5 кроків для розвантаження судової системи без порушення права на справедливий суд

А. Проблема

Через небажання суду касаційної інстанції вирішувати складні питання права, множиться невизначеність у правозастосуванні, а через направлення справ на новий розгляд для нібито встановлення фактичних обставин (а насправді для правової перекваліфікації) судова система завантажує сама себе роботою.

Б. Масштаб проблеми (на прикладі господарського судочинства)

Візьмемо один день з життя суду касаційної інстанції. Нехай це буде 29 вересня, пам’ятний для процесу формування нового Верховного Суду день. Але для того, щоб мати можливість прослідкувати рух судових справ за два роки, візьмемо 29 вересня 2015 року. У цей день, за даними Єдиного державного реєстру судових рішень, Вищий господарський суд України прийняв 119 постанов. З них, як виявилось, 33 постанови прийнято за результатами розгляду скарг на судові рішення, якими вирішені процесуальні питання у справі. Вони нас мало цікавлять, адже у них суд не ставить крапку у складних питаннях права. З решти 86 постанов:

• 6 постанов (≈ 7 %), якими повністю або частково задоволено касаційну скаргу і змінено судове рішення попередньої інстанції або скасоване рішення і прийняти нове рішення, або залишене в силі одне із раніше прийнятих судових рішень;
• 59 постанов (≈ 68,6 %), якими касаційні скарги залишено без задоволення;
• 3 постанови (≈ 3,5 %), якими скасовано постанову апеляційного суду та направлено справу на новий розгляд до апеляційного суду;
• 18 постанов (≈ 21 %), якими скасовано ухвалені у справі судові рішення та направлено справу на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. Серед цих справ була також одна, яку касаційна інстанція вже вдруге «завернула» на новий розгляд.

Вспомните новость: Судова реформа може бути проведена за 5 років - Ситник

Сукупно на направлення на новий розгляд до першої та апеляційної інстанції припадає 21 справа, тобто понад 24 % всіх справ. Не переоцінюючи статистичного значення цих простих розрахунків, нам все ж доведеться взяти цей показник також для оцінки сучасного стану розгляду справ, оскільки більш актуальних та статистично вивірених показників ми зі звітів Верховного Суду України та Вищого господарського суду України про стан здійснення судочинства не маємо.

Отже майже кожна четверта справа за результатами касаційного розгляду була направлена на новий розгляд до суду нижчої інстанції.

А тепер власне чому довелося взяти 2015, а не 2017 рік. З цих направлених на новий розгляд справ 4 справи (19 %) досі (!) в процесі розгляду у судах нижчих інстанцій, у 6 справах (29 %) суди нижчих інстанцій ухвалили нові судові рішення по суті, які вже протягом тривалого часу до суду касаційної інстанції не оскаржувались і тому, напевне, вже не будуть оскаржені. Напевне, це найбільш втішний показник, адже саме серед цих справ мають бути справи, у яких не виявилось нових чи повторних помилок, які б стали підставою для касаційного оскарження.

Однак найбільшу питому вагу мають справи, які і після направлення на новий розгляд вдруге, а то й втретє «піднялися» до Вищого господарського суду України. Таких справ виявилось 11 (52 %). Серед цих справ є й така, у якій після запущеного судом касаційної інстанції «другого кола» розгляду справи, його власна постанова була скасована Верховним Судом України.

Звичайно, трапляються випадки, коли істотні фактичні обставини залишаються поза увагою як суду першої інстанції, так і апеляційного суду. Але такі випадки аж ніяк не становлять чверті всіх справ. Серед цієї чверті чимало випадків, коли суд касаційної інстанції вказує на необхідність встановлення неістотних, а то й неналежних до справи обставин.

Вспомните новость: Судебная система европейского союза

Значну ж частину складають ситуації, коли суд плутає встановлення фактичних обставин з їх юридичною кваліфікацією, ототожнює фактичні обставини з юридичними фактами і вимагає від судів нижчих інстанцій встановлення юридичних фактів. Натомість саме виправлення помилок стосовно юридичної кваліфікації фактів як раз і складає завдання суду касаційної інстанції.

В. Аналіз проблеми: теорія

Суть діяльності суду – правозастосування. З теорії права знаємо, що у процесі застосування права прийнято виділяти такі стадії:

1. Встановлення фактичних обставин справи;
2. Встановлення юридичної основи справи (юридична кваліфікація фактичних обставин);
3. Прийняття рішення та його документальне оформлення у правозастосовному акті.

Ольга Федорівна Скакун, чиї підручники з теорії права вже стали класичними, розкриває стадію встановлення фактичних обставин справи таким чином, що жодного разу не ототожнює фактичні обставини та юридичні факти. Фактичні обставини встановлюються через доказування.

Натомість, юридичний факт у вітчизняній теорії права – це передбачена нормами права життєва обставина, яка є підставою для настання певних юридичних наслідків. У юридичному факті вже присутній як фактичний компонент (власне те, що є фактичною обставиною), так і юридичний компонент (зв’язок з правом, правовими наслідками, з якими право пов’язує цей факт).

Видається, що у діяльності касаційного суду часто закрадається очевидна логічна помилка, яка полягає в ототожненні юридичного факту з фактичною обставиною. Дійсно, досвідчений суддя, одержуючи інформацію про факти справи, зосереджує увагу на тих фактах, які є належними до справи, тобто таких обставинах, які скоріше за все матимуть юридичне значення. Але таке юридичне значення фактам справи буде надано в результаті їх юридичної кваліфікації, за наслідками якої про певні встановлені факти можна буде говорити як про юридичні факти. Юридичний факт, як його визначають у теорії права, вже має у своєму корені зв’язок між фактом та правовими наслідками, які такий факт тягне за собою. Фактичні ж обставини самі по собі, тобто без юридичної кваліфікації, такого зв’язку не мають.

Вспомните новость: Парламент одобрил судебную реформу

Можливо, причина помилки коріниться у тому, що юридичний факт розцінюють як факт, який містить юридичну компоненту у потенціалі. Однак це не так. Факт є юридичним лише якщо юридична компонента існує. У контексті правозастосування це означає, що юридичним факт стає внаслідок юридичної кваліфікації. Ілюстрацією на підтвердження цієї тези може бути те, що серед юридичних фактів виділяють дії, а дії як юридичний факт поділяють на правомірні та неправомірні (проступки та злочини). Тобто злочин у теорії юридичних фактів – є юридичним фактом. Цілком зрозуміло, що дія для того, аби називатись злочином, потребує кримінально-правової кваліфікації.

З цього приводу доцільно послатися на французького теоретика права Жана-Луї Бержеля, який також визнає, що певний факт не може створити юридичні наслідки винятково через власні якості. Необхідно, щоб юридична норма додала такому факту властивість, якої не вистачає, а саме надала йому особливе значення, певні правові наслідки і одночасно з цим дала йому певну назву. Механізм переходу від факту до права представляється Бержелю і нам разом з ним досить простим: закон має на увазі певний факт, набір обставин, всередину якого поміщено людину з тим, щоб видобути з цього правові наслідки. Перший факт – це людський акт, з яким співвідносяться внаслідок причинного зв’язку правові наслідки. Як і у випадку з фізичним законом, реалізація правового наслідку часто передбачає об’єднання численних та складних умов. Однак на противагу тому, що відбувається з фізичними явищами, юридичний наслідок, який співвідноситься з цими умовами, не вступає в силу автоматично. Факт сам по собі не тягне за собою правових наслідків. Для того, аби він їх мав, необхідно, щоб існувало юридичне правило, яке застосовує до певних фактів певні наслідки і яке виступає в ролі більшого терміну силогізму; необхідно також, щоб якийсь інститут влади визначав правило, яке підлягає застосуванню до таких фактів, і виводив з цього наслідок. Відповідно у зв’язку з процедурою встановлення посилок виникають два види утруднень: для визначення меншого терміну необхідно, щоб була встановлена фактична ситуація. Для виявлення більшого терміна необхідно ідентифікувати цю ситуацію відносно юридичних понять, правил та інститутів, тобто необхідно її концептуалізувати за термінологією, якою користується Бержель. А у звичних нам понятійних координатах мова йде про юридичну кваліфікацію.

Г. Аналіз проблеми: погляд на практику ЄСПЛ

Більш-менш чітке розмежування встановлення фактів та їх юридичної кваліфікації – не забаганка теоретиків.

Звернімо увагу для прикладу на ті рішення Європейського суду з прав людини, у яких Суд зводить встановлені фактичні обставини (findings of facts) в окремий розділ, який є майже цілковито вільним від юридичної кваліфікації цих фактів, особливо, коли саме юридична кваліфікація є спірною (наприклад рішення від 14 лютого 2004 року у справі «Іпек проти Туреччини» (IPEK v. Turkey, заява № 25760/94)).

Практика ЄСПЛ допомагає побачити, що не близькі між собою також інші поняття, застосування яких призводить до плутанини у касаційній інстанції: «правова оцінка обставин» та «оцінка доказів».

Правова оцінка обставин – це синонім юридичної (правової) кваліфікації обставин. Оцінка ж належних та допустимих доказів здійснюється за критеріями їх достовірності, ваги, а всієї сукупності доказів певної обставини – також за критерієм достатності. У деяких процесах до цих критеріїв додають також взаємний зв’язок. В результаті оцінки доказів можуть бути встановлені певні фактичні обставини (а деякі обставини для того, аби вважатись встановленими, можуть не потребувати доведення), які далі мають бути піддані юридичній кваліфікації. У ЄСПЛ це розуміють, про що свідчать такі формулювання з рішень Суду, як, наприклад, це, яке стосувалось повноважень національних судів стосовно «оцінки допустимості та належності доказів у справах, які вони розглядають, та встановлення фактів» (assessing the admissibility and relevance of evidence in cases before them and making findings of facts) (рішення від 28 жовтня 2010 року у справі «Ауне проти Норвегії» ( AUNE v. Norway, заява № 52502/07), рішення від 2 жовтня 2014 року у справі «Гансен проти Норвегії» (HANSEN v. Norway, заява № 15319/09), або розмежування оцінки доказів (evaluation of evidence) та встановлення обставин справи (findings of facts), як от у рішення від 29 квітня 2003 року у справі «Кузнєцов проти України» (Kuznetsov v. Ukraine, заява № 39042/97), і, врешті, розмежування оцінки доказів (assessment of evidence), становлення фактів (findings of facts), та правового обґрунтування (legal reasoning) (рішення від 18 лютого 2016 року у справі «А.К. проти Ліхтенштейну (№ 2) (A.K. v. Liechtenstein (No. 2), заява № 10722/13).

Вспомните новость: В новый Верховный Суд могут попасть 80% старых судей

Ґ. Аналіз проблеми: погляд на практику суду касаційної інстанції

Тепер, коли ми заручилися підтримкою теорії правозастосування у розмежуванні та правильному розумінні фактичних обставин та їх кваліфікації, варто подивитись, яку проблему створює змішування цих понять у національному судочинстві.

Суд касаційної інстанції виправляє помилки у застосуванні права, але не може встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази. Тобто він усунутий від тієї стадії правозастосовної діяльності, яку називаємо встановлення фактичних обставин справи і яка потребує оцінки доказів. Але суд касаційної інстанції не усунутий від вирішення питань юридичної кваліфікації (правової оцінки) встановлених фактичних обставин. Власне саме в цьому полягає його головне завдання.

Згадайте новину: Вищий «інтелектуальний» суд: на фінішній прямій

Натомість на практиці у деяких випадках суд догматичний у своєму небажанні виправляти помилки, пов’язані саме з юридичною кваліфікацією. Так, у Єдиному державному реєстрі судових рішень лише за 2017 рік можна знайти принаймні 30 постанов суду касаційної інстанції, у яких написано дослівно таке:

«виходячи із меж перегляду справи касаційною інстанцією, встановлених ст. 111-7 ГПК України, відповідно до яких правова оцінка обставин та достовірності доказів є виключно прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів приходить до висновку, що [судові рішення] прийняті з порушенням норм ст.43 ГПК України, тому підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд…»

У цих постановах мова зовсім не йшла про достовірність доказів, тобто судові рішення попередніх інстанцій скасовувались з направленням справ на новий розгляд саме для здійснення належної правової оцінки обставин.

Справедливості заради варто відзначити, що у деяких випадках суд таких помилкових догматичних висновків не робить, а правильно підходить до визначення свого завдання як суду касаційної інстанції, і себе як такого, що може здійснювати юридичну оцінку обставин і, відповідно, перевіряти правильність такої оцінки обставин судами нижчих інстанцій:

«Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111-5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного та рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновків…» (постанова Вищого господарського суду України 29 вересня 2015 року у справі № 909/103/15).

Часто у постановках, якими справи спрямовувались на новий розгляд, виділялось одне або декілька питань, які стосувалися необхідності встановити фактичні обставини, і ще декілька питань юридичної кваліфікації. У таких випадках сторонньому читачу складно визначити, чи дійсно без встановлення цих декількох обставин справу не вирішити, чи ж вони були лише приводом, а справжня робота, яку суд касаційної інстанції переклав з себе, полягала у правильній кваліфікації обставин.

Вспомните новость: Новый Верховный суд. 111 друзей Порошенко

Ось приклади лише за один день (!), 29 вересня 2015 року, який ми на початку цієї статті взялись дослідити:

1. «За таких обставин, судами першої та апеляційної інстанцій необхідно надати належну правову оцінку положенням статуту ПрАТ "Торговий дім "ЦУМ" щодо встановлення переважного права акціонерів на придбання (отримання) акцій, що продаються, передаються, даруються, або будь-яким іншим способом відчужуються іншими акціонерами, а також визначитися, яким чином реалізується переважне право акціонерів на придбання акцій ПрАТ "Торговий дім "ЦУМ" при безоплатному відчуженні згідно з положеннями статуту ПрАТ "Торговий дім "ЦУМ" (постанова Вищого господарського суду України 29 вересня 2015 року у справі № 917/280/15).

Коментар: у судовому рішенні цитуються положення статуту, про правову оцінку яких йдеться. Зміст цих положень як фактичну обставину встановлено. А юридичну кваліфікацію суд касаційної інстанції здійснити відмовляється.

1. «З огляду на викладене судам необхідно з'ясувати правомірність нарахування штрафних санкцій в період дії обставини непереборної сили…» (постанова Вищого господарського суду України 29 вересня 2015 року у справі № 9/5014/969/2012(5/65/2011).

Коментар: якби не інші обставини, які суд касаційної інстанції визнав за необхідне встановити та значення яких нам тут оцінити складно, сама лише ця перша у переліку підстава для скасування судових рішень видалася б також відмовою касаційного суду здійснити кваліфікацію, адже питання про правомірність – це питання кваліфікації.

1. «Основне зобов'язання - зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою, а боржник - іпотекодавець або інша особа, відповідальна перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання. Тому судам слід було дослідити питання чи внесення до ЄДРПОУ запису про припинення юридичної особи не припинило дію основного зобов'язання за кредитним договором, оскільки в матеріалах справи відсутні відомості про відновлення статусу юридично особи - ТОВ "Спецавтотехніка Центр" у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» (постанова Вищого господарського суду України 29 вересня 2015 року у справі № 916/1547/15-г).

Коментар: питання про те, чи одна обставина (внесення запису до реєстру) не тягне певного правового наслідку (припинення зобов’язання) є юридичною кваліфікацією, тобто питанням права, а не факту.

Вспомните новость: Артем Сытник: Продолжается финальная битва за Антикоррупционный суд

Якщо суд касаційної інстанції сумлінно ставитиметься до виконання свого основного завдання і не усуватиметься від виправлення помилок у юридичній кваліфікації обставин, навмисно чи ненавмисно змішуючи поняття «фактичної обставини» та «юридичного факту», а також «оцінки доказів» та «правової оцінки (кваліфікації) обставин (фактів)», це стане вагомим кроком для розвантаження судової системи від додаткового масиву справ, які помилково спрямовуються на новий розгляд до судів нижчої інстанції, та вчасною допомогою судам у подоланні невизначеності у правозастосуванні. Зміни до ГПК (наскільки можна про них судити з оприлюднених текстів проекту № 6232) покладають сумлінне вирішення цих питань на суддів, адже можливість повернути справу на новий розгляд у ГПК залишається. Похідним наслідком має стати також зростання авторитету касаційного суду як в юридичній спільноті та всьому суспільстві загалом, так і серед суддів нижчих інстанцій зокрема. А доти складно поважати того, хто зумисне чи через помилку перекладає свою роботу на інших.

Автор статті: Костянтин Пільков

Джерело: СУДЕБНО-ЮРИДИЧЕСКАЯ ГАЗЕТА