Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. (ВС КЦС, справа № 127/13995/21 від 08.03.2023 р.)

Фабула судового акту: Кредитор подав позов про визнання договору дарування квартири між боржником і сином боржника недійсним (фіктивним). Справа в тім, що кредитор позичив боржнику 30 тис. доларів, і після настання граничного строку - борг не було повернуто. Якраз після настання строку оплати і був вчинений спірний договір дарування.

Суди всіх інстанцій підтримали доводи позивача-кредитора, щодо фраудаторності такого договору дарування. ВС КЦС пояснив:

За змістом ч.5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням ч.1,5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) - позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі договору дарування на користь своєї родини після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст. 13 ЦК України).

Отже у цій справі: Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд враховує, що:

1. відповідач відчужив майно після настання строку виконання зобов`язань за договором позики від 11 січня 2018 року;
2. майно відчужене на підставі безвідплатного договору;
3. майно відчужене на користь близького родича;
4. після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Принаймні зворотнє не було ним доведено.

На переконання ВС, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Боржник подарував спірну квартиру на користь свого сина, тобто спірне майно залишилось у сім`ї боржника, однак не у власності останнього, що також свідчить про недобросовісну поведінку та намагання уникнути відповідальності за рахунок спірного майна.

Аналізуйте судовий акт: Фраудаторним може виявитися будь-який правочин, який укладений на шкоду кредиторам, в тому числі, у межах справи про банкрутство. Тому суд визнав фраудаторною угоду, що переводила борг із платоспроможного на завідомо неплатоспроможного боржника (ВС КГС, справа №910/17629/18 (910/12093/20) від 09.02.2023 р.);

Неплатоспроможність, як і згода, одного співвласника не має значення, коли суд на його користь передає частку іншого співвласника у праві спільної сумісної власності подружжя на неподільну річ (наприклад на авто), взамін на компенсацію. (ВС ВП справа №209/3085/20 від 08.02.2022 р.);

Кошти, що надійшли протягом дії тимчасової адміністрації до неплатоспроможного банку, у разі неможливості встановити належного отримувача мають бути повернуті банку, що обслуговує платника (справа № 910/9633/16,0911.16);

Відповідальность власників істотної участі банку у випадку визнання його неплатоспроможним не є автоматичною; вона може бути застосована лише за наявності їх вини у настанні неплатоспроможності банку (справа № 757/5356/15-ц, 09.11.17).

Постанова

Іменем України

08 березня 2023 року

м. Київ

справа № 127/13995/21

провадження № 61-989св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - державний нотаріус Третьої вінницької державної нотаріальної контори Березовська Вікторія Станіславівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Хомік Євгенія Михайлівна, на заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2022 року у складі судді Волошина С. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 20 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Сала Т. Б., Рибчинського В. П., Копаничук С. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - державний нотаріус Третьої вінницької державної нотаріальної контори Березовська В. С., про визнання правочину недійсним та про скасування рішення про державну реєстрацію.

Позовну заяву мотивовано тим, що 11 січня 2018 року між позивачем та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу у борг 30 000 доларів США, терміном на 1 рік, тобто до

11 січня 2019 року, а відповідач зобов`язався повернути вказану суму у визначений у договорі строк. На підтвердження факту отримання коштів ОСОБА_2 надано розписку. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 26 лютого 2021 року, яке набрало законної сили 02 квітня 2021 року, (справа № 127/28125/20) задоволено його позов до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 42 526, 53 доларів США. Зазначеним судовим рішенням установлено, що боргове зобов`язання ОСОБА_2 перед позивачем стало простроченим з 12 січня 2019 року.

Разом з тим, 27 листопада 2019 року, тобто після настання строку виконання грошового зобов`язання за договором позики, відповідач ОСОБА_2 подарував за договором дарування належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 своєму сину ОСОБА_3 .

Посилаючись на те, що зазначений правочин є фіктивним та таким, що порушує законні права позивача, оскільки його вчинено без наміру створення правових наслідків, обумовлених договором дарування, а лише з метою приховання належного боржнику нерухомого майна з метою ухилення від виконання грошового зобов`язання за договором позики, позивач просив визнати недійсним зазначений договір дарування квартири та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на вказану квартиру.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області

від 18 квітня 2022 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 20 грудня 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , який був укладений 27 листопада 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 49879602 від 27 листопада 2019 року, 10:38:45, державного нотаріуса Третьої вінницької державної нотаріальної контори Березовської В.С. (номер запису про право власності: 34332316).

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 30 000,00 грн, тобто по 15 000,00 грн з кожного, а також витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 816,00 грн, тобто по 908,00 грн з кожного.

Судові рішення мотивовані тим, що оспорюваний договір дарування є фіктивним, оскільки дії сторін під час його укладання були направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а на фіктивний перехід права власності на спірну квартири від ОСОБА_2 до його сина ОСОБА_3 . Після укладення договору дарування відповідач ОСОБА_2 залишився зареєстрованим та продовжує фактично проживати у відчуженій квартирі.

Крім того, суди встановили наявність умислу на укладення договору дарування майна між близькими родичами з метою приховання цього майна від виконання в майбутньому за його рахунок грошових зобов`язань за договором позики, що є підставою для визнання його недійсним зі скасуванням рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на спірний об`єкт нерухомості.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що роблячи висновок про вчинення оспорюваного правочину на шкоду інтересам кредитора суди не перевірили чи перестав боржник бути платоспроможним у зв`язку з укладенням оспорюваного правочину. Позивачем не надано доказів відсутності у боржника іншого майна (грошових коштів), на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення боргу. Висновки суду з приводу фіктивності договору суперечать вимогам законодавства та є передчасними, оскільки ОСОБА_2 є його батьком, а відтак має право користуватися житлом. Розмір стягнутих судом витрат на правову допомогу є завищеним.

Відзив на касаційну скаргу

У березні 2023 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 02 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

11 січня 2018 року між позивачем та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу у борг

30 000 доларів США, терміном на 1 рік, тобто до 11 січня 2019 року, а відповідач зобов`язався повернути вказану суму у визначений у договорі строк. На підтвердження факту отримання коштів ОСОБА_2 надано розписку.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 26 лютого

2021 року, яке набрало законної сили 02 квітня 2021 року, (справа

№ 127/28125/20) задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики у розмірі 42 526, 53 доларів США. Зазначеним судовим рішенням установлено, що боргове зобов`язання ОСОБА_2 перед позивачем стало простроченим з 12 січня 2019 року.

20 квітня 2021 року державний виконавець Центрального відділу ДВС у

м. Вінниці центрально-західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) Жовмір Ю. П. Виніс постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання зазначеного судового рішення.

Станом на час ухвалення судом першої інстанції рішення, виконавчий лист у справі № 127/28125/20 перебуває на примусовому виконанні, борг відповідачем ОСОБА_2 перед позивачем ОСОБА_1 не погашено.

27 листопада 2019 року, тобто після настання строку виконання грошового зобов`язання за договором позики (12 січня 2019 року), відповідач

ОСОБА_2 подарував за договором дарування належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 своєму сину ОСОБА_3 .

Вказаний договір дарування посвідчено цього ж дня державним нотаріусом Третьої Вінницької державної нотаріальної контори Березовською В. С. та зареєстровано в реєстрі за № 2-2531.

Право власності ОСОБА_3 на вказану квартиру на підставі договору дарування від 27 листопада 2019 року зареєстровано в реєстрі прав власності на нерухоме майно згідноз рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 27 листопада 2019 року, індексний номер 49879602.

Після укладення договору дарування відповідач ОСОБА_2 залишився зареєстрованим та продовжує проживати у спірній квартирі.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах

2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Під час розгляду справи Верховний Суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі договору дарування на користь своєї родини після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після настання строку виконання зобов`язань за договором позики від 11 січня 2018 року; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач ОСОБА_2 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в законодавстві України регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).

Водночас, за висновками Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Верховним Судом враховано, що на момент здійснення відчуження ОСОБА_2 спірної квартири зобов`язання за договором позики, укладеним останнім із позивачем, вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, про що свідчить судове рішення про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача заборгованості.

Крім того, Верховний Суд враховує, що ОСОБА_2 подарував спірну квартиру на користь свого сина, тобто спірне майно залишилось у сім`ї боржника, однак не у власності останнього, що також свідчить про недобросовісну поведінку ОСОБА_2 та намагання уникнути відповідальності за рахунок спірного майна.

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.

Верховним Судом також враховано, що зазначення позивачем певної правової норми, наведеної у обґрунтуванні позову, не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися під час вирішення спору, оскільки підставою позову визнаються обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, у цьому випадку - укладення відповідачем договору з метою уникнення виконання зобов`язань за укладеним з позивачем договором позики.

Установивши, що оспорюваний договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 27 листопада 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а вчинений з метою уникнення відповідальності відповідача за рахунок цього майна, що є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову ОСОБА_1 .

Також Верховний Суд враховує, що матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_2 іншого майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Також відсутні дані, що ОСОБА_2 виконав судове рішення та повернув ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 42 526,53 доларів США.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач не надав суду доказів відсутності у боржника ОСОБА_2 іншого нерухомого майна (грошових коштів), на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення боргу, та суди не перевірили чи перестав боржник бути платоспроможним у зв`язку з укладенням оспорюваного позивачем правочину не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки у даному випадку обов`язок з доказування наявності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення боргу, покладається саме на боржника, тобто на відповідача ОСОБА_2 . Однак відповідач не подав до суду першої інстанції жодних доказів наявності у нього доходів, а також іншого рухомого та нерухомого майна, на які можна звернути стягнення для примусового виконання рішення суду, яке залишається невиконаним, що не заперечувалося відповідачем.

Є необґрунтованими аргументи касаційної скарги щодо стягнення судом першої інстанції витрат на правову допомогу у завищеному розмірі.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

У частині четвертій статті 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п?ята, шоста статті 137 ЦПК України).

Надаючи оцінку доводам сторони відповідача щодо розподілу судових витрат, суд апеляційної інстанції зазначав про те, що позивач надав підтвердження фактичної оплати витрат на правничу допомогу, вказаний розмір правничої допомоги передбачений умовами договору та погоджений сторонами (а. с. 122-129, т. 1), а клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу в порядку статті 137 ЦПК України відповідачем не подано, тому підставно вважав, що суд першої інстанції правильно стягнув з позивача судові витрати відповідача в сумі 30 000 грн.

З урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суди попередніх інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Хомік Євгенія Михайлівна, залишити без задоволення.

Заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 квітня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 20 грудня

2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович