09.06.2018 | Автор: Олександр Боков Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber

ВС/КАС: При визнанні статусу біженця ситуація в його країні є доказом того, що побоювання стати жертвою переслідування є обґрунтованими. Інформація про таку країну належить до загальновідомої (ВС/КАС, № 820/1309/16, 23.05.18)

Фабула судового акта: Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши справу за позовом громадянина Сирійської Арабської Республіки до Державної міграційної служби України про скасування рішення щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов’язання повторно розглянути заяву позивача для надання одного із зазначених статусів, дійшов наступного висновку

При визнанні статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, ситуація в країні походження є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування є обґрунтованими. Інформація про країну походження належить до загальновідомої і не потребує доказування.

При цьому Верховний Суд звернув увагу, що при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Ситуація в країні походження є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування цілком обґрунтовані, тобто підкріплюються об’єктивним положенням у країні. Інформація ж про країну походження належить до загальновідомої інформації, може бути отримана як від біженця, так і незалежно від нього – з різних достовірних джерел, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Згідно з ч. 2 ст. 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Судове рішення обґрунтоване приписами Закону України від 8 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», вимогами Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, а також позиціями, що викладені в постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні».

Аналізуйте судовий акт: ВС/КЦС: Встановив факт-вимушене переселення з окупованої території Донецької області відбулось внаслідок збройної агресії РФ, оскільки держава повинна вживати і судових заходів для забезпечення особистих прав заявника (ВС/КЦС, № 243/7029/17,12.04.18)

 Шевченківський суд не визнає загальновідомого факту збройної агресії Росії проти України (Шевченківський районний суд м. Києва від 12 травня 2016р., рішення судді Юзькової О. Л. у справі № 761/9437/15-ц)

ВССУ: Обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, і є такими, що не підлягають доказуванню (справа № 761/9437/15-ц, 16.08.17)

 

ПОСТАНОВА

Іменем України

23 травня 2018 року

Київ

справа №820/1309/16

провадження №К/9901/11781/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М.І.,

суддів: Білоуса О.В., Стрелець Т.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу № 820/1309/16

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 2 червня 2016 року (колегія суддів: Самойлова В.В., Панченко О.В., Тітов О.М.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2016 року (колегія: Ральченко І.М., Катунов В.В., Бершов Г.Є.),

в с т а н о в и в :

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - ГУ ДМС), в якому просив:

скасувати рішення ДМС від 17 лютого 2016 року №37-16 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов'язати ДМС повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Обґрунтовуючи свої вимоги позивач, з посиланням на пункти 39-42, 65 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН, статтю 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Методичні рекомендації УВКБ ООН по міжнародному захисту осіб, які шукають притулок з Сирії, зазначив, що при прийнятті спірного рішення відповідач поверхово підійшов до розгляду його заяви, зокрема не надав належної оцінки тій ситуації, яка існує у Сирійській Арабській Республіці, громадянином якої він є. Позивач стверджує, що не може повернутися у країну свого походження, оскільки в умовах внутрішнього збройного конфлікту і складної політичної ситуації, що склалася в його країні, він має обґрунтовані підстави вважати, що з поверненням в Сирію він буде призваний до армії, яка перебуває під командуванням ОСОБА_6, і за наказом останнього буде змушений воювати зі своїми співгромадянами, вбиваючи мирних жителів. Якщо ж він відмовиться, його покарають як дезертира. Водночас місто, у якому він проживав, зруйноване і перебуває під контролем терористичної організації, члени якої які дуже жорстоко поводяться з людьми, які відмовляються брати участь у їхньому збройному протистоянні з офіційною владою. З огляду на таку ситуацію він змушений шукати притулку в Україні, позаяк у країні, громадянином якої він є, існує загроза його життю і здоров'ю і повертатися туди для нього вкрай небезпечно.

Харківський окружний адміністративний суд постановою від 02 червня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2016 року, позов задовольнив.

Скасував рішення ДМС від 17 лютого 2016 року № 37-16 про відмову ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язав ДМС повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на те, що оскаржувані рішення суди першої та апеляційної інстанцій винесли з порушенням норм матеріального та процесуального права, просив скасувати їхні рішення та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Обґрунтовуючи свої вимоги відповідач, з-поміж іншого, зазначив, що заявник прибув в Україну у вересні 2012 року. За час його перебування в Україні ситуація в Сирії суттєво змінилася, у зв'язку з чим заявник звернувся за захистом, заявляючи про небезпеку життю, яка існує країні його громадянської належності, зумовлену внутрішнім збройним конфліктом. Відповідач ствердив, що інформація щодо країни походження заявника підтверджує факт загальнопоширеного внутрішнього збройного конфлікту на території Сирії. Разом з тим відповідач зазначив, що не вся територія Сирії охоплена конфліктом. З посиланням на повідомлення засобів масової інформації та на підставі матеріалів особової справи ДМС дійшла висновку, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни своєї громадянської належності через вкрай небезпечну ситуацію внаслідок загальнопоширеного насильства та порушення прав людини в ситуації внутрішнього збройного конфлікту, а до ГУ ДМС він звернувся виключно з метою легалізації, оскільки з 2013 року він проживає в Україні нелегально, але має намір й надалі тут залишитися. З урахуванням наведеного відповідач дійшов висновку, що стосовно позивача відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України від 8 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI), для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Отже, оскаржене рішення є законним підстав для повторного розгляду заяви позивача немає.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (далі - КАС) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суди встановили, що громадянин Сирійської Арабської Республіки що ОСОБА_1 24 вересня 2015 року звернувся до ГУ ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій вказав, що в країні його громадянської належності - Сирійській Арабській Республіці, відбувається громадянська війна, жителі країни громадянської належності позивача підлягають тортурам та знущанням. З поверненням до Сирійської Арабської Республіки існує імовірність бути призваним на військову службу та брати участь у збройному конфлікті. В таких умовах позивач буде змушений воювати та вбивати людей, що суперечить його переконанням, у зв'язку з чим він просить в Україні статус біженця або особи яка потребує додаткового захисту.

15 березня 2016 року позивач отримав повідомлення ГУ ДМС №10 від 11 березня 2016 року про те, що відповідно до статті 6 Закону № 3671-VI йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні, на підставі рішення ДМС від 17 лютого 2016 року № 37-16.

Не погоджуючись з таким рішенням ДМС, ОСОБА_1 звернувся з цим позовом до суду.

При прийнятті рішення суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що у позивача є обґрунтовані підстави побоюватися, що внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини у країні його походження, його життю, безпеці та свободі існує загроза. ДМС при прийнятті оскарженого рішення не дослідила в повному обсязі усіх обставин, з якими Закон № 3671-VI пов'язує надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів з огляду на таке.

Згідно з пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Відповідно до частини п'ятої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частинами першою та сьомою статті 7 цього Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45,66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною другою статті13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Відповідно до пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 16 березня 2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі - Постанова) інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

У справі встановлено, що позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з мотивів відсутності для цього підстав, визначених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.

Як висновується зі змісту пояснень представника ДМС, позивач прибув в Україну ще в 2012 році на законних підставах, однак на певний період часу, тож з метою легалізувати подальше перебування звернувся до ГУ ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідач погодився з тим, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася відтоді, як він прибув в Україну, але достатніх підстав вважати, що він потребує захисту в розумінні пункту 13 частини першої статті 13 Закону № 3671-VI, на переконання відповідача, немає.

У цьому зв'язку суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що при дослідженні обставин, з якими вказані положення Закону № 3671-VI пов'язують надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту, відповідач з'ясовував лише ті обставини, які були закріплені в попередній редакції цього Закону. Зокрема, не надано належної уваги та оцінки поясненням позивача про ситуацію, яка склалася після його виїзду у зв'язку з розгортанням збройного конфлікту в країні його походження.

Так, твердження про те, що в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об'єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, тож ці обставини доказуванню у цій справі не потребують

Незважаючи на те, що позивач прибув в Україну задовго до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не заперечує того, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні як особа яка потребує лопаткового захисту.  

Тож за встановлених в цій справі обставин справи, висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позову є правильними і обґрунтованими.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для  скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.        

Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 2 червня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2016 року в цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий                                                                                          М.І. Смокович

Судді                                                                                                    О.В. Білоус

                                                                                                    Т.Г. Стрелець

2
Нравится
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення