Справи про стягнення виконавчого збору: вибір юрисдикція та судова практика вищих судових інстанцій

Свого часу питання оскарження дій державного виконавця стосовно винесення та стягнення виконавчого збору вирішувалось судом, який видав виконавчий документ, а в разі виникнення питань з цього приводу при виконанні «несудового» рішення- адміністративним судом.

Проблеми почалися після «перетягування» цього питання до юрисдикції адміністративних судів.

Так у пункті 6 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року №3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» зазначено, що судам необхідно враховувати, що постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу належать до видів відповідальності за невиконання рішення самостійно та за невиконання без поважних причин рішення, що зобов’язує боржника вчинити певні дії та рішення про поновлення на роботі. Виконавчий збір – це санкція відповідальності майнового характеру, що накладається на боржника за невиконання рішення у строк, встановлений для його самостійного виконання. Для застосування виконавчого збору виконавець приймає постанову, яка, у разі її невиконання самостійно, виконується примусово в установленому Законом України «Про виконавче провадження» порядку.

З посиланням на пункт 7 частини другої статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» в Постанові зазначається, що постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.

Далі Пленум ВАСУ у зазначеній Постанові чітко та однозначно вказав на те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

Ці ж самі приписи містяться і в Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ №6 від 07.02.2014р. «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах».

Так у пункті 6 Постанови Пленуму ВССУ зазначено, що справи щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях стосовно примусового виконання судового рішення у цивільній справі, належать до компетенції адміністративних судів.

Читайте статтю: Чи допоможуть виконанню рішень судів приватні виконавці? Думки різні.

Проте 26 лютого 2016 року при розгляді справи № 6-3077цс15 Верховний Суд України не погодився з такою позицією.

У зазначеній справі, постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки справи щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання судових рішень у цивільних справах, належать до компетенції адміністративних судів.

З огляду на вищевказані Постанови Пленумів вищих судів позиція судів у даній справі цілком прогнозована та зрозуміла.

Разом з тим, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України прийшла до висновку, що частиною першою статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Інший порядок судового оскарження, у тому числі коло учасників цього оскарження, визначено розділом VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України і статтею 121-2 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, якщо законом установлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.

Читайте статтю: Проблеми при виконанні судових рішень, за якими державний орган зобов’язаний вчинити певні дії

Слід зазначити, що аналогічна правова позиція була викладена і в постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року в справі № 6-2187цс15.

Таким чином, на думку ВСУ у справі, яка переглядається, суди дійшли помилкового висновку про закриття провадження у справі з посиланням на пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України (справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства).

В цій ситуації не позаздриш позивачам, справи за позовами яких про оскарження виконавчого збору або стягнення штрафу перебувають на розгляді в адміністративній юрисдикції, оскільки можна вважати що вони їх вже програли. Таким позивачам потрібно починати все спочатку, проте вони неминуче стикнуться з тією проблемою, що 10 денний строк на подання скарги на дії держвиконавця до належного суду їми пропущено, та цей строк навряд чи буде їм поновлено.

Аналізуйте судовий акт: Для стягнення виконавчого збору з боржника державний виконавець повинен вчинити виконавчі дії, а не тільки винести постанову (ВГСУ, справа № 20/49 від 12 січня 2016р., судді Палій В.В., Прокопанич Г. К., Студенець В. І.)

Також в цьому контексті буде незайвим згадати і Постанову ВСУ по справі №825/2566/14 від 30.06.2015р., в якій ВСУ у складі всіх трьох палат не погодився з рішеннями судів, що спори стосовно рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) із метою виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконавчі провадження щодо виконання судових рішень судів різних юрисдикцій та/чи рішень інших органів (посадових осіб), належать до юрисдикції адміністративних судів.

Знову ж таки на це вказували вищевказані Постанови Пленумів ВССУ та ВАСУ.

З моменту ухвалення цією Постанови ВСУ минуло вже 9 місяців, а відповідні корективи ані в Постанову Пленуму ВССУ, ані в Постанову Пленуму ВАСУ вищими судами так і не було внесено.

Підсумовуючи, можна з сумом констатувати, що про єдність судової практики в нашій країні, нажаль, можна лише мріяти.

Автор: адвокат, кандидат юридичних наук Андрій Авторгов

Джерело: Судово-юридична газета

Аналізуйте судовий акт: Застосування у господарському судочинстві принципу змагальності сторін судом касаційної інстанції ( судді ВГСУ Малетич М. М., Круглікова К. С. (доповідач), Мамонтова О. М.).