27.12.2016 | Автор: Веб-ресурс "Протокол" Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Не є підставою для скасування наказу про звільнення (інше дисциплінарне стягнення) від сутність письмового пояснення працівника, якщо факт порушення дисципліни підтверджений іншими доказами (ВСУ у справі № 6-2801цс15 від 19 жовтня 2016 р.)

Фабула судового акту: Дивно, але ВСУ, який завжди був на сторожі прав працівника почав змінювати тренд своїх рішень. Цією постановою ВСУ спрощує порядок звільнення найманого працівника, можна сказати нівелює таку гарантію трудового права щодо прав працівника, як відібрання пояснення від працівника у випадку притягнення його до дисциплінарної відповідальності.  

Логіка відносин між роботодавцем та працівником передбачає право працівника у випадку ініцюювання дисциплінарного провадження, тобто ще до наказу, пояснити мотиви та підстави своїх дій, які можуть назвати дисциплінарним проступком. І тоді, вже із врахуванням цих пояснень роботодавець приймає остаточне рішення. Тепер, вже за думкою ВСУ це не обов’язково, якщо у справі є інші докази. 

Звичайно у 90% випадків працівники пояснень не пишуть, а потім цим правом всіляко зловживають у суді. Проте обов’язок роботодавця запропонувати працівнику надати такі пояснення, а у випадку відмови – скласти акт з понятими «про відмову у наданні пояснень.» Така процедура передбачена трудовим законодавством, і є однією з гарантій від безпідставного притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності. Проте очевидно часи поступово змінюються…  

Аналізуйте судовий акт:  Саме звільнена особа зобов’язана надати докази про те, що вона не писала заяву про звільнення, або абсурдне тлумачення принципу змагальності сторін (Шевченківський районний суд м. Києва 23 серпня 2016 р., суддя Піхур О. В.)

Законодавство не передбачає строк позовної давності для стягнення працівником заборгованості із заробітної плати (ВСУ від 26 жовтня 2016р. у справі № 6-1395цс16)

Звільнення з підстави втрати довіри, передбачає перевірку судом вчинення працівником умисно або необережно дій, які дають власнику підстави для втрати до нього довіри (ВСУ у справі № 6-100цс16 від 20 квітня 2016р.)

Відповідальність роботодавця, передбачена статтею 117 КЗпП України, продовжується і після рішення суду про стягнення заборгованості із заробітної плати у випадку затримки виплати по день фактичного розрахунку. (ВСУ -№ 6-144ц13 від 29 січня 2014 р.)

Правова позиція ВСУ  у справі № 6-2801цс15: Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантії, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення.

Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з’ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов’язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.

 

                                                                                                               

                                                                                                            ПОСТАНОВА                    

                                                                                                        ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ                 

19 жовтня 2016 року

 

м. Київ


Судова палата у цивільних справах

 Верховного Суду України в складі:

головуючого

Лященко Н.П.,

 

 

суддів:

Гуменюка В.І.,

Романюка Я.М.,

 

 

Охрімчук Л.І.,

Сімоненко В.М.,

 

 

 

 

 

розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства аграрної політики та продовольства України, державного підприємства «Артемсіль» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за заявами ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року,

встановила:

У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства аграрної політики та продовольства України, державного підприємства «Артемсіль» (далі – ДП «Артемсіль») про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позивач зазначав, що 4 вересня 2014 року наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України НОМЕР_1 його було призначено на посаду генерального директора ДП «Артемсіль» та укладено з ним контракт строком на три роки з 4 вересня 2014 року по 3 вересня 2017 року.

Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України НОМЕР_2 від 29 грудня 2014 року було припинено дію контракту НОМЕР_3 від 4 вересня 2014 року та звільнено його з посади генерального директора ДП «Артемсіль» за прогул без поважних причин згідно пункту 4 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України).

Посилаючись на те, що прогул він не вчиняв, звільнення проведено із порушення норм чинного трудового законодавства України та без погодження профспілкової організації ДП «Артемсіль», членом якої він є, позивач просив визнати його звільнення незаконним.

Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 30 квітня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано незаконним та скасовано наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29 грудня 2014 року НОМЕР_2 про припинення дії контракту від 4 вересня 2014 року НОМЕР_3 та звільнення ОСОБА_1 з посади генерального директора державного підприємства «Артемсіль» за прогули без поважних причин на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України; поновлено ОСОБА_1 на посаді генерального директора ДП «Артемсіль»; поновлено дію контракту від 4 вересня 2014 року НОМЕР_3; стягнуто з ДП «Артемсіль» на користь ОСОБА_1 80 682 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу;  вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 17 червня 2015 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_1.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року касаційні скарги ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 відхилено, рішення Апеляційного суду від 17 червня 2015 року залишено без змін.

У поданих до Верховного Суду України заявах про перегляд судового рішення ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 просять скасувати постановлені у справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме пункту 4 статті 40 та статей 148, 149 КЗпП України.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяв ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2013 року, 24 вересня 2014 року та 12 серпня 2015 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заявах доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заяви про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що на підставі наказу НОМЕР_1 Міністерства аграрної політики та продовольства України від 4 вересня 2014 року, ОСОБА_1 було призначено на посаду генерального директора ДП «Артемсіль» та укладено з ним контракт строком на три роки з 4 вересня 2014 року по 3 вересня 2017 року. Наказом цього ж Міністерства від 29 грудня 2014 року НОМЕР_4 дію контракту з позивачем припинено та звільнено його з посади генерального директора ДП «Артемсіль» на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_1 та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що при звільненні ОСОБА_1 Міністерство аграрної політики та продовольства України не порушило умов укладеного між позивачем та відповідачем контракту, а звільнення його з посади генерального директора ДП «Артемсіль» відбулось з дотриманням вимог трудового законодавства, оскільки встановлено, що 22 та 24 грудня 2014 року ОСОБА_1 був відсутній на роботі без поважних причин, згідно з частиною першою статті 431 КЗпП України згода виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення керівника підприємства не потрібна, а не відібрання у останнього письмового пояснення не може бути підставою для поновлення його на роботі.

Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2013 року, на яку як на приклад неоднакового застосування норм матеріального права посилалися заявник та його представник, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, погодився з його висновками про те, що звільнення позивача відбулося без законних підстав, оскільки його відсутність на робочому місці обумовлена поважною причиною – хворобою, а відповідачем було порушено порядок накладення дисциплінарних стягнень, передбачений статтею 149 КЗпП України – від порушника трудової дисципліни власник або уповноважений ним орган не зажадав письмового пояснення. Аналогічних висновків дійшов суд касаційної інстанції й в ухвалі від 24 вересня 2014 року.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 серпня 2015 року міститься висновок про те, що порушення порядку застосування дисциплінарних стягнень, передбаченого частиною першою статті 149 КЗпП України, не відібрання у порушника трудової дисципліни письмового пояснення тягне за собою скасування наказу про його звільнення.

Отже існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема частини першої статті 149 КЗпП України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно з пунктом 4 статі 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантії, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення.

Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з’ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов’язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.

Відмовляючи в поновленні на роботі ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що 22 та 24 грудня 2014 року позивач був відсутній на роботі та не виконував свої посадові обов’язки, поважності причин відсутності на роботі у ці дні ОСОБА_1 суду не надав, тобто скоїв прогул без поважних причин, а тому у Міністерства були правові підстави припинити з ним дію контракту реєстраційний НОМЕР_3 від 4 вересня 2014 року та звільнити його з посади генерального директора ДП «Артемсіль» на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.

Отже, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно виходив з того, що при доведеності порушення працівником трудової дисципліни, не відібрання у нього письмових пояснень з приводу своєї відсутності на роботі, не може бути підставою для визнання наказу про припинення дії контракту та звільнення позивача незаконним.

З урахування зазначених норм, суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення у справі, яка переглядається, правильно застосували норми матеріального права, тому передбачені пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави для задоволення заяви відсутні.

Керуючись пунктом статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

постановила:

У задоволенні заяв ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий

Н.П. Лященко

 

Судді:                          В.І. Гуменюк

Я.М. Романюк

 
Л.І. Охрімчук

В.М. Сімоненко

 

2
Нравится
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення