Стягнути іпотечну квартиру можна без наявності окремого рішення у виконавчому провадженні в межах загальної процедури стягнення коштів (ВСУ у справі № 6-3004цс15 від 30 березня 2016р.)

Фабула судового акту: При наявності заборгованості по кредиту та іпотеки у кредитора завжди існує вибір щодо схеми дій: стягувати з боржника (майнового поручителя) предмет іпотеки та припиняти кредитні відносини або стягувати з боржника поточну заборгованість за кредитом та відсотками і залишати кредитний договір дійсним. Стягувати через суд поточну заборгованість, кредитор має право хоч щомісячно, проте якщо боржник не має офіційних джерел грошових доходів, виконувати такі рішення суду через виконавчу службу можливо тільки за рахунок реалізації майна боржника.

Колізійним є питання: чи має право кредитор маючи рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, тобто грошової суми, у процедурі виконавчого провадження звертати стягнення на предмет іпотеки, зокрема якщо цей кредитор є також іпотекодержателем.

У цій постанові ВСУ конкретно висловився що кредитор таке право має: «допускається звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без наявності відповідного рішення в межах стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя». Таке стягнення, тобто арешт, вилучення та примусова реалізація, відбувається на підставі ст. 52, 54 ЗУ «Про виконавче провадження» з урахуванням положень ЗУ «Про іпотеку».

Додатковими умовами, які надають державному виконавцю право звертати стягнення на предмет іпотеки є: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку».

Отже, існує ще один механізм стягнення іпотечного майна, про який ні кредиторам, ні боржникам (майновим поручителям) не слід забувати, але так чи інакше реалізовується предмет іпотеки з прилюдних торгів.

Читайте статтю: Реализация ипотеки на электронных торгах - современное состояние

Аналізуйте судовий акт: Мораторій на стягнення іпотечного майна НЕ позбавляє банк права виселяти мешканців іпотечної нерухомості без надання іншого житлового приміщення та письмового попередження (ВСУ у справі № 6-2947цс15 від 3 лютого 2016р.)

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ВСУ у справі за № 6-3004цс15: Положення Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем.

Відповідно до статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк

Аналізуйте судовий акт: Боржнику без згоди банку вдалось продати іпотечну квартиру іншій особі, а цій особі вдалось передати цю квартиру в іпотеку вже третій особі, проте квартира все одно залишилась в іпотеці банку (ВСу у справі № 6-2858цс15 від 26 травня 2016р. )

Укладений без дозволу органів опіки та піклування договір іпотеки житлового приміщення, у якому проживали до укладання та проживають неповнолітні діти, є нікчемним.(Постанова ВСУ №6-161цс14 від 12 листопада 2014р.)

Початкова ціна при стягненні предмету іпотеки встановлюється судом у рішенні в порядку ст.ст. 38, 39 ЗУ «Про іпотеку», а не під час виконавчого провадження на підставі оцінки незалежного експерта (Постанова ВСУ у справі 6-1935цс15 від 7 жовтня 2015р)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 березня 2016 року м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

за участю представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2,

розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції Рівненської області, товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецторг груп», ОСОБА_1, відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Рівненського міського управління юстиції Рівненської області, третя особа – публічне акціонерне товариство «Універсал Банк», про визнання недійсними прилюдних торгів, протоколу проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, акта про реалізацію предмета іпотеки, свідоцтва про придбання нерухомого майна та скасування державної реєстрації права власності за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 березня 2015 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 7 квітня 2014 року,

в с т а н о в и л и :

У березні 2013 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що їй на праві приватної власності належить будинок АДРЕСА_1, який збудований на земельній ділянці, що є предметом іпотеки. 26 березня 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Укрспецторг груп» (далі – ТОВ «Укрспецторг груп») провело торги з реалізації вказаного будинку та земельної ділянки і єдиним покупцем на торгах було зареєстровано ОСОБА_1, який став їх переможцем.

Посилаючись на те, що прилюдні торги були проведені з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, всупереч вимогам пункту 3.5 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції 27 жовтня 1999 року № 68/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 року № 745/4038 (далі – Тимчасове положення), вказану інформацію щодо проведення повторних прилюдних торгів спеціалізованою організацією було розміщено на відповідному веб-сайті через 7 днів з моменту проведення переоцінки майна, всупереч вимогам пунктів 3.6, 3.9 Тимчасового положення не було зазначено процента зносу майна, що унеможливило отримання боржником більшої грошової суми від продажу майна, на порушення вимог пунктів 7.1, 7.2 Тимчасового положення прилюдні торги відбулися за участю лише одного учасника, ОСОБА_3 просила визнати недійсними: прилюдні торги, проведені 26 березня 2013 року; протокол НОМЕР_1 проведення прилюдних торгів з реалізації предмета іпотеки; акт про реалізацію предмета іпотеки, затверджений начальником (заступником начальника) органу державної виконавчої служби; свідоцтво про придбання ОСОБА_1 нерухомого майна, що було предметом іпотеки, а саме домоволодіння, яке складається із житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, та скасувати державну реєстрацію права власності.

Суди розглядали справу неодноразово.

Рівненський міський суд Рівненської області останнім рішенням від 31 січня 2014 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_3.

Апеляційний суд Рівненської області рішенням від 7 квітня 2014 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 січня 2014 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнив частково: визнав недійсними торги, оформлені протоколом проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна; акт про реалізацію предмета іпотеки, затверджений начальником (заступником начальника) органу державної виконавчої служби; свідоцтво про придбання нерухомого майна, що було предметом іпотеки, а саме житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1; скасував державну реєстрацію права власності ОСОБА_1. У решті позову відмовив.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 25 березня 2015 року касаційні скарги публічного акціонерного товариства «Універсал банк» (далі – ПАТ «Універсал банк») та ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 7 квітня 2014 року залишив без змін.

15 грудня 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 березня 2015 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 7 квітня 2014 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини восьмої статті 54 Закону України «Про виконавче провадження», частини третьої статті 45 Закону України «Про іпотеку» та пункту 1.4 Тимчасового положення, а також невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 березня 2015 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 7 квітня 2014 року й залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 січня 2014 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 360⁴ ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Суди під час розгляду справи встановили, що 7 листопада 2007 року між ПАТ «Універсал банк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 35 тис. доларів США.

У рахунок забезпечення виконання зобов’язань за цим кредитним договором 7 листопада 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого стало нерухоме майно – земельна ділянка площею S_1 у АДРЕСА_1.

У зв’язку з невиконанням ОСОБА_3 зобов’язань за вказаним кредитним договором Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 16 березня 2010 року задовольнив позовні вимоги ПАТ «Універсал банк» та стягнув з ОСОБА_3 на його користь заборгованість за кредитним договором у розмірі 302 тис. 748 грн. 98 коп.

Під час проведення виконавчих дій щодо примусового виконання судового рішення ПАТ «Універсал банк» стало відомо, що на підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 16 червня 2008 року ОСОБА_3 є власником будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1і збудованого на земельній ділянці, яка є предметом іпотеки.

Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 26 червня 2012 року, залишеним без змін рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 24 вересня 2012 року, позов ПАТ «Універсал банк» задовольнив і визнав за ним право іпотекодержателя на будинок, що належить на праві власності ОСОБА_3 і розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції Рівненської області передано на реалізацію ТОВ «Укрспецторг груп» для продажу з прилюдних торгів житловий будинок та земельну ділянку, які розташовані АДРЕСА_1.

Дії державного виконавця щодо передачі житлового будинку та земельної ділянки були оскаржені боржником до суду.

Рівненський міський суд ухвалою від 17 квітня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 11 червня 2013 року, у задоволенні вказаної скарги відмовив.

У зазначених судових рішеннях зазначено, що стаття 54 Закону України «Про виконавче провадження» визначає процедуру звернення стягнення на заставлене майно. Згідно із частиною першою статті 54 цього Закону звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. Частиною восьмою цієї статті визначено, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

На виконання договору від 14 грудня 2012 року, укладеного між відділом державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції в Рівненській області та Рівненською філією ТОВ «Укрспецторг груп», 26 березня 2013 року проведено торги з реалізації лота НОМЕР_2, який складався із житлового будинку та земельної ділянки у АДРЕСА_1.

За результатами торгів спеціалізованою організацією складено протокол проведення торгів НОМЕР_1. Переможцем торгів згідно із цим протоколом став ОСОБА_1.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову й визнаючи недійсними прилюдні торги, акт про реалізацію предмета іпотеки, свідоцтво про придбання нерухомого майна, що було предметом іпотеки, та скасовуючи державну реєстрацію права власності ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що проведення прилюдних торгів на підставі примусового виконання судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором та за відсутності звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса регулюється ЦК України, Законом України «Про виконавче провадження» та Тимчасовим положенням, а не Законом України «Про іпотеку». Установивши, що прилюдні торги проведені з порушенням пунктів 4.2, 7.1 Тимчасового положення, зокрема арештоване майно виставлене на торги за наявності лише одного покупця, суд дійшов висновку, що такі торги відбулися з порушенням чинного законодавства, тому підлягають визнанню недійсними.

У заяві ОСОБА_1 посилається на невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 березня 2015 року викладеним в постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

Обґрунтовуючи обставини, визначені пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України, заявник посилається на постанову Верховного Суду України від 4 лютого 2014 року та дві постанови цього ж суду від 18 листопада 2015 року.

У постанові Верховного Суду України від 4 лютого 2014 року (справа № 21-469а13) міститься правовий висновок, що повторний розгляд справи за наявності рішення в тотожній справі, що набрало законної сили, є неможливим, зокрема якщо в судовому рішенні, яке набрало законної сили, та в судовому рішенні, яке постановлене у справі, що розглядається, йдеться про одні й ті ж рішення органу місцевого самоврядування, участь в обох справах брали одні й ті ж особи.

Цей правовий висновок викладено в справі щодо визнання протиправними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, а також державних актів на право власності на земельні ділянки, а не в справі про визнання прилюдних торгів недійсними.

Правовий висновок суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, не суперечить викладеному в зазначеній постанові Верховного Суду України висновку, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, за результатами перегляду якої Верховним Судом України прийнято цю постанову, різні предмет та підстави позовів, зміст позовних вимог, матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, а також різні фактичні обставини.

У постанові від 18 листопада 2015 року (справа № 6-1884цс15) Верховний Суд України зазначив, що відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав, установлених частиною першою статті 215 ЦК України. Нерухоме майно передається на реалізацію з прилюдних торгів за ціною та в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», при цьому умови, процедура підготовки та порядок проведення торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, а також розрахунків за придбане майно й оформлення результатів торгів визначено Тимчасовим положенням. Таким чином, дотримання нормативно встановлених правил призначення та проведення прилюдних торгів є обов’язковою умовою правомірності правочину. За змістом пункту 3.11 Тимчасового положення спеціалізована організація письмово повідомляє державного виконавця, стягувача та боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також про стартову ціну реалізації майна. Отже, при розгляді питання про дотримання під час проведення торгів положень пункту 3.11 Тимчасового положення суди мають установити, чи було письмово повідомлено, зокрема, боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів та про стартову ціну, за якою майно пропонується до продажу. Проте сам по собі факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання таких торгів недійсними. Головна умова, яку повинні встановити суди, – це наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, а тому крім порушення норм закону під час проведення прилюдних торгів, повинне бути наявне порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є визнання прилюдних торгів недійсними.

Порівняння змісту зазначеної постанови Верховного Суду України зі змістом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 березня 2015 року, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що ця ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у вказаній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У постанові від 18 листопада 2015 року (справа № 6-28цс15) Верховний Суд України зазначив, що норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем. Відповідно до статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

ОСОБА_1 також зазначає, що суди касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

Обґрунтовуючи обставини, визначені пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, заявник посилається на постанови Вищого господарського суду України від 12 листопада 2013 року та 25 лютого 2014 року.

У цих судових рішеннях суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у постанові від 12 листопада 2013 року зазначено, що положення Закону України «Про виконавче провадження» і Закону України «Про іпотеку» унеможливлюють визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися за присутності на них лише одного покупця, як передбачено пунктом 7.1 Тимчасового положення. Оскільки інших підстав для визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися, Закон України «Про іпотеку» та Тимчасове положення не передбачають, то зазначені апеляційним судом мотиви щодо неправильності інформаційного повідомлення чи його неповноти, як і проведення торгів за неналежним місцем проведення, не є підставою для визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися. Установивши, що прилюдні торги проведено з дотриманням вимог чинного законодавства, місцевий господарський суду дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову про визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися;

- у постанові від 25 лютого 2014 року зазначено, що умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовоу виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, визначаються Законом України «Про виконавче провадження» та Тимчасовим положенням. Виходячи з положень статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» та пункту 1.4 Тимчасового положення примусове звернення стягнення на предмет іпотеки, а також організація та проведення прилюдних торгів з реалізації предмета іпотеки здійснюються з урахуванням вимог Закону України «Про іпотеку», зокрема статті 45 цього Закону, в якій зазначено, що прилюдні торги проводяться принаймні за умови присутності одного учасника. З урахуванням цієї статті висновки апеляційного господарського суду про порушення відповідачем вимог чинного законодавства у зв’язку з проведенням прилюдних торгів за наявності одного учасника не відповідають фактичним обставинам справи. Установивши, що прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки) проведено з дотриманням вимог чинного законодавства, зокрема положень Закону України «Про виконавче провадження», Закону України «Про іпотеку» та Тимчасового положення, господарський місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За положеннями частин першої і третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, проводиться шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов’язки суб’єктів матеріальних правовідносин цивільної справи.

Закон України «Про виконавче провадження» визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Главою 4 цього Закону визначається загальний порядок звернення стягнення на майно боржника. Серед іншого, відповідно до частини першої статті 52 цього Закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Стаття 44 цього Закону передбачає черговість задоволення вимог стягувачів, згідно з якою в першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення з вартості заставленого майна.

Положеннями статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» визначено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Зокрема, згідно із частиною восьмою цієї статті примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

За змістом цієї статті підставою для застосування положень Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин є звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто його арешт, вилучення та примусова реалізація в розумінні частини першої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження».

Таким чином, положення Закону України «Про виконавче провадження» допускають звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без наявності відповідного рішення в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя.

Якщо за судовим рішенням з відповідача стягнуто кредитну заборгованість, то суд не може змінити спосіб виконання такого рішення суду на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки рішення суду про стягнення заборгованості має виконуватися за рахунок усього майна, що належить боржнику.

Відповідно до порядку примусового звернення стягнення коштів з боржника, врегульованого Законом України «Про виконавче провадження», першочергово звертається стягнення на відповідні кошти боржника, рухоме майно, а за його відсутності – на об’єкти нерухомості.

Статтею 54 цього Закону передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.

Оскільки статтею 575 ЦК України іпотеку визначено як окремий вид застави, положення Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють звернути стягнення на іпотечне майно для задоволення вимог іпотекодержателя.

Положення Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку».

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції зазначив, що реалізація предмета іпотеки повинна проводитись на прилюдних торгах, організація яких відбувається на підставі Тимчасового положення з урахуванням Закону України «Про іпотеку», зокрема статті 45 цього Закону.

Відмовивши в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції установив, що прилюдні торги з реалізації предмета іпотеки проведені за участю одного покупця, і дійшов обґрунтованого висновку, що це не є порушенням норм чинного законодавства.

Разом з тим суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, зазначених обставин не врахував і безпідставно не застосував до спірних правовідносин положень Закону України «Про іпотеку», зокрема статті 45 цього Закону, за якою можна провести торги за наявності одного учасника.

Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 360⁴ ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 березня 2015 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 7 квітня 2014 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 360⁴ ЦПК України із залишенням у силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 січня 2014 року, яке було помилково скасоване судом апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 355, 360^3, 360⁴ ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 березня 2015 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 7 квітня 2014 року скасувати і залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 січня 2014 року.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, яка встановлена пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий: В.І. Гуменюк

Судді: В.П. Барбара Л.І. Охрімчук

І.С. Берднік О.І. Потильчак

Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко

П.І. Колесник І.Б. Шицький

Н.П. Лященко А.Г. Ярема