Відсутність посилання на інше житлове приміщення куди має бути вселений боржник при виселенні особи з іпотечного майна є підставою для залишення позову без задоволення (ВС/КЦС № 303/1590/15-ц від 06.03.2018)

Фабула судового акту: Положеннями ст. 589 Цивільного кодексу України, які кореспондуються з нормами ст. 33 Закону України «Про іпотеку» визначено, що У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

При цьому за рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Частинами 1 та 2 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є жилий будинок або жиле приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Отже вказана норма відсилає до ст. 109 Житлового кодексу УРСР згідно якої після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

У справі, судове рішення у якій аналізуються у цьому дописі, банківська установа звернулась до суду із позовом про виселення осіб з житлового приміщення у зв’язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням місцевого суду позов задоволено частково, виселено осіб, які проживали у будинку, з наданням іншого постійного житлового приміщення, не визначеного в судовому рішенні.

Обґрунтовуючи таке рішення районний суд виходив з того, що в іпотеку передано житловий будинок, який придбано не за рахунок кредитних коштів, тому виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення є неможливим.

Ухвалою апеляційного суду зазначене рішення залишено без зміни.

Не погоджуючись із таким рішенням банк подав касаційну скаргу у якій зазначив, що обґрунтовується доводами про те, що судам належало з’ясувати, до компетенції якого органу віднесено право надавати житло у випадку виселення, та перевірити наявність вільних житлових приміщень у фондах житла для тимчасового проживання. Водночас банківська установа у касаційній скарзі зазначила, що саме на суд покладено обов'язок визначити та зазначити у рішенні інше постійне жиле приміщення, яке має бути надане відповідачу; такий обов'язок чинним законодавством не покладено на банк.

Касаційний цивільний суд, переглядаючи справу, скасовуючи рішенням нижчестоящих судів та відмовляючи у задоволенні позову вказав, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так й статті 109 ЖК Української РСР. Таким чином, особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому, відповідно до положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло має бути визначено в рішенні суду.

Під час виселення в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, незазначення позивачем іншого постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Аналізуйте судовий акт: ВСУ: КЦС Боржник НЕ висиляється з іпотеки без надання іншого житла, якщо іпотечне житло придбано не за рахунок отриманих кредитних коштів (ВСУ від 10 січня 2018р. у справі № 307/1023/16-ц)

Позовна давність розповсюджується на вимогу про стягнення предмету іпотеки також при наявності рішення суду про стягнення суми боргу за кредитом (справа № 6-3116цс16 від 05.07.2017р.)

Іпотека не припиняється у будь-якому випадку, якщо зобов’язання не виконане, зокрема у випадку визнання недійсним аукціону на підставі якого право власності на іпотечне майно перейшло від іпотекодавця до третьої особи (ВСУ, 1.03.17 № 6-130цс17)

Неоформлення спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на нерухоме іпотечне майно НЕ захищає від позову кредитора і стягнення боргу (ВСУ у справі № 6-2962цс16 від 12 квітня 2017р.)

Постанова

Іменем України

06 березня 2018 року

місто Київ

справа № 303/1590/15-ц

провадження № 61-9284св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області у складі судді Слюсарчука В. В. від 21 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Мацунича М. В., Панька В. Ф. від 11 травня 2016 року,

В С Т А Н О В И В :

У березні 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом, просило виселити ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та інших осіб із житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, який є предметом іпотеки.

Позивач на обґрунтування заявлених вимог навів такі доводи: між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 03 квітня 2006 року укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 30 000, 00 доларів США на строк до 02 квітня 2021 року. З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, того ж дня, сторони уклали іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_4 передала кредитору у заставу житловий будинок АДРЕСА_1 Позичальник належним чином взяті на себе кредитні зобов'язання не виконувала, тому заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 вересня 2013 року звернуто стягнення на згаданий житловий будинок.

Позивач у якості підстави позову посилався на правила статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР, вказуючи, що звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок є підставою для виселення всіх його мешканців.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 вересня 2015 року позов задоволено частково, виселено ОСОБА_5, ОСОБА_6 з будинку АДРЕСА_1 з наданням іншого постійного житлового приміщення, не визначеного в судовому рішенні; у задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції у своїх висновках виходив з того, що в іпотеку передано житловий будинок, який придбано не за рахунок кредитних коштів, тому виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення є неможливим. Також позивачем не доведено факт вручення вимоги кредитора про добровільне виселення ОСОБА_4 та ОСОБА_7, що є підставою для відмови в задоволенні позову до цих відповідачів.

Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції обґрунтовувалася тим, що суд першої інстанції під час розгляду справи не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Місцевий суд зробив обґрунтований висновок про часткове задоволення позовних вимог, оскільки в іпотеку передано житловий будинок, який придбано не за рахунок отриманих у кредит грошових коштів, тому підстави для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла відсутні. Відповідача ОСОБА_4 виселено зі спірного будинку на підставі іншого судового рішення, підстави для повторного виселення не встановлено.

Заявник, ПАТ КБ «ПриватБанк», не погодившись з ухваленими судовими рішеннями, 01 червня 2016 року подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу з вимогою про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, а також направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ПАТ КБ «ПриватБанк» обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема зазначено, що суд при вирішенні справи зобов'язаний був застосувати норми Закону України «Про іпотеку», які є спеціальними та пріоритетними. Заявник вказує, що судам належало з'ясувати, до компетенції якого органу віднесено право надавати житло у випадку виселення, та перевірити наявність вільних житлових приміщень у фондах житла для тимчасового проживання. Також судами не надано правової оцінки тим обставинам, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зареєстрували місце проживання в іпотечному майні після укладення договору іпотеки. Заявник наполягав на тому, що саме на суд покладено обов'язок визначити та зазначити у рішенні інше постійне жиле приміщення, яке має бути надане відповідачу; такий обов'язок чинним законодавством не покладено на ПАТ КБ «ПриватБанк».

Відзив на касаційну скаргу відповідачами не подано.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 07 липня 2016 року відкрив у справі касаційне провадження, ухвалою від 08 листопада 2017 року справу за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про виселення призначив до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У підпункті 4 пункту 1 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження 19 лютого 2018 року передано до Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до якої під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV) (далі - ЦПК 2004 року), відповідно до якої рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 03 квітня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у сумі 30 000, 00 доларів США на строк до 02 квітня 2021 року. Зобов'язання з надання кредиту ОСОБА_4 виконано банком 05 квітня 2006 року в розмірі 30 000, 00 доларів США.

З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за укладеним кредитним договором, того ж дня, між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладений іпотечний договір, за умовами якого боржник передала кредитору у заставу житловий будинок АДРЕСА_1 що належить їй на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 31 березня 2006 року.

У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка не погашена. Заочним рішенням Мукачівського районного суду Закарпатської області від 24 вересня 2013 року частково задоволено позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк», в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки, будинок, загальною площею 176,30 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, шляхом надання права ПАТ КБ «ПриватБанк» продати предмет іпотеки будь-якій особі в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку».

Зважаючи на встановлені обставини, суд касаційної інстанції зробив висновок, що судами першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про виселення мешканців будинку з наданням їм іншого житла, неправильно застосовано норми матеріального права й невірно вирішено спір.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплено в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, згідно із частинами першою, другою цієї статті в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є жилий будинок або жиле приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Спеціальним правилом, яким визначається порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачено підстави виселення. У частині третій статті 109 цього Кодексу урегульовано порядок виселення осіб. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Отже, у частині другій статті 109 ЖК Української РСР встановлено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так й статті 109 ЖК Української РСР. Таким чином, особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому, відповідно до положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло має бути визначено в рішенні суду.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 03 квітня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір; того ж дня між банком та ОСОБА_4 укладений іпотечний договір, за яким останній передав кредитору у заставу будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, який належить їй на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 31 березня 2006 року. Тобто придбання житла відбулося до укладання кредитного договору, договору іпотеки, а також до фактичного отримання позичальником 05 квітня 2006 року кредитних коштів.

Під час виселення в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, незазначення позивачем іншого постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Наведене дає підстави для висновку, що у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували положення частини другої статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку».

Посилання скаржника на пріоритетність положень статті 40 Закону України «Про іпотеку» перед положеннями статті 109 ЖК Української РСР є необґрунтованими, оскільки при вирішенні питання щодо виселення на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норми статті 109 ЖК Української РСР.

Такі ж правові висновки зробив Верховний Суд України у постановах від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.

Встановивши у справі, яка переглядається, те, що в іпотеку передано будинок, придбаний не за рахунок отриманих у кредит грошових коштів, суди зробили помилковий висновок про наявність передбачених законом підстав для виселення відповідачів із згаданого будинку без визначення іншого житлового приміщення, в яке має бути здійснено таке виселення.

Щодо доводів касаційної скарги у частині неповідомлення осіб, що зареєстровані в іпотечному майні Верховний Суд зробив висновок, що відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Зі змісту зазначених норм права випливає, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в разі звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Таким чином, доводи касаційної скарги у частині неповідомлення осіб, що зареєстровані в іпотечному майні, є обґрунтованими, оскільки виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». Проте, ці доводи заявника не впливають на висновок суду касаційної інстанції з огляду на безпідставність рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо часткового задоволення позову.

Посилання на те, що відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_8 зареєстрували місце проживання в іпотечному майні після укладення договору іпотеки, не є підставою для недотримання позивачем вимог статті 40 Закону України «Про іпотеку». У цьому випадку вимога про добровільне звільнення предмета іпотеки повинна бути направлена кожному відповідачу, про виселення якого просить позивач.

Доводи касаційної скарги в частині посилань заявника на те, що місцевий суд зобов'язаний був з'ясувати, до компетенції якого органу належить право надавати житло у випадку виселення та перевірити наявність вільних житлових приміщень у фондах житла для тимчасового проживання, не ґрунтуються на вимогах закону, наведене не є обов'язком місцевого суду при вирішенні спору.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суд не перевірив наявність іншого житла у відповідачів Верховний Суд відхиляє як безпідставне, оскільки частиною третьою статті 10, частиною першою статті 60 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Виходячи з принципів змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства, позовні вимоги мають бути належним чином сформульовані та доведені саме позивачем, судом цивільні справи розглядаються в межах заявлених позовних вимог, а тому саме позивач у позові мав визначити те інше житлове приміщення, в яке підлягали виселенню відповідачі. Саме в цьому Верховний Суд визнає реалізацію законодавчих гарантій дотримання прав та законних інтересів осіб, споживачів фінансових послуг, у зв'язку з фінансовою кризою на ринку іпотечного кредитування, що запроваджені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг».

Верховний Суд у визначенні справедливого рішення у цій справі керується статтею 2 ЦПК України, за змістом якої завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ.

Суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи повною мірою не виконали завдання цивільного судочинства, метою якого є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб.

Враховуючи наведене, встановивши неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, Верховний Суд має вийти за межі доводів касаційної скарги відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України, згідно з якою суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. В такому рішенні Верховний Суд керується тим, що встановлено істотне порушення при застосуванні норм матеріального права, зокрема судами першої та апеляційної інстанцій виселено мешканців спірного будинку, придбаного не за кредитні кошти, без визначення іншого постійного житла, в яке й має бути виселено відповідачів. Судами попередніх інстанцій порушено імперативний припис статті 109 ЖК УРСР, що свідчить про недотримання державних гарантій прав та законних інтересів осіб, споживачів фінансових послуг, в умовах фінансової кризи в Україні.

Оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального права, доводи касаційної скарги не мають правового значення для правильного вирішення спору, а також спрямовані на зміну проведеної судами оцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції. З огляду на зазначене, зважаючи на встановлені судами обставини, Верховний Суд задовольняє касаційну скаргу частково та відмовляє у задоволенні позову повністю. Таке рішення не позбавляє позивача права звернутися до суду з позовними вимогами, сформульованими відповідно до вимог частини другої статті 109 ЖК УРСР.

Відповідно до частин першої та третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 рокускасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про виселення відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді