Чоловік та дружина відповідають за борги одного з подружжя навіть за умови необізнаності щодо укладення такого правочину (№ 6-2830цс16 від 22.11.2017)

Фабула судового акту: У цій справі розглядався спір матері колішньої дружини до чоловіка дружини та самої дружини щодо стягнення в солідарному порядку грошових коштів, які було надано подружжю у борг для придбання будинку.

У подальшому колишній чоловік звернувся до суду із зустрічним позовом мотивуючи його тим, що він своєї згоди на отримання цих грошей не надавав, а самі ці кошти не було використано в інтересах сім'ї, оскільки зазначений будинок було придбано за спільні кошти подружжя та жодних запозичених коштів на його придбання не витрачалось. Крім того, на думку колишнього чоловіка цей договорі взагалі в той період часу укладений бути не міг оскільки мати дружини на той час перебувала за межами України.

Рішенням міськрайонного суду позов матері дружини задоволено частково та стягнуто вказані кошти лише з колишньої дружини.

Апеляційним судом зазначене рішення скасовано та ухвалене новер рішення про солідарне стягнення суми боргу у солідарному порядку як з дружини так і з чоловіка. ВССУ погодився із рішенням апеляційного суду.

В свою чергу ВСУ погодився із рішеннями апеляційного та касаційного судів і зазначив, що відповідно до положень ч. 4 ст.. 65 СК України договір позики, який укладено одним з подружжя створює обов’язок для іншого з подружжя, оскільки кошти, отримані за вказаним договором, використані в інтересах сім’ї, а саме на купівлю та утримання жилого будинку, який є об’єктом права власності в рівних частинах за кожним з подружжя, що було встановлено рішенням суду про поділ майна подружжя, а саме будинку.

На думку Верховного Суду України визначальним при визначенні солідарного зобов'язання є саме використанння коштів в інтересах сім'ї, а не надання згоди чоловіка або дружини на укладання такого договору.

При цьому на мою думку у даній постанові ВСУ досить довільно трактував норми ч. 2 ст. 65 СК України, якою визначено, що дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового

Аналізуйте судовий акт: ВСУ: У разі істотного збільшення вартості майна чоловіка або дружини останнє може бути визнано спільною сумісною власністю подружжя (№ 6-1447цс17 від 08.11.2017)

СУД: Поділ майна подружжя з урахуванням боргової розписки та які можуть бути правові наслідки (Суд у справі № 752/12159/14-ц, суддя Шевченко Т. М.)

Майно придбане у шлюбі за запозичені кошти одним з подружжя незважаючи на іпотеку вважається об’єктом спільної власності подружжя і підлягає поділу у рівних частках (ВССУ від 15 травня 2017р. у справі № 718/585/16-ц)

Відсутність формальної письмової згоди одного з подружжя на отримання позики з метою погашення спільних зобов'язань не надає правових підстав для визнання договору позики недійсним (ВССУ, справа № 220/702/15-ц, 14.09.16)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним за заявою ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 5 травня 2008 року між нею та її дочкою – ОСОБА_2 було укладено договір позики на суму 92 тис. 800 грн терміном до 31 грудня 2011 року з метою придбання житла для відповідачів, які на той час перебували у шлюбі. 7 травня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, в якому остання проживає з малолітнім сином та колишнім чоловіком - ОСОБА_3, шлюб з яким розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 5 лютого 2014 року.

Указуючи на те, що обов’язок щодо повернення позики несуть відповідачі в солідарному порядку, оскільки кошти позичалися за час перебування їх у шлюбі, ОСОБА_1 просила стягнути заборгованість за договором позики в розмірі 101 тис. 159 грн 63 коп., з яких: сума позики - 92 тис. 800 грн та 3 % річних - 8 тис. 359 грн 63 коп.

У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, обґрунтовуючи його тим, що він не давав своєї згоди на укладення договору позики від 5 травня 2008 року та заперечує, що кошти були використані в інтересах сім’ї, а саме на придбання будинку, оскільки нерухоме майно придбано за їхні спільні з відповідачкою кошти, жодних позичених коштів його дружина на купівлю будинку не використовувала. Крім того, ОСОБА_3 заперечує факт підписання договору позики саме 5 травня 2008 року, оскільки позивачка на той час перебувала за межами України, у зв’язку із чим просив суд на підставі статей 203, 215 Цивільного кодекс України (далі - ЦК України) визнати вказаний договір недійсним.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 серпня 2015 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 101 тис. 159 грн 63 коп. заборгованості за договором позики від 5 травня 2008 року, яка складається із 92 тис. 800 грн суми позики та 8 тис. 359 грн 63 коп. – 3% річних від простроченої суми, в решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 тис. 11 грн 60 коп. судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 серпня 2015 року в частині часткового задоволення позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено: стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 5 травня 2008 року в сумі 101 тис. 159 грн 63 коп. та 3% річних у сумі 8 тис. 359 грн 63 коп., стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь позивачки суму сплаченого судового збору в рівних частках по 505 грн 80 коп. з кожного.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 року залишено без змін.

25 листопада 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 61 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України).

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилається на постанови Верховного Суду України від 27 квітня, 18 травня, 7 вересня 2016 року, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовано по-іншому.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 3 вересня 2006 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 5 лютого 2014 року.

5 травня 2008 року між ОСОБА_1 (позикодавець) і ОСОБА_2 (позичальниця) укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передала у власність позичальниці 92 тис. 800 грн, яка зобов'язалась повернути позику до 31 грудня 2011 року.

Відповідно до пункту 2 договору позики грошові кошти позичальниця мала намір витратити на придбання житла (житлового будинку, квартири тощо).

7 травня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким остання придбала житловий будинок з прибудовою за ціною 59 тис. 271 грн, який розташований АДРЕСА_1.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 06 квітня 2015 року, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1. У частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання спільним зобов'язанням боргу за договором позики від 5 травня 2008 року відмовлено з тих підстав, що цей факт є предметом розгляду у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення солідарно заборгованості за вказаним договором позики.

За показаннями свідка, кошти за договором позики від 5 травня 2008 року були витрачені на купівлю будинку в с. Йосипівка, його ремонт та утримання, тобто в інтересах сім'ї.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягуючи суму заборгованості за договором позики лише з ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив, зокрема, з того, що обов’язок з повернення боргу лежить на позичальниці, оскільки рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 6 квітня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання спільним зобов’язанням боргу за договором позики відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення позову про стягнення боргу за договором позики лише з ОСОБА_2 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про стягнення боргу за договором позики з відповідачів солідарно, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, на підставі поданих та оцінених доказів виходив з того, що відповідно до частини четвертої статті 65 СК України договір позики, який укладено одним з подружжя створює обов’язок для іншого з подружжя, оскільки кошти, отримані за вказаним договором, використані в інтересах сім’ї, а саме на купівлю та утримання жилого будинку, який є об’єктом права власності в рівних частинах за кожним з подружжя на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду від 06 квітня 2015 року.

Натомість у наданій заявником постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року в справі № 6-801цс16 про поділ майна подружжя міститься правовий висновок про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

У постанові від 27 квітня 2016 року в справі № 6-486цс16 Верховний Суд України дійшов висновку про те, що частина четверта статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Якщо при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один з подружжя здійснив відчуження цього майна чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується під час поділу. Крім того, в разі поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. У подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержаний за їх рахунок автомобіль, внаслідок укладення кредитного договору виникає також зобов’язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники.

У постанові від 18 травня 2016 року в справі № 6-1327цс15 Верховний Суд України, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі про визнання права власності на майно, зняття арешту з майна, визнання недійсним договору купівлі-продажу, дійшов висновку про те, що майно фізичної особи − підприємця як майно для професійної діяльності члена сім’ї, яке придбане за кошти від його діяльності як підприємця і використовується в його підприємницькій діяльності не в інтересах сім’ї, слід розглядати як його особисту приватну власність відповідно до статті 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання статей 60, 61 цього Кодексу.

Отже, у судовому рішенні, яке є предметом перегляду, та у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України не вбачається невідповідності викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування статей 61 65 СК України.

З огляду на зазначене, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У заяві ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 червня 2016 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Судді