Відібрати не можна залишити або визначення місця проживання дитини через суд

Судові справи щодо визначення місця проживання дитини складають значний відсоток від усіх сімейних справ, зазначила старший юрист Правової групи "Побережнюк і партнери", адвокат Альона Проценко.

«Наслідки» розлучення для вже колишнього подружжя, в тому числі необхідність визначення місця проживання дитини з одним із батьків (у випадку відсутності їх взаємної домовленості), є достатньо складним процесом як з моральної, так і з юридичної позиції.

Коли емоції переповнюють, дуже важко приймати зважені рішення та керуватися інтересами дитини. Як не прикро констатувати, але статистика показує, що частка судових справ про визначення місця проживання дитини складає значний відсоток від усіх сімейних справ.

Пропоную для огляду деякі судові справи, на прикладі яких можна простежити формування судової практики вирішення спорів про визначення місця проживання дитини. Чи завжди рішення приймаються, виходячи з інтересів дитини?

Користуйтесь консультацією: З ким буде проживати дитина після розлучення батьків

Матір vs Батько: у кого більші шанси?

Відповідно до положень та принципів, закріплених в Сімейному кодексі України, мати й батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, перебували вони у між собою шлюбі чи ні.

При цьому в судовій практиці протягом тривалого часу спостерігалася тенденція, коли суди приймали рішення переважно на користь матері. До того ж такі рішення приймалися судами у справах, коли кожен з батьків міг забезпечити рівні умови для дитини. Окрім того, були випадки, коли дитину «присуджували» на користь матері за наявності підстав, які надавали саме батьку високі шанси для перемоги (наприклад, незадовільне ставлення матері до своїх обов’язків, створення неналежних умов для проживання та розвитку дитини тощо). Зазначені судові рішення ґрунтувалися, зокрема, на положеннях Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 р., відповідно до якої «малолітня дитина не повинна, крім випадків, коли є виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю». При цьому суди такими обставинами вважали виключно наступні: відсутність самостійного доходу, зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, можливість зашкодити своєю аморальною поведінкою розвиткові дитини (ч. 2 ст. 161 СК України). За відсутності перелічених обставин суди беззаперечно надавали перевагу матері.

Так, Верховний Суд України в ухвалі від 11.08.2010 р. у справі №6-19093св08 дійшов наступного висновку: «Вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо (в тому числі в одній квартирі), про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, виходячи з рівності прав та обов’язків батька й матері щодо своїх дітей, суд повинен постановити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік та прихильність до кожного з батьків, особисті риси батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків не є вирішальною умовою для передачі йому дітей. Відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини від 20.11.1959 р., малолітня дитина не повинна, крім випадків, коли є виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю. Таким чином, суд апеляційної інстанції (…), обґрунтовано виходячи з принципу 6 Декларації прав дитини (…), дійшов правильного висновку про визначення місця проживання малолітньої дитини з матір’ю (…)». Важливо зазначити, що в цій справі судами попередніх інстанцій було встановлено, що «обидві сторони відповідально ставляться до виконання своїх батьківських обов’язків, мають позитивні характеристики, належні умови для забезпечення потреб малолітньої дитини».

Інший приклад – ухвала Верховного Суду України від 30.03.2011 р. у справі №6-45701св10. У цій справі суди попередніх інстанцій ухвалили рішення на користь батька, з огляду на наступне: «Батьки мають рівну прихильність до дитини, проте з урахуванням того, що дочка наразі проживає з батьком, який має постійне місце проживання та постійний заробіток, проживання дочки з ним буде відповідати її інтересам. Натомість мати дитини не має постійного житла, матеріально не забезпечена, проживала з іншим чоловіком без реєстрації шлюбу, через її часті переїзди дитина змушена була міняти школи, що негативно впливало на її розвиток та виховання. Також суд вказав, що мати дитини намагалася покінчити життя самогубством, внаслідок чого потребує лікування». Також Верховний Суд України зробив висновок про незаконність таких судових рішень попередніх інстанцій та скасував їх, зазначивши, що «фактичні обставини справи для її правильного вирішення не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості».

Пользуйтесь консультацией: Выезд ребенка за границу без согласия и сопровождения одного из родителей

Таким чином, з огляду на принцип недопустимості розлучення дитини з матір’ю, закріплений в Декларації прав дитини, суди приймали рішення переважно на користь матері. Однак така позиція судів, на мою думку, є суперечливою. Навіть з огляду на те, що Декларація прав дитини, якою беззаперечно керувалися суди, ухвалюючи свої рішення, має рекомендаційний характер, оскільки не є міжнародним договором, а отже, не є джерелом права.

Терези Феміди поступово переважують у бік батька

З часом судова практика дещо змінила свій вектор. При розгляді сімейних справ зазначеної категорії суди приймають рішення і на користь батька, керуючись положеннями Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.12.1991 р.

Наприклад, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своїй ухвалі від 11.05.2012 р. не погодився з висновками судів нижчих інстанції, які обґрунтували прийняте рішення про визначення місця проживання малолітньої дитини з матір’ю принципом 6 Декларації прав дитини від 20.11.1959 р. (яка закріплювала принцип недопустимості розлучення дитини з матір’ю). У своєму рішенні ВССУ посилався, зокрема, на Конвенцію про права дитини, де зазначено наступне: «Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їхньому бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідно з судовим рішенням, відповідно до застосовуваного закону і процедур визначають, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним в тому чи іншому випадку (наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною, не піклуються про неї або проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини)».

Таким чином, судова практика почала формуватися з урахуванням того, що при вирішенні справ цієї категорії суд у будь-якому випадку повинен визнавати пріоритетними інтереси дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв’язки, місце навчання, психологічний стан тощо. Пріоритетність інтересів дитини є вирішальною умовою ухвалення рішення на користь одного з батьків. При цьому відтепер суди, вирішуючи спори між батьками, керуються як положеннями Декларації прав людини, так і нормами Конвенції про права дитини, приймаючи рішення як на корить матері, так і на користь батька (залежно від конкретних обставин справи). Та чи завжди дотримується принцип рівності прав батька і матері щодо дитини?

Пользуйтесь консультацией: Жена уходит к другому мужчине, как оставить за собой опеку над ребёнком?

Прихильність дівчинки до батька, не є достатньою підставою для розлучення дитини з матір’ю

Так, суд апеляційної інстанції, приймаючи рішення у справі про залишення дитини з матір’ю, виходив з того, що при визначенні місця проживання малолітньої дитини з батьком не встановлено виняткових обставин, за яких дівчинка має бути розлучена зі своєю матір’ю. Жодних доказів, які свідчили б про неналежне виконання відповідачем своїх материнських обов’язків, недбале або жорстоке ставлення до дівчинки, негативний вплив на її особистість, немає.

Суд керувався тим, що «місце проживання дівчинки, яка в будь-якому випадку потребує щоденної жіночої ласки й турботи, материнської поради при вирішенні щоденних дівочих проблем, не може бути визначене з батьком. Прихильність дівчинки до батька, на думку колегії суддів апеляційного суду, не є достатньою підставою для розлучення дитини з матір’ю».

Залишаючи чинним рішення суду апеляційної інстанції, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 28.03.2016 р. у справі №6-352ск16 зазначив, що «за умови проживання дівчинки з матір’ю, батько малолітньої має достатньо можливостей впливати на виховання доньки та формування її особистості, на гармонічний розвиток її здібностей і талантів».

Таким чином, у випадку рівності умов (обидві сторони відповідально ставляться до виконання своїх батьківських обов’язків, мають позитивні характеристики, належні матеріально-побутові умови для забезпечення потреб малолітньої дитини) суди при вирішення спорів про визначення місця проживання дитини можуть все-таки надати перевагу матері (принаймні, якщо малолітня дитина – дівчинка).

Місяць поживеш у мами, місяць – у тата…

У справі №759/6044/15-ц Святошинський районний суд м. Києва прийняв рішення від 04.11.2015 р., відповідно до якого визначив місце проживання малолітньої дитини періодично разом з матір’ю та періодично разом із батьком. З матір’ю – з першого до останнього календарного дня протягом наступних місяців: січень, березень, травень, липень, вересень, листопад (до досягнення дитиною 10 років). З батьком – з першого до останнього календарного дня протягом наступних місяців: лютий, квітень, червень, серпень, жовтень, грудень (до досягнення дитиною 10 років).

При цьому суд виходив з того, що «враховуючи вік дитини, її стан здоров’я, несприятливі стосунки сторін у справ між собою, що унеможливлює одночасне спільне виховання їхньої доньки, може негативно вплинути на психічний та психологічний стан дитини; позбавлення батьківського або материнського піклування та виховання у разі визначення місця проживання дитини з одним із батьків, суд вважає за доцільне визначити періодичне місце проживання дитини разом з матір’ю та батьком за їх місцем проживання або перебування, а також встановлення графіка відвідувань дитини батьками в той час, коли дитина знаходитиметься з одним із батьків, що не суперечить Європейській Конвенції про здійснення прав дітей (1991 р.), вимогам ст. 160-162 СК України та інтересам дитини, до того ж надасть час батькам для свого розвитку та росту, планування свого сімейного життя, робочого часу й часу для виховання та утримання своєї доньки».

Читайте статтю: Любов пройшла, реєстрація залишилася: право користування житлом після розлучення

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи рішення про визначення місця проживання дитини з матір’ю (залишене в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.03.2016 р.), апеляційний суд зазначив, що «чинним законодавством передбачено визначення судом місця проживання дитини з одним із батьків, а не визначення місця проживання дитини із зазначенням конкретного місця проживання (адреси) батьків».

Отже, якщо між батьками існує спір про визначення місця проживання дитини та відсутня взаємна договірна домовленість щодо цього питання, такий спір буде вирішений судом на користь одного з батьків (при цьому суд не може ухвалити рішення про періодичне почергове проживання дитини з батьком та матір’ю).

«Чєм докажетє?», або як схилити терези Феміди у свій бік

Як і при вирішенні будь-якої іншої справи, у спорах про визначення місця проживання дитини тому з батьків, хто бажає проживати разом із дитиною, важливо обґрунтувати свою позицію та надати максимальну кількість доказів на свою користь.

Водночас необхідно пам’ятати, що суд, відповідно до процесуального законодавства, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Так, в ухвалі від 30.11.2016 р. у справі №367/1581/15-ц Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, направляючи справу на новий розгляд, зазначив, що судами попередніх інстанцій не була врахована думка старшої дитини (14 років). Окрім того, ВССУ наголосив, що залишивши дітей з матір’ю, суд апеляційної інстанції не з’ясував доцільність проживання дітей з матір’ю з огляду на те, що суд не аналізував її відносини з дітьми, не оцінив матеріальний стан, однак вказав лише на відсутність виняткових обставин розлучення дітей з матір’ю.

Протилежного висновку дійшов Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 16.11.2016 р. у справі №182/9770/14-ц, зазначивши, що «апеляційний суд, беручи до уваги думку малолітньої дитини, яка не досягла 10 років, не звернув увагу на те, що в цьому випадку законодавством не передбачено врахування думки дитини». Так, ВССУ скасував судові рішення попередніх інстанцій, відповідно до яких дитину залишили з батьком. При цьому судами було встановлено, що батько «має кращі умови для проживання, виховання та забезпечення сина, ніж матір, у якої на вихованні та утриманні знаходиться неповнолітня дочка від іншого шлюбу; визначення місця проживання дитини з батьком відповідає якнайкращим інтересам дитини, про що свідчить висловлене дитиною бажання жити з батьком та висновок служби у справах дітей, тобто органу опіки та піклування».

Висновок

Наостанок варто зазначити, що при вирішенні спорів про визначення місця проживання дитини доцільно та правильно керуватися виключно інтересами дитини. В цій категорії справ судам передусім потрібно впевнитися, що саме той з батьків, на чию користь буде прийнято рішення, створить для дитини належні умови для її морального, духовного та фізичного розвитку.

Автор статті: Альона Проценко

Джерело: Юридична газета