дня йому було надано технічні аудіо- та відеозасоби фіксації, а також помічені грошові банкноти. Коли він увійшов у кабінет заявника, останній показав йому шматочок паперу, на якому було щось написано, вказав на автобусну зупинку за вікном і сказав: «Там стоїть чоловік». Я. пішов до автобусної зупинки та віддав гроші В., який стояв там. Пізніше міліціонери вилучили у В. помічені грошові банкноти у присутності І. та Л.

9. Того ж дня щодо заявника було порушено кримінальну справу у зв’язку з вимаганням хабара.

10. 14 травня 2007 року о 19:00 заявника було затримано.

11. 16 травня 2007 року заявнику було пред’явлено обвинувачення в отриманні хабара.

12. Постановою Комсомольського районного суду (далі - районний суд) від 17 травня 2007 року заявнику було продовжено строк затримання до 24 травня 2007 року. Суд встановив, що не було даних про наявність або відсутність попередніх судимостей заявника, або щодо його сімейного стану, стану його здоров’я тощо; відповідно суд дійшов висновку, що «обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не можна». Постанова оскарженню не підлягала.

13. Постановою від 22 травня 2007 року районним судом заявнику було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, оскільки він обвинувачувався у скоєнні тяжкого злочину та міг ухилятися від слідства або суду, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжити свою злочинну діяльність.

14. Заявник подав апеляційну скаргу. Його адвокат зазначив, що слідчий прокуратури, звернувшись з поданням про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, не дотримався постанови суду від 17 травня 2007 року (див. пункт 12), а тільки надав матеріали щодо відсутності судимостей та довідку про задовільний стан здоров’я заявника. Адвокат також стверджував, що заявник не вчинив жодного злочину, що не було ознак того, що він ухилятиметься чи перешкоджатиме слідству, що його стан здоров’я не був задовільним, та що члени сільської ради і жителі села підписали клопотання щодо звільнення заявника.

15. 01 червня 2007 року Апеляційний суд Херсонської області залишив без змін постанову від 22 травня 2007 року (див. пункт 13). Суд зазначив, що у матеріалах справи наявні відомості про бажання заявника «виїхати до Росії до свого брата». Суд також зазначив, що він може перешкоджати встановленню істини, використовуючи своє службове становище.

16. Відповідно до постанови районного суду від 27 липня 2007 року заявника було звільнено під заставу.

17. За клопотанням прокурора постановою районного суду від 16 січня 2008 року запобіжний захід щодо заявника знову змінено на взяття під варту. У відповідній постанові суду зазначається:

«16 січня 2008 року Комсомольський районний суд м. Херсона ... встановив:

В провадженні Комсомольського районного суду м. Херсона знаходиться кримінальна справа про обвинувачення [заявника] за ст. 368 ч. 2 КК України.

Прокурором було заявлено клопотання про зміну запобіжного заходу щодо [заявника] з посиланням на те, що [заявник] шляхом використання публікацій в газеті ..., здійснює тиск на свідків по справі (К. та А.), які ще не були допитані в судовому засіданні, що може вплинути на правдивість їх показів та їхню явку в судове засідання. … в судовому засіданні прокурор надав додаткові дані в підтвердження застосування тиску на свідка І. та потерпілого Я. з боку [заявника].

Заслухавши пояснення прокурора, [заявника] та його захисників, суд вважає, що клопотання підлягає задоволенню з наступних підстав.

[Заявник] обвинувачується у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України. За даний злочин передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до дев’яти років. 27.07.2007 року [заявнику] було обрано запобіжний захід у вигляді застави …

Відповідно до ст. 148 КПК України, запобіжні заходи застосовуються до підсудного з метою запобігти спробам ... перешкодити встановленню істини у кримінальній справі... Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підсудний буде намагатися ухилитися від суду або перешкоджати встановленню істини у справі.

[Заявник] раніше не судимий, вчинив тяжкий злочин, пов’язаний з його діяльністю, перебуваючи на посаді голови Хорлівської сільської ради Херсонської області, на даний час відсторонений від виконання посадових обов’язків, відповідно не має можливості продовжити злочинну діяльність, за місцем проживання та роботи характеризується позитивно. Але суд вважає, що в процесі розгляду справи в суді [заявник] через невстановлених осіб здійснив дії, направлені на перешкоджання встановлення істини по справі.

Так, відповідно до пояснень від 28.12.2007 року потерпілого Я. та свідка І., невідомі особи, діючи від імені [заявника], шляхом морального тиску намагалися перешкодити їм в явці до суду в судове засідання на 29.12.2007 року.

Даний факт свідчить про порушення [заявником] взятих на себе зобов’язань.

Зважаючи на те, що судове слідство по кримінальній справі не закінчено, не допитані свідки К. та А., може виникнути необхідність повторного допиту свідка І. та потерпілого Я., суд вважає, що для запобігання можливого тиску на свідків та потерпілого в подальшому та для запобігання здійсненню, таким чином, перешкод встановленню істини по справі …, клопотання прокурора є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, ... суд постановив: змінити [заявнику] запобіжний захід ...».

18. Того ж дня голова районного суду залишила без задоволення заяву адвоката заявника про відвід головуючого по справі судді у зв’язку з його упередженістю. Він встановив, що використаний судом вираз «вчинив тяжкий злочин» стосувався «характеристики вчиненого діяння, за яким звинувачується [заявник]», і не може свідчити про упередженість суду.

19. 23 січня 2008 року Апеляційний суд Херсонської області відмовив заявнику у прийнятті до судового розгляду апеляційної скарги на постанову від 16 січня 2008 року, якою заявнику було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під вартою (див. пункт 17), оскільки ця постанова оскарженню не підлягала.

20. 15 та 22 лютого 2008 року заявник подавав до суду клопотання про зміну запобіжного заходу на інший, не пов’язаний з триманням під вартою, але безрезультатно.

21. 29 лютого 2008 року районний суд звільнив заявника під заставу. Суд встановив, що 28 грудня 2007 року Я. та І. звернулися до міліції зі скаргами на те, що їм погрожували невідомі особи. Проте, до 29 лютого 2008 року працівники міліції не проводили подальшої перевірки цих скарг, таким чином було вирішено звільнити заявника.

22. Вироком районного суду від 16 квітня 2008 року заявника було засуджено до п’яти років позбавлення волі за одержання хабара. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, inter alia, що в його справі було порушено принцип презумпції невинуватості.

23. Ухвалою від 24 червня 2008 року Апеляційний суд Херсонської області залишив без змін вирок районного суду.

24. Ухвалою від 26 лютого 2009 року Верховний Суд України залишив без задоволення касаційну скаргу заявника.

B. Умови тримання заявника під вартою

25. З 16 липня 2008 року по 14 березня 2011 року заявник відбував покарання у Дар’ївській виправній колонії № 10 (далі - виправна колонія). Згідно з твердженнями заявника, у житловому приміщенні утримувалось до дев’яноста засуджених. Вентиляція була відсутня. Ванна кімната розташовувалась у підвальному приміщенні, який постійно був затоплений підземними водами. Для 300 засуджених було п’ять ванн та три крани. Вночі не було освітлення або електропостачання. Харчування було дуже неякісним, а вода непридатною для споживання.

26. Згідно з твердженнями Уряду, заявник утримувався у камері площею 271.7 кв. м, яка була призначена для утримання до дев’яноста засуджених, отже на кожного ув’язненого припадало не менше 3 кв. м особистого простору. Щодо решти скарг заявника Уряд не надав жодних фактичних відомостей або коментарів.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

27. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу 1960 року (у редакції, чинній на час подій) передбачали:

Стаття 147

Відсторонення обвинуваченого від посади

«В разі притягнення посадової особи до кримінальної відповідальності за посадовий злочин, а так само, якщо ця особа притягається до відповідальності за інший злочин і може негативно впливати на хід досудового чи судового слідства, слідчий зобов’язаний відсторонити її від посади, про що виносить мотивовану постанову. ...».

Стаття 148

Мета і підстави застосовування запобіжних заходів

«Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність. ...».

Стаття 150

Обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу

«При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу крім обставин, зазначених у статті 148 цього Кодексу, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують.».

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

28. Заявник скаржився на те, що умови тримання його під вартою у виправній колонії не відповідали вимогам статті 3 Конвенції. Зазначене положення передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».

A. Прийнятність

29. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту щодо зазначеної скарги. Зокрема, він міг би подати свої скарги до адміністрації виправної колонії, прокурора або адміністративного суду.

30. Заявник стверджував, що його було позбавлено можливості подати будь-яку скаргу, оскільки його «попередили», що його сину підкинуть наркотики і посадять до в’язниці, якщо він подасть скаргу. Він також був свідком поводження, якого зазнали ув’язнені, які подавали скарги.

31. Суд зазначає, що він відхиляв аргументи Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту, подібні до аргументів, наведених у цій справі, у низці інших справ, в яких скарги стосувались системних проблем національної пенітенціарної системи (див., наприклад, рішення у справах «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, пункт 86, від 10 грудня 2009 року, та «Логвиненко проти України» (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, пункт 57, від 14 жовтня 2010 року). Уряд не надав жодної інформації, яка б у цій справі могла дозволити Суду відійти від своїх висновків, а тому він вважає, що ця скарга не може бути визнана неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. Вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

32. Уряд посилався на свої доводи щодо фактів (див. пункт 26) та стверджував, що у справі заявника було дотримано національну норму в 3 кв. м особистого простору на кожного ув’язненого, і, таким чином, страждання заявника у таких умовах тримання не перевищили неминучий рівень страждань, пов’язаних із позбавленням волі.

33. Заявник підтримав свою скаргу та вказав на те, що Уряд не надав коментарів стосовно інших аспектів щодо умов його тримання під вартою, зазначених у його скарзі.

2. Оцінка Суду

34. Стаття 3 Конвенції вимагає від держави забезпечити тримання особи під вартою в таких умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, при цьому щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudla v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пункт 94, ЄСПЛ 2000-XI).

35. Суд нагадує, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і у сукупності з іншими недоліками. Зокрема, у справах, в яких йдеться про в’язничну камеру, площею від 3 до 4 кв. м особистого простору на кожного ув’язненого, вирішальним фактором при оцінці Судом адекватності умов тримання буде фактор простору. Порушення статті 3 Конвенції буде встановлено, якщо фактор простору поєднаний з іншими неналежними фізичними умовами тримання під вартою, пов’язаними, зокрема, з доступом до прогулянок на свіжому повітрі, природного освітлення або повітря, наявністю системи вентиляції, адекватністю температури у камері, можливістю приватного використання туалету, а також дотриманням базових санітарно-гігієнічних вимог (рішення у справі «Муршіч проти Хорватії» [ВП] (<…>) [GC], заява № 7334/13, пункти 106 та 139, ЄСПЛ 2016).

36. Суд зазначає, що з інформації, наданої сторонами, незрозуміло, скільки ув’язнених утримувалось у камері із заявником протягом періоду його ув’язнення. Крім того, жодна із сторін не зазначила, скільки часу заявник кожного дня проводив зачиненим у своїй камері. У той же час Суд зазначає, що Уряд не надав коментарів щодо інших детальних та конкретних елементів, які є суттєвими для оцінки умов тримання заявника під вартою (див. доводи заявника, наведені у пункті 25). Отже, Суд бере до уваги виклад фактів заявника.

37. За таких обставин та у світлі критерію, встановленого у згаданому рішенні у справі «Муршіч проти Хорватії» (<…>) (див. пункт 35), Суд доходить висновку, що навіть припустивши, що заявник мав у своєму розпорядженні 3 кв. м особистого простору, як це стверджувалось Урядом (див. пункти 26 та 32), були й інші обтяжуючі елементи його ув’язнення, які зробили умови його тримання під вартою неналежними.

38. Відповідно було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з цим.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

39. У своїх зауваженнях до Суду від 30 січня 2008 року заявник скаржився на незаконність його затримання та взяття його під варту відповідно до постанови суду від 22 травня 2007 року (див. пункт 13). У період червень-липень 2009 року заявник надав додаткові аргументи щодо незаконності тримання його під вартою, у тому числі щодо його тримання під вартою відповідно до постанови суду від 16 січня 2008 року (див. пункт 17). Він посилався на пункт 1 статті 5 Конвенції, відповідні положення якої передбачають:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;».

40. Уряд стверджував, що скарга заявника щодо його затримання та взяття під варту на підставі протоколу про затримання від 14 травня 2007 року (див. пункт 10) та постанови суду від 22 травня 2007 року була подана з порушенням правила шестимісячного строку. Уряд стверджував, що скарга заявника стосувалась окремих дій, а не триваючої ситуації, а тому відлік шестимісячного строку почався з дня винесення ухвали Апеляційного суду Херсонської області від 01 червня 2007 року, якою постанову про взяття заявника під варту було залишено без змін останньою інстанцією (див. пункт 15).

41. Суд повторює, що правило шестимісячного строку, відображаючи бажання Договірних Сторін запобігти тому, щоб зі спливом невизначеного періоду часу прийняті у минулому рішення ставились під сумнів, слугує інтересам правової визначеності. Воно окреслює строки нагляду, що здійснюється конвенційними органами, та вказує приватним особам і державним органам строк, зі спливом якого такий нагляд вже є неможливим (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Уокер проти Сполученого Королівства» (Walker v. the United Kingdom), заява № 34979/97, ЄСПЛ 2000-I). Зокрема, коли строк попереднього ув’язнення обвинуваченого складається з кількох розділених у часі періодів, та у випадках, коли заявники можуть подати скарги на попереднє ув’язнення, перебуваючи на свободі, Суд вважає, що ці розділені у часі періоди повинні розглядатися не як одне ціле, а окремо. На думку Суду це більш відповідає цілям згаданого шестимісячного правила. Тому, перебуваючи на свободі, заявник зобов’язаний подати будь-яку скаргу, яку він або вона можуть мати щодо попереднього ув’язнення, протягом шести місяців з дня фактичного звільнення. З цього випливає, що періоди тримання під вартою, які закінчились більш ніж шість місяців до того, як заявник подає скаргу до Суду, не можуть бути розглянуті з огляду на положення пункту 1 статті 35 Конвенції (див., з посиланням на скаргу щодо тривалості попереднього ув’язнення за пунктом 3 статті 5 Конвенції, рішення у справі «Ідалов проти Росії» [ВП] (Idalov v. Russia) [GC], заява № 5826/03, пункти 129-130, від 22 травня 2012 року).

42. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зауважує, що заявника було затримано 14 травня 2007 року (див. пункт 10) і в подальшому він тримався під вартою до 27 липня 2007 року, коли його було звільнено під заставу (див. пункт 16). 16 січня 2008 року його знову було взято під варту (див. пункт 17) та звільнено 29 лютого 2008 року (див. пункт 21). У період з 27 липня 2007 року по 16 січня 2008 року заявник перебував на свободі. Отже, тримання заявника під вартою складалось з двох окремих періодів, що переривались його звільненням.

43. У матеріалах справи зазначається, що скарга заявника щодо його затримання та первинного взяття під варту була вперше подана до Суду 30 січня 2008 року (див. пункт 39). Навіть якщо припустити, що скарга стосувалася триваючого тримання заявника під вартою протягом першого періоду, а не окремих дій чи подій, як стверджував Уряд, Суд зауважує, що ця скарга була подана більше ніж через шість місяців після закінчення відповідного періоду тримання під вартою, а саме 27 липня 2007 року. Відповідно ця скарга подана з порушенням строку.

44. Так само, Суд зауважує, що скарга заявника щодо його взяття під варту згідно з постановою суду від 16 січня 2008 року була подана до Суду на початку червня 2009 року (див. пункт 39), тобто більше ніж через шість місяців після його звільнення з-під варти 29 лютого 2008 року.

45. З огляду на зазначене, Суд доходить висновку, що скарга заявника за пунктом 1 статті 5 має бути відхилена як така, що подана з порушенням строку, відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

46. Заявник скаржився на те, що, використавши вираз «вчинив тяжкий злочин» при ухваленні постанови про взяття його під варту 16 січня 2008 року (див. пункт 17), суддя проголосив його винним перш ніж його вину було доведено відповідно до закону. Він посилався на пункт 2 статті 6 Конвенції, який передбачає:

«Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.».

A. Доводи сторін

47. Уряд заявив, що вираз «вчинив тяжкий злочин» був радше технічною помилкою судді, а не визнанням заявника винним. У зв’язку з цим Уряд зазначив, що аналіз повного тексту постанови від 16 січня 2008 року не свідчить про те, що суддя вважав заявника винним у вчиненні злочину, в якому він обвинувачувався. Уряд також посилався на пояснення голови районного суду у постанові, якою скаргу заявника щодо судді було залишено без задоволення (див. пункт 18).

48. Заявник підтримав свою скаргу та зазначив, що суддя не повинен був робити таку помилку.

B. Оцінка Суду

49. Суд повторює, що пункт 2 статті 6 забороняє передчасне вираження судом думки про те, що той «кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення», є винним або винною, до того, як це буде доведено відповідно до закону (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Мінеллі проти Швейцарії» (Minelli v. Switzerland), від 25 березня 1983 року, пункт 37, Серія A № 62, та «Пеша проти Хорватії» (<…>), заява № 40523/08, пункт 138, від 08 квітня 2010 року). Послідовний підхід Суду полягає у тому, що право на презумпцію невинуватості буде порушено, якщо судове рішення або заява державного посадовця щодо особи, яка обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, відображає думку про її вину до того, як її буде доведено відповідно до закону. Навіть за відсутності будь-якого формального висновку достатньо того, що існують певні міркування, які дозволяють припустити, що суд або посадова особа вважають особу, яка обвинувачується, винною. Необхідно встановити принципову відмінність між твердженням про те, що хтось тільки підозрюється у вчиненні злочину, та чіткою заявою, що особа вчинила злочин, за відсутності остаточного вироку. Суд неодноразово наголошував на важливості вибору державними посадовцями слів у своїх заявах до судового розгляду та визнання особи винною у вчиненні конкретних кримінальних правопорушень (див. рішення у справах «Бьомер проти Німеччини» (<…>), заява № 37568/97, пункти 54 та 56, від 03 жовтня 2002 року, та «Нештяк проти Словаччини» (<…>), заява № 65559/01, пункти 88 та 89, від 27 лютого 2007 року). Питання про те, чи порушує заява державного посадовця принцип презумпції невинуватості, повинно визначатись у контексті конкретних обставин, за яких оскаржувана заява була зроблена (див. згадане рішення у справі «Пеша проти Хорватії» (<…>), пункт 141).

50. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд перш за все зауважує, що постанова, на яку посилається заявник, була ухвалена районним судом при обранні запобіжного заходу. Питання щодо вини заявника у вчиненні кримінального правопорушення, таким чином, явно виходило за межі розгляду справи (див. рішення у справі «Хаушільдт проти Данії» (Hauschildt v. Denmark), від 24 травня 1989 року, пункт 50, Серія A № 154).

51. З огляду на повний текст постанови від 16 січня 2008 року, Суд також зауважує, що абзац, в якому міститься вираз, на який вказує заявник, сприймається як посилання на обставини, які відповідно до національного законодавства мають враховуватись при прийнятті рішення про обрання запобіжного заходу. У цьому контексті оскаржуваний вираз дійсно стосується характеристики злочину, у вчиненні якого обвинувачувався заявник, як зазначив голова районного суду. Крім того, на початку постанови районний суд прямо зазначив, що заявник обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення. У заключній частині постанови також було зазначено, що судове слідство у справі ще не закінчено, тож ще не було проведено низки слідчих дій для встановлення істини у справі (див. пункт 17).

52. У світлі зазначеного, Суд вважає, що з огляду на фактичний зміст та контекст, оскаржуваний вираз був справді технічною помилкою судді. Суд вважає, що суддя повинен приділяти особливу увагу точності формулювань у своїх рішеннях (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Пеша проти Хорватії» (<…>), пункт 150). Тим не менш, на думку Суду, обставини справи та уважне читання тексту постанови від 16 січня 2008 року не дозволяють дійти висновку, що заявника було визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, перш ніж його було засуджено компетентним судом. У цілому оскаржувана постанова обмежується тим, що враховує підозри та обвинувачення проти заявника (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Марціано проти Італії» (Marziano v. Italy), заява № 45313/99, пункти 28-32, від 28 листопада 2002 року).

53. З огляду на викладене, Суд не вбачає жодних ознак порушення права заявника на презумпцію невинуватості відповідно до пункту 2 статті 6 Конвенції. Відповідно ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

54. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що його було затримано, незважаючи на поганий стан його здоров’я, за пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, що судом не були допитані свідки, та за статтею 13 Конвенції у зв’язку з ненаданням органами влади відповідей на його скарги.

55. З огляду на всі наявні в нього матеріали та належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих положеннями, на які посилався заявник.

56. Відповідно ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

57. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

58. Заявник вимагав приблизно 21000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди в цілому. Ця сума пов’язана з втратою ним заробітної плати з огляду на його засудження, витратами на бензин, яких зазнала його сім’я під час поїздок на судові засідання та до виправної колонії, а також витратами на їжу та воду, які йому передавала сім’я у виправну колонію.

59. Він також вимагав 147100 євро в якості відшкодування за страждання та погіршення стану здоров’я, яких він нібито зазнав внаслідок стверджуваного незаконного затримання, несправедливого засудження та неналежних умов тримання під вартою.

60. Уряд стверджував, що у цій справі не було порушень Конвенції, і що у будь-якому випадку не було причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваними порушеннями та вимогами заявника щодо матеріальної шкоди. Крім того, Уряд зазначив, що заявлена сума щодо моральної шкоди була необґрунтованою та надмірною.

61. Суд зауважує, що він встановив порушення статті 3 Конвенції у цій справі. У зв’язку з цим, єдиним доречним елементом вимог заявника щодо матеріальної шкоди є той, що пов’язаний з витратами на їжу та воду, які передавались йому до виправної колонії. Однак Суд зауважує, що заявник не надав жодних доказів в обґрунтування своєї заяви, тому він відхиляє цю вимогу.

62. Суд визнає, що внаслідок встановленого порушення заявник зазнав моральної шкоди. Постановляючи рішення на засадах справедливості та з огляду на всі обставини справи, Суд присуджує заявнику 5500 євро за цим пунктом.

B. Судові та інші витрати

63. Заявник вимагав 3185 євро в якості компенсації судових та інших витрат, яких він зазнав під час провадження у національних судах.

64. Уряд заперечував проти цієї вимоги.

65. З огляду на встановлене у цій справі порушення Конвенції, Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між цим порушенням та вимогою заявника щодо судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

C. Пеня

66. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги на неналежні умови тримання у виправній колонії, а решту скарг у заяві неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 5500 (п’ять тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 06 лютого 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.