13.09.2017 | Автор: Олександр Боков Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

ВСУ: Договір дарування, направлений на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання за його рахунок судового рішення, може бути визнаний недійсним (справа № 6-2697цс16, 23.0817)

Фабула судового акта: В цій судовій справі про визнання договорів дарування недійсними внаслідок їх фіктивності події відбувались наступним чином.

Існує судове рішення, що набрало чинності про стягнення з відповідачки заборгованості на користь позивачки. Вже після цього судового рішення відповідачка уклала договори дарування, за якими вона як дарувальник передала безоплатно у власність обдарованій (друга відповідачка) нерухомість а саме: земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі; житловий будинок та  земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.  

Ці обставини дозволили позивачці передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на саме це нерухоме майно, яке в результаті акту дарування вже не належить відповідачці. 

Вони ж стали також підставою для звернення до суду з позовом про визнання цих договорів дарування недійсними внаслідок їх фіктивності, оскілки вони були укладені між відповідачами з метою уникнення виконання рішення суду, яким були задоволені вимоги позивачки про стягнення суми боргу.

Рішенням районного суду, залишеним без змін ухвалою  Апеляційного суду, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовлено у відкритті провадження у справі за касаційною скаргою на ці рішення судів. Ухвалюючи таки рішення, суди виходили з того, що позивачка не довела належними і допустимими доказами, що укладені відповідачами договори є фіктивними.

Між тим Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України ці судові рішення скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.

Приймаючи це рішення, ВСУ висловив наступні важливі судження, -  відповідачка відчужила належне їй на праві власності нерухоме майно після набрання чинності судовим рішенням про стягнення з неї заборгованості на користь позивачки, отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно; відповідачка була присутня в судових засіданнях як першої, так і апеляційної інстанцій; спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами; суди не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Аналізуйте судовий акт: Дарування родичу нерухомості є фіктивним та недійсним, коли дарувальник знає про судове рішення про стягнення з нього боргу (ВСУ у справі №6-1873цс16 від 19 жовтня 2016р.)

ВСУ: Договір «раптового» дарування майна боржника у виконавчому провадженні може бути визнаний судом фіктивним та як наслідок недійсним за позовом кредитора (ВСУ від 9 серпня 2017р. у справі № 6-2690цс16)

Юридичні факти для визнання договору дарування нерухомості удаваним та визначення його договором купівлі-продажу (ВСу від 7 вересня 2016р. у справі № 6-1026цс16)

Юридичні факти для визнання договору дарування нерухомості удаваним та визначення його договором купівлі-продажу (ВСУ від 7 вересня 2016 р. у справі № 6-1026цс16)

 

Державний герб України

 

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

 

 23 серпня 2017 року

 

                              м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого

Сімоненко В.М.,

суддів:

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

Охрімчук Л.І.,

 

Романюка Я.М.,

 

 

                               

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – приватний нотаріус Свалявського районного нотаріального округу  ОСОБА_4, про визнання договорів дарування недійсними внаслідок їх фіктивності за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від          9 грудня 2015 року,

 

в с т а н о в и л а :

 

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що договори дарування були укладені між відповідачами з метою уникнення виконання рішення суду, яким були задоволені вимоги позивачки про стягнення суми боргу.

Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 28 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою  Апеляційного суду Закарпатської області від 28 вересня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року відмовлено у відкритті провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення судів попередніх інстанцій.

 У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України  із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  9 грудня 2016 року з передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави  невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України  висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме  статей 203, 215, 234 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

 На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення заявниця посилається на  постанову Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 4 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України  висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

 У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від  17 вересня 2013 року з              ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто грошові кошти в розмірі 91 тис. 919 грн 50 коп., судові витрати в розмірі 919 грн та витрати на правову допомогу в розмірі 1 тис. грн.

19 і 21 вересня 2013 року ОСОБА_2 уклала договори дарування з  ОСОБА_3, за якими вона як дарувальник передала безоплатно у власність обдаровуваній ОСОБА_3 нерухомість АДРЕСА_1, а саме: земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі; житловий будинок та  земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.   

 Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог              ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не довела належними і допустимими доказами, що укладені відповідачами договори є фіктивними.  

Разом з тим у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16 міститься правовий висновок, відповідно до якого при розгляді таких справ суди повинні брати до уваги те, що спірні договори дарування нерухомого майна укладено між близькими родичами, та перевіряти: чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 234  ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні до подібних правовідносин зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

Згідно зі статтею 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчиняють жодних дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування жодних наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому  її  прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.  

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань за договором; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.   

У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідачка відчужила належне їй на праві власності нерухоме майно після набрання чинності судовим рішенням про стягнення з неї заборгованості на користь позивачки, отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно.  

Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що відповідачка була присутня в судових засіданнях як першої, так і апеляційної інстанцій, спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається саме за процедурою, передбаченою положеннями статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку».

Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції відповідно до вищевказаних положень чинного законодавства згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

 

                                               п о с т а н о в и л а :

 

 

Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від          9 грудня 2015 року задовольнити.

Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 28 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 28 вересня  2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий                                                                                                   В.М. Сімоненко

Судді:                                                                                                                В.І. Гуменюк

                                                                                                                                             Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

 

3
Нравится
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення