Місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки (Справа № 367/6233/14-ц,21.06.17)

Фабула судового акту: Судові справи колишнього ректора Національного університету державної податкової служби України, певно, входять до п’ятірки найгучніших. У липні 2013-го його затримали нібито за хабар. У відповідь він заявив, що тодішній клан Президента України, перш за все очільник Міндоходів, забажали прибрати до рук ректорську посаду, а самого Мельника - знищити.

Але справа, що пропонується увазі читачів, не стосується питань провадження у кримінальній справі. Вона є дещо цікавою з точки зору розгляду трудових спорів, зокрема звільнення з посади.

Вказана особа звернулась до суду з позовом до Державної фіскальної служби України, Університету Державної фіскальної служби України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов'язання відновити дію контракту. На обґрунтування позовних вимог колишній ректор послався на те, що на підставі наказу його було звільнено з посади за власним бажанням згідно зі ст. 38 КЗпП України, яку він обіймав у відповідності до укладеного контракту з ДПІ України. Вважав, що його звільнення та фактичне припинення трудових відносин вчинено без його свідомого волевиявлення та всупереч вимог трудового законодавства. Зазначав, що надана в якості доказу копія заяви про звільнення надрукована невідомими особами, і підписана в стані, коли він не усвідомлював значення своїх дій, оскільки страждав на тяжкий депресивний розлад і стан його здоров'я був вкарай незадовільним. Відповідно, цього ж дня його підпис про ознайомлення з наказом про його звільнення також здійснений в аналогічному стані.

При цьому, звільнення відбулося під час тимчасової непрацездатності, що є порушенням положень ст. 40 КЗпП України, при цьому він не отримував усієї належної йому до виплати заробітної плати, компенсації невикористаної щорічної відпустки та трудову книжку.

Наведені доводи позивача судами першої і апеляційної інстанції були оцінені як такі, що відповідають дійсності.

Отже, встановивши, що заява про звільнення із займаної посади була написана за відсутності волевиявлення на звільнення за власним бажанням, суди дійшли правильного висновку, що звільнення позивача з посади ректора університету проведено з порушенням трудового законодавства та умов укладеного контракту. Також, суди обґрунтовано звернули увагу на те, що звільнення позивача відбулося у період його стаціонарного лікування у лікарні, що є порушенням правил про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП України) з огляду на відсутність ініціативи самого позивача на розірвання контракту.

Незважаючи ці обставини, у задоволенні позову було відмовлено, з чим також погодився і суд касаційної інстанції. При цьому суди виходили з того, що відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Тобто, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).

На відміну від інших трудових спорів місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати день вручення наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.

Доречно зазначити, що в Постанові від 5 липня 2017 року № 6-1033цс17Верховний Суд України також нагадав про це у відповідному Правовому висновку.

Аналізуйте судовий акт: Звільнення з підстави втрати довіри, передбачає перевірку судом вчинення працівником умисно або необережно дій, які дають власнику підстави для втрати до нього довіри (ВСУ у справі № 6-100цс16 від 20 квітня 2016р.)

Умовою звільнення на підставі п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України є відсутність працівника на роботі протягом чотирьох місяців підряд, але вихід працівника хоча б на один день перериває обчислення цього строку (ВССУ, справа N 6-12110св15, 17.06.15 р.)

При поновленні працівника на роботі, якого було звільнено на підставі скорочення штату, виплачена одноразова грошова допомога підлягає поверненню роботодавцю (ВСУ у справі № 6-2711цс16 від 1 лютого 2017р.)

Законодавство не передбачає строк позовної давності для стягнення працівником заборгованості із заробітної плати (ВСУ від 26 жовтня 2016р. у справі № 6-1395цс16)

Відповідальність роботодавця, передбачена статтею 117 КЗпП України, продовжується і після рішення суду про стягнення заборгованості із заробітної плати у випадку затримки виплати по день фактичного розрахунку. (ВСУ -№ 6-144ц13 від 29 січня 2014 р.)

Ухвала

іменем україни

21 червня 2017 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Червинської М.Є.

суддів: Завгородньої І.М., Коротуна В.М.,

Мазур Л.М., ПоповичО.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Державної фіскальної служби України, Університету Державної фіскальної служби України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов'язання відновити дію контракту, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 07 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 05 жовтня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Державної фіскальної служби України, Університету Державної фіскальної служби України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, зобов'язання відновити дію контракту.

На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 30 липня 2013 року на підставі наказу № 2503-0 його було звільнено з посади ректора Національного університету державної податкової служби України за власним бажанням згідно зі ст. 38 КЗпП України, яку він обіймав у відповідності до укладеного контракту № 1 з Державною податковою службою України. Вважав, що його звільнення та фактичне припинення трудових відносин вчинено без його свідомого волевиявлення та всупереч вимог трудового законодавства.

Зазначав, що за умовами вищевказаного контракту, він за результатом проведеного конкурсу був призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України терміном на 7 років з 01 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року. Однак, 27 липня 2013 року його було затримано працівниками правоохоронних органів під час виконання ним своїх посадових обов'язків по підозрі у вчиненні кримінального правопорушення. З 28 липня 2013 року він перебував на стаціонарному лікуванні в декількох медичних закладах, а в подальшому був вимушений звернутися до компетентних органів США за отриманням політичного притулку, тому не виконував обов'язків ректора з незалежних від нього причин. 24 вересня 2014 року отримав у начальника відділу кадрів Національного університету державної податкової служби України копію наказу про звільнення за власним бажанням, з 30 липня 2013 року, проте будь-якої заяви про своє звільнення із займаної посади він не писав. Зазначав, що надана в якості доказу копія заяви про звільнення надрукована невідомими особами, і підписана в стані, коли він не усвідомлював значення своїх дій, оскільки страждав на тяжкий депресивний розлад і стан його здоров'я був вкарай незадовільним. Відповідно, цього ж дня його підпис про ознайомлення з наказом про його звільнення також здійснений в аналогічному стані.

При цьому, звільнення відбулося під час тимчасової непрацездатності, що є порушенням положень ст. 40 КЗпП України. Зазначав, що його не було ознайомлено з наказом про звільнення ні в усній, ні в письмовій формі, він не отримував усієї належної йому до виплати заробітної плати, компенсації невикористаної щорічної відпустки та трудову книжку.

Крім того, з серпня 2013 року він був впевнений, що його вже відсторонено від виконання обов'язків ректора, оскільки 30 липня 2013 року під примусом та без дозволу медичного закладу його вивозили до Печерського районного суду для розгляду клопотання слідчого про відсторонення з посади ректора. Про факт звільнення йому стало відомо лише 25 вересня 2014 року, коли він звернувся до виконуючого обов'язки ректора Національного університету державної податкової служби України із запитом про видачу документа, що підтверджує його відсторонення з посади ректора.

У зв'язку з наведеним та з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_3 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів, правонаступником якого є Державна фіскальна служба України, від 30 липня 2013 року « 2503-0 «Про звільнення ОСОБА_3В.»; поновити його на посаді ректора Університету Державної фіскальної служби України; стягнути з Університету Державної фіскальної служби України на його користь заробіток за весь час вимушеного прогулу; зобов'язати університет відновити дію контракту від 01 вересня 2011 року № 1 та допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за 1 місяць вимушеного прогулу.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 07 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 05 жовтня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій й ухвалити нове рішення, обґрунтовуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

З матеріалів справи вбачається та судами встановлено, що 01 вересня 2011 року між Державною податковою службою України та ОСОБА_3 було укладено контракт № 1, відповідно до якого за результатами проведеного конкурсу ОСОБА_3 призначений на посаду ректора Національного університету державної податкової служби України на термін 7 років з 01 вересня 2011 року до 31 серпня 2018 року.

На підставі наказу Державної податкової адміністрації України від 01 вересня 2011 року № 1301-о ОСОБА_3 приступив до виконання обов'язків ректора університету.

Як вбачається з матеріалів справи, 27 липня 2013 року працівниками ГСУ МВС України ОСОБА_3 було повідомлено підозру у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, та ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 01 серпня 2013 року застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту.

Встановлено, що з 28 липня 2013 року ОСОБА_3 перебував на стаціонарному лікуванні у Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги з діагнозом ішемічна хвороба серця, а 30 липня 2013 року був госпіталізований до терапевтичного відділення № 2 Ірпінської центральної міської лікарні.

Згідно із наказом Міністерства доходів та зборів України від 30 липня 2013 року № 2503-о, ОСОБА_3 звільнено із займаної посади за власним бажання на підставі ст. 38 КЗпП України та розірвано контракт від 01 вересня 2011 року № 1. В наказі міститься рукописний текст за підписом позивача про ознайомлення зі змістом даного документа.

В матеріалах справи також міститься друкована заява датована 30 липня 2013 року та адресована міністру Міністерства доходів і зборів України ОСОБА_4 за підписом ОСОБА_3, в якій останній просить звільнити його із займаної посади за власним бажанням з 31 липня 2013 року.

Відповідно до витягу з наказу Національного університету державної податкової служби України від 01 серпня 2013 року № 219-к та довідки від 14 жовтня 2012 року ОСОБА_3 нараховано грошову компенсацію за невикористану відпустку 42 календарні дні за період роботи з 12 грудня 2012 року по 30 липня 2013 року у зв'язку зі звільненням.

11 листопада 2015 року Кабінетом міністрів України було видано розпорядження № 1184-р про утворення Університету державної фіскальної служби України, реорганізувавши шляхом злиття Національний університет державної податкової служби України, Державний науково-дослідний інститут митної справи, Науково-дослідний інститут фінансового права з віднесенням його до сфери управління Державної фіскальної служби.

Відповідно до ч. 3 ст. 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Оскільки контракт є особливою формою трудового договору, сторони при його укладанні мають право додатково визначити його істотні умови, включно з умовами його припинення.

Згідно п. 2.3.10. контракту № 1, Державна податкова служба України зобов'язана звільнити Керівника університету у разі закінчення строку дії контракту, достроково - за вимогою Керівника, а також у випадку порушень законодавства України та умов контракту, за умови внесення конференцією (загальними зборами) трудового колективу університету подання ДПС України.

Пунктом 5.2. вищевказаного контракту визначено, що дія контракту припиняється: після закінчення терміну дії контракту; за згодою сторін контракту; до закінчення терміну дії контракту у випадках, передбачених п. п. 5.3., 5.4. контракту; з інших підстав, передбачених чинним законодавством України.

Відповідно до ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Згідно з висновком експерта № 9419/9420/15-32 за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 26 листопада 2015 року встановлено, що підписи у заяві про звільнення за власним бажанням від 30 липня 2013 року та на електрофотокопії наказу від 30 липня 2013 року № 2503-о «Про звільнення ОСОБА_3В.» виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки та використання технічних засобів; підпис від імені ОСОБА_3 у заяві про звільнення за власним бажанням від 30 липня 2013 року виконано не ОСОБА_3, а іншою особою. Підпис на електрофотокопії наказу від 30 липня 2013 року № 2503-о «Про звільнення ОСОБА_3В.» виконано самим ОСОБА_3В; рукописний запис «Ознайомлений 30 липня 2013 року» від імені ОСОБА_3 на електрофотокопії наказу від 30 липня 2013 року № 2503-о «Про звільнення ОСОБА_3В.», виконано самим ОСОБА_3

Отже, встановивши, що заява про звільнення із займаної посади була написана за відсутності волевиявлення ОСОБА_3 на звільнення за власним бажанням, суди дійшли правильного висновку, що звільнення позивача з посади ректора університету проведено з порушенням трудового законодавства та умов укладеного контракту.

Також, суд обґрунтовано звернув увагу на те, що звільнення позивача відбулося у період його стаціонарного лікування у лікарні, що є порушенням правил про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП України) з огляду на відсутність ініціативи самого позивача на розірвання контракту.

Разом з тим, відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Таким чином, статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду.

Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).

Статтею 47 КЗпП України передбачено обов'язок власника або уповноваженого ним органу видати працівнику в день звільнення належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.

Тобто, на відміну від інших трудових спорів, коли строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати день вручення наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.

Статтею 234 цього ж Кодексу встановлено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 КЗпП України, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Згідно з п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» встановлені статтями 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений ст. 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 було звільнено з роботи 30 липня 2013 року, цього ж дня він був ознайомлений з даним наказом, про що також свідчить висновок вищезгаданої експертизи, а до суду з позовом ОСОБА_3 звернувся 29 вересня 2014 року, тобто з пропуском встановленого ст. 233 КЗпП України місячного строку для звернення до суду з даним позовом.

Пропуск строку звернення до суду позивач мотивував тим, що в день його звільнення він не розумів і не усвідомлював значення своїх дій, взявши за доказ висновок експерта, а про порушення свого права він дізнався лише 25 вересня 2014 року, коли отримав копію наказу про звільнення, на його вимогу.

У відповідності до п. 16 постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику у цивільних справах про визнання правочинів недійсними» з подальшими змінами та доповненнями, правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст. 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст. 212 ЦПК.

Згідно із ч. 6 ст. 147 ЦПК України, висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст. 212 ЦПК України.

Отже, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку, що вимоги позивача про поновлення його на роботі є обґрунтованими, однак не підлягають задоволенню у зв'язку з пропуском строку звернення до суду, передбаченого ч. 1 ст. 233 КЗпП України, оскільки позивач не навів поважних причин пропуску строку, так як будь-яких перешкод звернутися до суду за захистом порушеного права у місячний термін у нього не було, а наявний в матеріалах справи акт амбулаторної судово-психіатричної експертизи № 58ц не дає однозначного висновку про те, що ОСОБА_3 беззаперечно не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними під час ознайомлення із наказом про звільнення.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваних рішень й зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 07 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 05 жовтня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий М.Є. Червинська

Судді: І.М. Завгородня

В.М.Коротун

Л.М. Мазур

О.В.Попович