І в радості, і в горі: майно фізичної особи-підприємця може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними (Постанова ВСУ у справі № 6-21цс15 від 11 березня 2015р.).

Фабула судового акту: Як часом буває, коли подружжя не знаходить згоди щодо поділу спільного сумісного майна на допомогу приходить суд. Особа з метою визнання за нею права на частину майна, що на її думку є об’єктом спільної сумісної власності, звернулася до суду. І на думку суду, наявний у одного з подружжя статусу підприємця, не може бути підставою не віднесення належного йому майна за документами до спільної сумісної власності.

Правова позиція: Верховний Суд України у справі № 6-21цс15 зазначив, що системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.

Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому, відповідно до частини третьої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

У справі, яка переглядається, судом встановлено, що нерухоме майно (нежитлові будівлі) набуте ОСОБА_2 в період шлюбу та використовується нею для здійснення підприємницької діяльності.

Разом із тим, зробивши висновок про те, що спірне майно відноситься до правового режиму спільної сумісної власності подружжя, суд апеляційної інстанції водночас дійшов взаємовиключних висновків про те, що це майно належить ОСОБА_2 як фізичній особі-підприємцю, та не вирішив по суті спір щодо поділу зазначеного майна.

Аналізуйте судові акти: Майно ФОП є особистою приватною власністю особи, а не спільною сумісною власністю подружжя (Постанова ВСУ у справі № 6-79цс13 від 2 жовтня 2013р.)

Приватизована громадянином під час шлюбу земельна ділянка є його власністю і не відноситься до спільної сумісної власності подружжя (Постанова ВСУ у справі № 6-2710цс15 від 16 грудня 2015р.)

Майно набуте під час цивільного шлюбу до 1 січня 2004р. є об'єктом спільної сумісної власності, якщо придбане внаслідок спільної праці (Постанова ВСУ від 25 грудня 2013р. у справі № 6 -135цс13)

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2014 року,

в с т а н о в и л а :

У червні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності.

Зазначав, що з 28 лютого 1997 року до 20 серпня 2013 року він перебував у шлюбі з ОСОБА_2. За час шлюбу ними було придбано: житловий будинок АДРЕСА_1; промислові магазини площею 38,5 кв.м та 93,22 кв.м, що розташовані АДРЕСА_2 та автомобіль марки «MERCEDES-BENZ S-350».

Посилаючись на те, що шлюб між ними розiрвано, проте згоди щодо поділу спільного сумісного майна не досягнуто, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, просив у порядку поділу зазначеного майна визнати за ним право власності на 1/2 частину вказаних житлового будинку, автомобіля, промислових магазинів, грошових коштів, що розміщені на рахунках фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, і товарно-матеріальних цінностей фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 і стягнути з ОСОБА_2 на його користь 57 304 грн 45 коп. – 1/2 частину боргового зобов’язання, що стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 солідарно на користь публічного акціонерного товариства «Комерційного Банку «ПриватБанк» рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23 травня 2012 року.

У жовтні 2013 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності.

Посилаючись на те, що за час шлюбу нею та ОСОБА_1 було придбано житловий будинок АДРЕСА_1 та автомобіль марки «MERCEDES-BENZ S-350», просила в порядку поділу цього майна визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку, стягнути з ОСОБА_1 на її користь 90 тис. грн грошової компенсації за 1/2 частину зазначеного автомобіля та 57 304 грн 45 коп. – 1/2 частину боргового зобов’язання.

Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 та на 1/2 частину автомобіля марки «MERCEDES-BENZ S-350»; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково: визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 7 жовтня 2014 року рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2013 року скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину промислового магазину загальною площею 38,5 кв. м та промислового магазину з мансардними спорудами загальною площею 93,22 кв. м, що розташовані АДРЕСА_2, ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні вказаних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено; у решті – рішення суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2014 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження в зазначеній справі з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та прийняття нового рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 57 60 61 Сімейного кодексу України (далі – СК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

В обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2013 року, від 11 травня 2012 року, від 23 листопада 2011 року, від 30 жовтня 2013 року, від 18 грудня 2013 року та від 3 серпня 2011 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовано зазначені правові норми.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 січня 2015 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що з 28 лютого 1997 року до 20 серпня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі.

За час шлюбу ними набуте майно: житловий будинок АДРЕСА_1; автомобіль марки «MERCEDES-BENZ S-350»; нежитлові будівлі (промислові магазини) площею 38,5 кв.м та 93,22 кв.м, що розташовані АДРЕСА_2, які використовуються ОСОБА_2 для здійснення підприємницької діяльності.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 3 грудня 2004 року ОСОБА_2 на праві приватної власності належить нежитлова будівля, а саме промисловий магазин площею 38,5 кв. м, що розташований АДРЕСА_2.

Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 1 лютого 2008 року визнано за ОСОБА_2 право власності на самочинно збудоване нерухоме майно – промисловий магазин площею 93,22 кв. м, що розташований АДРЕСА_2. Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно Переяслав-Хмельницького бюро технічної інвентаризації від 19 лютого 2008 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на вказаний магазин.

Відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця від 10 червня 2003 року ОСОБА_2 зареєстрована як фізична особа-підприємець.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у частині визнання за ним права власності на 1/2 частину спірних магазинів, суд першої інстанції вважав, що спірні магазини використовуються ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем і належать їй як фізичній особі-підприємцю, і, застосувавши норми статті 52 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статей 57 61 СК України, дійшов висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, тому поділу не підлягає, при цьому ОСОБА_1 має право лише на частку одержаних доходів від діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_2.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на 1/2 частину спірних магазинів і ухвалюючи в цій частині нове рішення, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на 1/2 частину зазначених магазинів, водночас змінив мотивувальну частину рішення суду, указавши, що у разі, якщо майно придбане за спільні кошти, воно є спільною сумісною власністю подружжя, та при передачі цього майна для здійснення підприємницької діяльності ОСОБА_2 воно належить їй як приватному підприємцю, при цьому спірне майно повинно включатись до спільної маси й ураховуватись під час поділу; водночас другий з подружжя має право вимагати виплати йому сум (грошової компенсації за частку спірного майна) у разі пред’явлення такого позову й доведеності, що це майно було придбане за спільні кошти подружжя.

Разом із тим у судових рішеннях суду касаційної інстанції, які надані заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 57 60 61 СК України, містяться такі висновки:

– в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2013 року касаційний суд указав на те, що у силу положень статті 61 СК України, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012 у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої зазначеної статті, спільним майном подружжя може бути й майно, яке використовується для господарської діяльності фізичною особою-підприємцем за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів;

– в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2012 року касаційний суд погодився з висновками апеляційного суду, який, визнаючи за особою право власності на частину приміщення, що було придбане сторонами за час шлюбу й використовувалось одним із подружжя для здійснення підприємницької діяльності, виходив із того, що спірне приміщення збудоване за спільні кошти подружжя, а також з недоведеності факту, що це приміщення є майном фізичної особи-підприємця;

– в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2011 року касаційний суд погодився з висновками апеляційного суду, який, установивши, що договір купівлі-продажу комплексу торгових павільйонів, які були придбані особою за час шлюбу, був укладений з покупцем як фізичною особою, а отже, сторони набули права спільної сумісної власності на спірні павільйони, тому розмір часток подружжя при поділі цього майна повинен визначатись за правилами статті 70 СК України; при цьому той факт, що придбавалось воно одним із подружжя для здійснення підприємницької діяльності та фактично з такою метою використовується, правового значення не має й правовий режим цього майна не змінює;

– в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2013 року касаційний суд вважав, що спірні квартири були набуті за час шлюбу особою не як приватним підприємцем, а як фізичною особою, а факт визнання рішенням господарського суду права власності на вбудоване приміщення за особою як за приватним підприємцем не наділяє автоматично спірне приміщення статусом майна приватного підприємця, і дійшов висновку про наявність правових підстав для поділу спірного майна в порядку статей 60 70 СК України;

– в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2011 року касаційний суд, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, указав, що з урахуванням положень статті 60 СК України використання одним із подружжя нежитлового приміщення, яке придбане за час шлюбу на його ім’я як фізичної особи для зайняття підприємницькою діяльністю без доведеності обставин придбання майна саме як фізичною особою-підприємцем, не свідчить про те, що це майно є його особистою власністю.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 57 60 61 СК України.

Водночас порівняння ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року, в якій касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про наявність правових підстав для поділу земельної ділянки, що придбана за час шлюбу, та визнання права власності на 1/2 частину цієї земельної ділянки за кожним із подружжя, із судовим рішенням, яке переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшов протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України.

Одним із видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України).

Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 ЦК України.

Так, згідно зі статтею 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна.

Отже, майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичною особою-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Використання одним із подружжя зазначеного майна для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано при обранні способу поділу цього майна.

Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об’єктом спільної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.

Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив і суд касаційної інстанції, постановляючи ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2013 року, від 11 травня 2012 року, від 23 листопада 2011 року, від 30 жовтня 2013 року та від 3 серпня 2011 року, які надані заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 57 60 61 СК України в подібних правовідносинах.

У справі, яка переглядається, судом встановлено, що нерухоме майно (нежитлові будівлі) набуте ОСОБА_2 в період шлюбу та використовується нею для здійснення підприємницької діяльності.

Разом із тим, зробивши висновок про те, що спірне майно відноситься до правового режиму спільної сумісної власності подружжя, суд апеляційної інстанції водночас дійшов взаємовиключних висновків про те, що це майно належить ОСОБА_2 як фізичній особі-підприємцю, та не вирішив по суті спір щодо поділу зазначеного майна.

Ухвалюючи рішення про відмову в поділі вищевказаного майна, апеляційний суд не врахував, що способи та порядок поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя визначаються статтею 71 СК України, та що сутність поділу полягає у тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі.

Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому, відповідно до частини третьої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Таким чином, суд касаційної інстанції, погоджуючись з висновком суду апеляційної інстанції, не перевірив правильність застосування вищезазначених норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

Отже, судове рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконним, що відповідно до статті 360-4 ЦПК України є підставою для його скасування.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема

Судді: Л.І. Григор’єва

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко