Необхідність усунення судової помилки може бути обґрунтуванням для поновлення строків на апеляційне та/або касаційне оскарження (ВСУ у справі № 6-1422цс17 від 06.09.2017)

Фабула судового акту: В даній постанові ВСУ, застосовуючи практику Європейського суду з прав людини, а саме принцип правової визначеності відповідно до якого жодна із сторін процесу не має права добиватись перегляду судового рішення лише з метою повторного розгляду справи та винесення нового рішення.

В цій справі відповідач звернувся до суду першої інстанції із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про стягнення заборгованості із кредитним договором та клопотанням про поновлення строків оскарження.

Свої вимоги заявни мотивував тим, що справа, по якій прийнято оскаржуване рішення третейського суду, непідвідомча даному суду та склад третейського суду не відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди». Водночас підставою для поновлення строку на оскарження стало те, що про існування рішення відповідач дізнався лише після відриття виконавчого провадження органами ДВС.

Судом першої інстанції, погоджуючись з доводами заявника, строк оскарження було поновлено та скасовано рішення третейського суду.

В обгрунтування своїх вимог завник послався на відсутність доказів отримання ним рішення третейського суду. Водночас, незважаючи на отримання ним повістки про виклик до третейського суду прибути на засідання не міг у зв'язку із скрутним матеріальним становищем.

Окрім цього, Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків, про скасування якого просить заявник, ухвалено 06 листопада 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону. Оскільки відповідач є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча.

Натомість апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та заяву про скасування рішення третейського суду залишив без розгляду з підстав того, що заявником не зазначено об'єктивних причин з яких останній не отримав копії рішення третейського суду. Окрім того, на думку апеяційного суду, обіхнаність про час та місце розгляду справи третейським судом свідчить про те, що заявник знав про наявінсть того чи іншого судового рішення.

В свою чергу ВСУ скасовуючи рішення апеляційного суду та посилаючись на рішення ЄСПЛ "Устименко проти України" (заява № 32053/13) вказав, що одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення). Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі.

Окрім цього, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).

Отже Верховний Суд України дійшов до висновку, що суд першої інстанції, поновлюючи строк заявниці для оскарження рішення третейського суду, мав на меті виправлення судової помилки, а саме непідвідомчість справи за позовом банку про стягнення заборгованості за кредитним договором третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди».

Аналізуйте судовий акт: Ненадання судом матеріалів справи для ознайомлення після ухвалення рішення є підставою для поновлення строку заявнику на апеляційне оскарження (ВСУ від 14 червня 2017р. у справі № 6-985цс17)

СУДОВЕ СВАВІЛЛЯ: Відсутність коштів на проїзд у міському транспорті для отримання вчасно у суді рішення суду першої інстанції стала поважною підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження! (Апеляційний суд м. Києва, № 755/9999/16-ц)

Порушення судом апеляційної інстанції строків надання (направлення) власного судового акту учаснику справи є підставою для поновлення строку на касаційне оскарження цього акту (ВСУ у справі № 6-3102цс16 від 8 лютого 2017р.)

Зупинення провадження у справі скасовується з підстав порушення права сторони на розгляд справи у розумний строк відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (ВСУ від 1 лютого 2017р. у справі № 6-1957цс16)

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-1422цс17: Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до частини другої статті 389-1 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом.

Згідно частини третьої статті 389-1 ЦПК України заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала.

Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13.

Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення).

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року).

У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року у справі № 1726/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року,

в с т а н о в и л а :

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків по справі № 1726/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що про існування зазначеного рішення заявниця дізналася після відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1 Московським ВДВС Харківського міського управління юстиції та вважає, що справа, по якій прийнято оскаржуване рішення третейського суду, непідвідомча даному суду та склад третейського суду не відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди».

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року поновлено ОСОБА_1 строк на оскарження рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором. Заяву ОСОБА_1 щодо скасування зазначеного рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків задоволено. Скасовано рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2016 року скасовано. Заяву ОСОБА_1 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року у справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості залишено без розгляду.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження.

У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції із залишенням ухвали суду першої інстанції в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1, 2, пункту 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди», статті 389-1, пункту 1 частини другої статті 389-5 ЦПК України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судами встановлено, що 30 серпня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_2.

Відповідно до п. 6.2. кредитного договору НОМЕР_2 сторони домовились, що у випадку неможливості вирішення спору за цим договором шляхом переговорів, керуючись статтею 5 Закону України «Про третейські суди», спір розглядається одноособово третейським суддею постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків Ярошовцем В.М. У випадку неможливості розгляду спору вказаним суддею - третейськими суддями Мороз О.А. або Білоконем Ю.М. в порядку черговості.

Як вбачається з матеріалів третейської справи № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в жовтні 2014 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2.

20 жовтня 2014 року суддею постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків Ярошовцем В.М. було порушено провадження у даній справі та призначено її до розгляду на 06 листопада 2014 року.

22 жовтня 2014 року постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків рекомендованим листом зі зворотним повідомленням було направлено ОСОБА_1 за адресою місця проживання копію ухвали від 20 жовтня 2014 року про порушення провадження у даній справі.

Як вбачається з повідомлення про вручення поштового відправлення, наявного в матеріалах третейської справи, поштове відправлення з ухвалою постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 20 жовтня 2014 року було вручено ОСОБА_1 особисто 25 жовтня 2014 року.

06 листопада 2014 року постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків було ухвалено рішення по справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 від 30 серпня 2007 року. Вказаним рішенням стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 969 203 грн. 47 коп. заборгованості і 10 092 грн. 03 коп. третейського збору.

25 листопада 2014 року копію рішення постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року направлено ОСОБА_1 за адресою місяця проживання рекомендованим листом з повідомленням.

Конверт з копією рішенням постійного діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року повернувся на адресу суду без вручення із відміткою «за закінченням терміну зберігання».

26 березня 2015 року Дніпровським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист на виконання рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року.

13 травня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року по справі № 1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, а також подала клопотання про поновлення процесуального строку на подання заяви про скасування рішення третейського суду, посилаючись на те, що даний строк пропущено з поважних причин. Зазначила, що вона дійсно отримала повістку від постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про виклик в судове засідання на 06 листопада 2014 року, проте не мала змоги прибути до м. Києва у зв'язку з скрутним матеріальним становищем. При цьому, копію рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року вона по пошті не отримувала, про його ухвалення дізналася 21 грудня 2015 року після отримання кореспонденції від Московського Відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, яким було відкрито провадження з виконання виконавчого листа, виданого на підставі рішення.

Поновлюючи ОСОБА_1 процесуальний строк на подання заяви про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року, суд першої інстанції виходив з положень статті 73 ЦПК України, зазначаючи, що наведені заявником доводи щодо необізнаності про ухвалення рішення у справі та тривале неотримання його копії підтверджуються належними і достовірними доказами, що містяться в матеріалах третейської справи № 1726/14.

Окрім того, скасовуючи рішення третейського суду суд першої інстанції виходив з того, що Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків, про скасування якого просить ОСОБА_1, ухвалено 06 листопада 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону. Оскільки ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову про залишення заяви без розгляду суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що заявницею не було зазначено об'єктивних і поважних причин, у зв'язку з якими вона не отримала поштового відправлення з копією рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року за адресою свого місця проживання, та, приймаючи до уваги те, що ОСОБА_1 була достовірно обізнана як про призначення справи до розгляду в третейському суді, так і про те, що у випадку ухвалення рішення воно буде направлятися їй за адресою проживання відповідно до встановленої Регламентом постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків процедури, посилання заявника на неотримання нею кореспонденції від третейського суду є необґрунтованими і недоведеними, а тому не можуть бути підставою для поновлення встановленого частиною другою статті 389-1 ЦПК України процесуального строку.

Проте, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, погоджуючись з висновком судів попередніх інстанцій щодо поновлення строку на оскарження рішення третейського суду, виходив з того, що матеріалами третейської справи підтверджується і не спростовано те, що заявник ОСОБА_1 був залучений третейським судом до участі в справі як відповідач, отримав ухвалу про порушення провадження у справі третейським судом, викликався в судові засідання, проте розгляд справи відбувся за його відсутності, а причини пропущення заявником строку звернення до суду з заявою про скасування рішення третейського суду, зокрема, неотримання кореспонденції, є поважними.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 27 січня 2016 року, від 02 вересня 2015 року, від 27 січня 2016 року суд виходив з того, що відповідно до пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину 1 статті 6 Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення зазначених змін до Закону. Суди, розглядаючи заяву про скасування рішення третейського суду, на вказану обставину не звернули уваги та відмовили у її задоволенні, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів. Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень пункту 14 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до частини другої статті 389-1 ЦПК України, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом.

Згідно частини третьої статті 389-1 ЦПК України заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала.

Оскільки розгляд справи у третейському суді відбувся за відсутності ОСОБА_1, рішення третейського суду заявниця отримала лише 18 квітня 2016 року, з заявою про скасування рішення третейського суду звернулася 13 травня 2016 року, тобто, протягом трьох місяців з дня, коли вона фактично отримала рішення третейського суду та реальну можливість його оскарження, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про поновлення пропущеного строку оскарження рішення третейського суду.

Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, скасувавши ухвалу суду першої інстанції та постановивши нову про відмову в задоволенні клопотання, на порушення статті 303 ЦПК України не обґрунтував в чому полягає порушення судом першої інстанції встановленого порядку дослідження доказів та ухвалив на підставі тих же доказів, що й районний суд, протилежне рішення

Крім того, статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13.

Зокрема, ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення).

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року).

У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).

Поновлюючи ОСОБА_1 строк та скасовуючи рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 06 листопада 2014 року, суд першої інстанції керувався тим, що Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року. Оскільки спірне рішення третейського суду ухвалене після внесення змін до Закону України «Про третейські суди», а ОСОБА_1 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з неї заборгованості за кредитом, то третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 цього Закону така справа не підвідомча.

Враховуючи сталу практику ЄСПЛ, зазначені положення законодавства та встановлені фактичні обставини, слід дійти висновку, що суд першої інстанції, поновлюючи строк заявниці для оскарження рішення третейського суду, мав на меті виправлення судової помилки, а саме непідвідомчість справи за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_2 третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди».

Оскільки судами апеляційної та касаційної інстанцій зазначене враховано не було, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Судді