2017 рік: 10 найбільш цікавих рішень у площині сімейних спорів за версією ресурсу «Протокол»!

Представляємо Вашій увазі судовий дайджест у площині сімейних спорів. Цими рішеннями наші читачі найбільше зацікавилися у 2017 році. Тексти усіх цих рішень із описом фабули та корисними посиланнями знаходяться у розділі ресурсу «Цікаві судові рішення». Користуйтесь цими прецедентами у 2018 році. Бажаємо перемог !

ДАЙДЖЕСТ: Виконавче провадження. 10 приголомшливих рішень суду у 2017 році від юридичного ресурсу «Протокол»!

2017 рік: 10 найбільш цікавих рішень щодо спорів з банками за версією ресурсу «Протокол»!

Да прибудет с Вами СИЛА! 10 судових баталій з фіскалами 2017 року за версією ресурсу «Протокол»!

Трудові спори у 2017 році. 10 рішень суду від ресурсу "Протокол", які стануть Вам у нагоді!

Які спадкові спори приніс нам 2017 рік? Дайджест судових рішень ресурсу Протокол для наших любих користувачів!

Житлові спори! 10 судових рішень, які визначають практику у 2017 році за версією ресурсу «Протокол»!

Право власності священне! 10 пам’ятних рішень суду про захист власності за версією ресурсу «Протокол» у 2017 році!

Земля найважливіший актив! 10 класних рішень суду 2017 року у земельних справах за версією ресурсу «Протокол»!

1. А в чому рівність між батьками щодо права на опіку над дитиною? І чи важлива думка дитини у цьому питанні?

Справа серед іншого про спір між батьком та матір’ю про визначення місце проживання дитини, якої виповнилося 10 років. Стартові позиції батьків рівні: у обох є житло, робота, соціальний статус, відсутні шкідливі звички, інші діти. Суд першої інстанції врахував думку дитини та залишив дитину із батьком. Суд апеляційної інстанції скасував це рішення і віддав дитину матері. Врахувавши думку дитини суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та визначив місця проживання дитини разом із батьком. Проте, ВСУ скасував рішення ВССУ і направив справу на новий розгляд до ВССУ.

ВСУ підкреслив, що відповідно до положень Декларації та Конвенції про права дитини заборонено малолітню дитину віком до 14 років розлучати з матір’ю (тільки у виняткових випадках). Тому віддаючи дитину батькові суд повинен обґрунтувати у рішенні, чому бажання дитини залишитися із батьком не суперечить правам та інтересам цієї дитини, і чому думці дитини надається перевага над іншими доказами у справі. Таким чином, ВСУ просто проігнорував статті 141, 160, 161 СК України.

ВСУ у цій справі продемонстрував очевидний підхід подвійних стандартів: якщо думка дитини залишитись з матір’ю, то «ми її питаємо і на неї посилаємося у рішенні», проте якщо думка дитини залишитись з батьком, то це на так важливо оскільки є 6 принцип Декларації прав дитини. Навіщо тоді взагалі змушувати дитину у суді обирати між матір’ю та батьком, коли все одно суд віддає дитину матері? Звичайно ВСУ байдуже…

Аналізуйте судовий акт: Рівності прав між батьками щодо дитини не існує. Незважаючи на однозначне бажання дитини залишитись з батьком суд визначив її місце проживання з матір’ю (ВСУ від 12 липня 2017р. у справі № 6-564цс17)

2. У дитини, як втім і у людини, може бути лише одне місце проживання визначене судом, жити то тут, то там НЕ дозволено!

Цікава справа про визначення судом місця проживання дитини, яка підтверджує неможливість встановлення проживання дитини частково у матері, частково у батька. Хоча у західних країнах це іноді практикується, в Україні дитина може мати лише одне місце проживання з одним із батьків. Як свідчить практика у 99% це матір.

Так, суд першої інстанції встановив періодичність місця проживання дитини у певні місяці року із матір’ю і у певні місяці року із батьком. У зв’язку з таким рішенням відпало питання визначення розміру аліментів та того з батьків, хто буде їх сплачувати. Отже, тимчасово була по новаторські застосована ст. 161 СК України - "спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини."

Проте суд апеляційної інстанції скасував таке «ноу-хау» і традиційно віддав дитину матері, а з батька стягнув аліменти. Разом з цим суд апеляційної інстанції підкреслив, що адреса місця проживання дитини у судовому рішенні не прописується, а зазначається лише той із батьків із ким буде проживати дитина.

Враховуйте також: Рішення Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2016 року у цій справі залишено без змін Ухвалою ВССУ з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28 травня 2016р.

Аналізуйте судовий акт: Місце проживання дитини встановлене судом може бути лише одне, а періодичне проживання дитини то з матір’ю, то з батьком не передбачене законодавством (ВССУ від 28 травня 2016р. у справі № 759/6044/15-ц)

3. Аліменти треба платити, проте якщо НЕ сплачуєш, все одно батьківських прав тебе суд НЕ позбавить

Якщо по суті, то суд каже: «Це звісно погано, але цього недостатньо». Для позбавлення особи батьківських прав на підставі пункту 2, ст. 164 СК України у справі повинні бути інші докази, ніж документи, які підтверджують заборгованість по сплаті аліментів. При цьому сам по собі факт такої несплати, нехай і систематичної, не є злісним ухиленням від участі у вихованні дитини.

В реальному житті все може бути так як зазначила позивачка у позові, тобто: з часу розірвання шлюбу батько сина не відвідує, його життям та здоров'ям не цікавиться, жодної участі у вихованні та матеріальному забезпеченні дитини не приймає, перешкоджає у можливості виїзду з дитиною на лікування та відпочинок. Проте це бездоказово, і в цьому проблема.

Описуючи, якими можуть бути докази для позбавлення батьківських прав особи, суд посилається на Постанову Пленуму ВСУ від 30 березня 2007р. № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», зокрема на п.16: «ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.»

Аналізуйте судовий акт: Несплата аліментів батьком НЕ є доказом ухилення від участі у вихованні дитини і підставою для позбавлення батьківських прав на підставі ст. 164 СК України (ВССУ від 01 листопада 2017р. у справі № 299/3019/16-ц)

4. Позбавляємо батьківських прав на прикладі рішення ЕСПЛ! Цікава структура судового акту.

Начебто нічого екстраординарного в цьому рішення суду немає, класичне позбавлення поганих батька та матері батьківських справ відносно малолітнього сина. Проте звернуть увагу на його структуру! Ми звикли бачити, і це передбачено процесуальним законом, що рішення суду складається з вступної, описової, мотивувальної та резулятивної частин, але тут суддя Бахмацького районного суду Чернігівської області Пархоменко П. І. здивував не жарт. Коли читаєш, здається, що це повноцінний прецедент Європейського суду з прав людини.

А які посилання в тексті на ратифіковані Україною міжнародні конвенція, які відповідно до ст. 9 Конституції України мають найвищу юридичну силу у національному законодавстві.

Правильно це чи ні, перш за все скаже апеляція, якщо це рішення оскаржать. Але, якщо справа дійде до ЕСПЛ, то там структуру цього рішення обов’язково оцінять.

Аналізуйте судовий акт: Український суд: Текст рішення за структурою прецедентів ЕСПЛ - позбавлення батьківських прав відносно малолітнього сина (Суд у справі №728/49/17 від 23 лютого 2017р.)

5. Судам слід працювати і САМЕ розділяти майно подружжя, а не залишати рішенням спір невирішеним прикриваючись визначенням ідеальних часток і спільному майні.

Прогресивне рішення ВССУ, яке насамперед направлене на вирішення конфлікту між подружжям, тобто здійснення судом своєї базової функції – ухвалення обов’язково рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які в будь-якому випадку не можуть між собою домовитись.

Подружжя не домовилось про поділ спільного майна, і суд розглянув їх взаємні позови. Спільного майна було чимало: дві квартири, будинок, автомобіль, автомобільний причеп, трактор, тракторні причепи, спірна сума коштів. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції пішли як то кажуть «шляхом найменшого опору»: визнали об’єкти майна неподільними та визнали в кожному з цих об’єктів майна 1/2 ідеальної частини на спільне майно за кожним з подружжя.

Очевидно, що суд не тільки не вирішив життєвий спір, а ще більше ускладнив його, бо важко уявити як після рішення суду члени подружжя домовляться щодо користування та розпорядження майном, яке залишилось у спільній, тепер вже частковій власності.

ВССУ скасував ці рішення і направив справу на новий розгляд. Суд касаційної інстанції підкреслив, що згідно ст. 69 СК України кожен з подружжя має право на поділ майна, яке є об’єктом спільної сумісної власності, шляхом виділення його в натурі в особисте майно та припинення спільної власності взагалі. Відповідно ст. 71 СК України у випадку неподільностіоб’єкту спільного майна, він присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Тобто, при наявності такої кількості об’єктів спільного неподільного майна, суд повинен справедливо присудити частину об’єктів майна одному з подружжя, частину – іншому і, таким чином, припинити як спільну власність, так і сам спір, як існуючий, так і такий що ймовірно виникне у майбутньому між подружжям.

Аналізуйте судовий акт: Функція суду полягає в розподілі спільного майна подружжя та його виділу в натурі, а не визначення ідеальних частин у спільному майні кожного з подружжя, що не вирішує спір по суті (ВССУ від 1 лютого 2017р. у справі 541/642/13-ц)

6. Цирк завершуємо! Письмової згоди на отримання споживчого кредиту від подружжя НЕ потрібно. Особливо, коли сума кредиту 1 300 000 доларів США.

ВССУ разом із судом апеляційної інстанції вдались до чергового тлумачення ст. 65 СК України – «право подружжя на розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя».

Жінка отримала споживчий кредит в сумі 1 300 000, 00 доларів США, а чоловік начебто «не був обізнаний» і звернувся до суду із позовом про визнання договору споживчого кредиту недійсним. Кредит забезпечувався майновою порукою третіх осіб. У матеріалах справи дійсно відсутня письмова згода чоловіка (будь- яка навіть ненотаріальна) на укладання жінкою такого договору, та усіх додаткових угод до нього. З іншого боку законодавство не потребує обов’язкового нотаріального посвідчення договору споживчого кредиту та/або його державної реєстрації. Отже, ч. 3 ст. 65 СК України не може бути застосована.

Чоловік обґрунтовує позов відсутністю своєї згоди на розпорядження коштами та згоди на виплату процентів за користування цими кошти, які на його думку є об’єктом спільної сумісної власності. Зважаючи на суму споживчого кредиту чоловік також вважає, що кредитний договір виходить за межі дрібного побутового і суд має застосувати ч. 2 ст. 65 СК України.

Суд першої інстанції задовільнив позов, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції і відмовив у задоволенні позову. ВССУ прийшов до висновку, що доводи викладені у касаційній скарзі не викликають необхідності перевірки матеріалів справи і відмовив у відкритті касаційного провадження.

Зокрема ВССУ підкреслив: положення статті 65 Сімейного Кодексу України щодо порядку розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів.

Аналізуйте судовий акт: 1 300 000 доларів споживчого кредиту без згоди чоловіка: це грошові кошти, а не майно, а сам договір - нотаріального посвідчення не потребує, тому згода на отримання згідно ст. 65 СК України не потрібна (ВССУ, 16. 01. 2017р., №258/7949/14-ц)

7. Ми вірили в презумпцію спільності майна подружжя, проте ВСУ почав від неї відходити, адже кошти у подружжя бувають "спільні" та "особисті".

В житті часто трапляються випадки, коли одному з подружжя, наприклад чоловіку, батьки надають кошти, і за ці кошти купується квартира, яка реєструється на чоловіка. Проте, надалі при розлученні жінка «забуває» за чиї кошти була придбана квартира, і вважає квартиру спільним сумісним майном. Більш того просить суд відійти від принципу розподілу майна навпіл і поділити із урахуванням інтересів дитини на частки: собі 2/3, а і іншому 1/3.

У таки випадках ВСУ послідовно своїми постановами зобов’язує суди завжди встановлювати за які кошти було придбане спірне майно і чи можна вважати таке майно сумісним. Якщо буде встановлено, що квартира була придбана не за спільні сімейні кошти, а за особисті кошти одного з подружжя, то таке майно НЕ підлягає поділу і у позові слід відмовити.

Ця справа цікава тим, що чоловік придбав квартиру хоча і під час перебування у шлюбі, проте не за спільні сімейні кошти. При цьому довести він це зміг тільки у ВСУ, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій поділили двокімнатну квартиру навпіл. А довів він це на підставі договору купівлі-продажу іншої нерухомості, де було зазначено, що її придбання було здійснено чоловіком за особисті кошти отримані до шлюбу, і за її відчуження чоловік отримує особисті, а не спільні кошти. Саме ці кошти і були втрачені на придбання спірної квартири.

Аналізуйте судовий акт: Автоматично спільне майно подружжя навпіл НЕ поділяється: суду завжди необхідно встановити за які кошти таке майно було набуте: спільні або особисті (ВСУ від 05 квітня 2017р. у справі № 6-399цс17)

8. Поділом спільного майна подружжя через суд від кредитора одного з подружжя НЕ втечеш! Адже кредитор, коли дізнається, має право на апеляційне оскарження такого рішення…

Рішенням суду першої інстанції здійснено поділ майна подружжя.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням особа, яка не була стороною у справі, вважаючи, що суд вирішив питання про її права та обов'язки подала апеляцію на вказане рішення мотивуючи це тим, що він є кредитором сторін у справі, тому поділ вказаного майна унеможливить повернення йому в майбутньому коштів, які він позичав чоловіку позивача та які останній використовував в інтересах сім’ї. У зв'язку із цим поділу полягало не тільки майно, а й борги подружжя.

Слід зауважити, що раніше, місцевим судом з чоловіка позивача було стягнуто борг на користь заявника. Під час розгляду вказаної цивільної справи, з метою забезпечення позову наклдено арешт на майно, яке належало чоловіку позивача, а у подальшому іншим рішенням суду щодо поділу майна подружжя право власності на це майно визнано за позивачем.

Судом апеляційної інстанції апеляційне провадження у справі закрито. З даним рішенням погодився і суд касаційної інстанції. Апеляційний суд зазначив, що заявником не надано доказів на підтвердження того, що позичені ним грошові кошти було використано в інтересах сім'ї, окрім того, борг було стягнуто лише з чоловіка позивача.

З даними доводами ВСУ не погодився та, скасовуючи рішення апеляційного та касаційного судів посилаючись на п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 вказав, що однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.

За змістом ч. 1 ст. 292 ЦПК право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках.

Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про відсутність у кредитора права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов’язки, є передчасним, суперечить змісту статті 292 ЦПК України та перешкоджає подальшому провадженню в справі щодо існуючого спору.

Аналізуйте судовий акт: Кредитор одного з подружжя при поділі їх майна є особою, яка має право на апеляційне оскарження, оскільки суд вирішив питання про його права і обов'язки (№ 6-1844цс16 від 06.09.2017)

9. У цивільному шлюбі не так просто розібратися кому з співмешканців належить майно і за чиї кошти та з яких джерел це майно було придбане.

Так званим цивільним шлюбом є відносини жінки та чоловіка, які проживають однією сім’єю та при цьому не є одруженими. Закон же визначає такі відносини чоловіка і жінки як «фактичні шлюбні відносини» або «сім’я». Що до судових справ по цій «тематиці», то, як правило, вони зводять до спорів про поділ майна, створеного чи придбаного в період перебування у подібних відносинах. Адже, відповідно до частини першої статті 74 Сімейного кодексу України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Ця судова справа саме по це. Позивачка звернулася до суду із позовом про встановлення факту проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, поділ майна подружжя. В обґрунтування своїх позовних вимог зазначала, що на початку 2013 року познайомилася з відповідачем у себе на роботі, куди він прийшов як клієнт. Їхні стосунки стрімко розвивалися, вони спочатку періодично почали ночували один у одного, а з лютого 2014 року почали проживати однією сім'єю до травня 2015 року. За цей період між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю: вони мали спільний бюджет, вели спільне господарство. За час спільного проживання ними було придбано за спільні кошти декілька об'єктів нерухомості, які зареєстровані на праві власності за відповідачем.

Просила встановити, що вони проживали однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу; визнати їх спільною сумісною власністю житловий будинок з надвірними спорудами, земельну ділянку та інше майно; поділити майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності сторін.

Рішенням районного суду позов був задоволений частково. Встановлений факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнано спільною сумісною власністю житловий будинок, земельну ділянку, тощо. Але апеляційним судом це рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено, з чим погодився і суд касаційної інстанції.

При цьому ВГСУ, зокрема зазначив, що позивач не надала належних, допустимих та безспірних доказів того, що вона з лютого 2013 року по жовтень 2015 року проживала однією сім'єю з відповідачем, вела з ним спільне господарство, мала спільний бюджет, взаємні права та обов'язки, тобто що між ними в цей період часу мали місце усталені відносини, що притаманні подружжю, у розумінні ст. 74 СК України.

При вирішенні питання щодо правового режиму спірного майна, мають бути встановлені факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовані час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте),а також мету придбання майна, що і дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Суд касаційної інстанції, приймаючи рішення, також послався на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України № 6-2253цс15 від 08 червня 2016 року,

ВССУ, нажаль, не вдавався де ретельної оцінки доказів на користь саме такого рішення, але вони досить докладно були досліджені під час розгляду справи в апеляційному суді Черкаської області ( в ЕДРСР, справа за № 22-ц/793/279/17).

Зокрема, суд зазначав, що в матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази факту внесення позивачкою грошових коштів при придбанні спірного, навіть не надано доказів про наявність у неї таких коштів на момент придбання майна та джерел їх походження.

Аналізуйте судовий акт: Визначаючи правовий режим майна, набутого в «цивільному шлюбі», слід, зокрема, доводити факт його спільного створення та наявності в сторони відповідних коштів на момент придбання майна та джерела їх походження (справа № 712/14246/15-ц, 19.07.17)

10. Набуваємо майно за договором довічного утримання, пам’ятаємо, що воно також є спільною власністю, АЛЕ…

Укладання договорів довічного утримання стало вже поширеною практикою. Відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання відчужувач відразу передає набувачеві у власність нерухомість або інше цінне майно, а набувач зобов’язується утримувати відчужувача довічно. І тут виникає питання: чи відноситься таке набуте майно до спільного сумісного майна подружжя. Адже, набувач в момент переходу права власності вже мати сім’ю?

В контексті цього питання ВСУ розглянув цікаву справу, де відчужувач за договором довічного утримання, ще не помер, а подружжя вже розлучилося і почало ділити спільне майно. Так, колишня дружина набувача подала до суду позов про визнання будинку набутого за договором довічного утримання сумісною власністю подружжя та про поділ цього будинку навпіл. Окрім цього набувач, а не відчужувач самостійно звернувся із позовом про розірвання договору довічного утримання обгрунтовуючи неможливістю виконувати прийняті на себе зобов’язання.

ВСУ зокрема підкреслив, що відповідно до ст. 60 СК України у сімейному праві діє презумції права спільної сумісної власності майна подружжя, «яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована.» І ця презумція діє також і для майна набутого на підставі договору довічного утримання. Таке майно, як у будь-яке інше спільне сумісне майно набуте під час шлюбу підлягає поділу в порядку, передбаченому ст. 70 СК України

Водночас ВСУ підкреслив, що той з подружжя, хто оспорює презумцію права спільної сумісної власності на окремі об'єкти майна повинен довести в суді на підставі ч. 3 с. 61 СК України, що справжньою метою укладання договору, в даному випадку довічного утримання, були не інтереси сім'ї, а його особисті інтереси. Набувач цього не довів.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-843цс17: Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми Сімейного кодексу України.

За загальним правилом застосування презумпції згідно зі ст. 60 СК України майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов’язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за ч. 3 ст. 61 СК України – довести, що хоча майно придбавалося в період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім’ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов’язані із сімейними.

Аналізуйте судовий акт: Майно набуте за договором довічного утримання є спільною сумісною власністю подружжя, якщо набувач не доведе, що таке майно набувалось не в інтересах сім’ї, хоча і за спільні сімейні кошти (ВСУ від 24 травня 2017р., № 6-843цс17)

НАСАМКІНЕЦЬ:

1) Суд знає навіть як поділити собаку навпіл, якщо вона придбана у шлюбі!

Дійсно курйозне судове рішення було винесено Соснівським районним судом м. Черкаси. У цій справі за первісним позовом розглядалось питання поділу майна подружжя, а саме - 1/2 частини квартири та легкового автомобіля. Водночас відповідач подав зустрічний позов щодо поділу між подружжям собаки, яку також було придбано у шлюбі.

Суд своїм рішенням визнав право власності на 1/4 частну квартири кожному із колишнього подружжя, визнав право власності на автомобіль за позивачем, стягнувши з відповідача компенсацію половини його вартості та визнав право власності кожної із сторін на 1/2 ідеальну частину суки породи йоркширський тер'єр.

Дякувати Богові, що у зустрічному позові не ставилося питання про поділ бідного собаки в натурі...Тепер слід чекати це одного позову щодо визначення порядку користування навпіл поділеним песиком.

Але ж у даному рішення є ще один нюанс.

Згідно ч.ч.4, 5 ст. 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Проте, суд не дотримуючись таких вимог визнав право власності на автомобіль за відповідачем одночасно стягнувши з з нього компенсацію половини вартості транспортного засобу.

Проте, як вбачається із судового рішення, останнє не містить інформації щодо згоди або незгоди відповідача з таким способом поділу майна, що в очевидь є незаконним.

Аналізуйте судовий акт: "Грінпіса на ніх нєт або як поділити собаку навпіл". Ноу хау від Соснівського районного суду м. Черкаси (справа № 712/2218/17 від 17.05.2017)

2) Недобудову теж можна «поділити» між подружжям, як будівельні матеріали та конструктивні елементи!

Судова справа, що пропонується увазі читачів, певним чином окреслює спосіб судового захисту у подібних справах, - не поділ об’єкту незавершеногого будівництвом житлового будинку, чи визнання його спільно нажитим майном подружжя, а визнання права за стороною спору на конкретно визначені будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку.

Предметом позову в цій справі став поділ спільного майна подружжя, що являє собою об'єкт незавершеного будівництва житлового будинку. При цьому позивач просив визнати спільно нажитим майном подружжя будівельні матеріали, конструктивні елементи та інженерні обладнання об'єкту незавершеного будівництва – вказаного житлового будинку, а також визнати за кожним з подружжя право власності на певну частину частини будівельних матеріалів, конструктивних елементів та інженерного обладнання, які були використані для об'єкту незавершеного будівництва житлового будинку .

Рішенням районного суду позов задоволено, але апеляційним судом це рішення скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено, з чим також погодився і суд касаційної інстанції.

Зокрема, ВССУ зазначив таке. Відповідно до статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.

Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року № 6-388цс15.

Але, як зазначив суд, в цій справі позивач просив визнати право власності на матеріали й обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна), при цьому не підтвердив та не надав належних та допустимих доказів кількості матеріалів та обладнання, які було використано при будівництві спірного об'єкта нерухомості за час спільного проживання у шлюбі, та їх перелік, тому обґрунтованим є висновок про те, що задоволення позову без зазначення (назви) цих матеріалів чи обладнання та їх вартості суперечить закону та вказаній правовій позиції Верховного Суду України.

Аналізуйте судовий акт: У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право власності на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку, зазначивши (назвавши) вказані матеріали чи обладнання (справа 296/499/15-ц, 22.03.17)

3) Письмова згода подружжя при відчуженні іншим подружжям майна втрачає свої позиції - недійсність такого правочину під питанням....

Схоже презумпція недійсності договору, предметом якого є спільна сумісна власність подружжя, і який укладений від імені одного подружжя без письмової згоди іншого з подружжя – руйнується судовою практикою. ВСУ у правовій позиції до цієї справи прямо підкреслює, що така презумпція не передбачена діючим законодавством. Хоча існує безліч рішень судів всіх рівнів, які констатують протилежне: немає письмової згоди, і не можеш довести іншими засобами доказування, що згода була – правочин визнається недійсним. А інша сторона, яка мала набути майно за таким недійсним правочином, має право звертатись із позовом до того з подружжя, хто отримав за майно кошти, і намагатись їх стягнути. Звичайно, у переважній кількості випадків реально виконати рішення про стягнення коштів з такого з подружжя не вдавалось.

ВСУ змінює практику та тлумачення ст. 65 СК України - "право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя". Тепер той з подружжя, без згоди якого відчужили майно, має право стягнути з іншого з подружжя вартість своєї частки цього майна як компенсацію. Визнати ж сам правочин, щодо відчуження спільної сумісної власності без письмової згоди одного з подружжя можливо лише у випадках: 1) відчужувач та набувач діяли недобросовісно, зокрема набувач знав, що згоди немає; 2) майна відчужено не в інтересах сім’ї;

Аналізуйте судовий акт: Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, який в такому випадку має право на компенсацію вартості відчуженого майна (ВСУ, № 6-3058цс16)

Джерело: Інформаційно-правовий інтернет-ресурс "Протокол"