СПІВВІДНОШЕННЯ ПРИНЦИПІВ ДИСПОЗИТИВНОСТІ ТА ПУБЛІЧНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Розширення процесуальних прав учасників процесу, надання і забезпечення можливості вільного розпорядження ними, яке закріпив Кримінальний процесуальний Кодекс (КПК) України 2012 року сприяє посиленню у кримінальному процесі диспозитивних засад. В основному це відбувається за рахунок звуження публічної складової, однак її ігнорування може призвести до зниження ефективності кримінально-процесуальної діяльності. У такому разі держава втратить дієвий інструмент контролю над злочинністю, що призведе до зниження рівня захисту тих же приватних інтересів. Це зумовлює нагальну необхідність аналізу закріплених шляхів вирішення проблеми узгодження публічних і приватних інтересів у положеннях КПК 2012 року.

Читайте статтю: Інститут понятих у кримінальному процесі України

Переважання у кримінальному процесі публічності пояснюється тим, що у кримінально-процесуальній формі знаходять свою реалізацію норми кримінального права, які прийняті з метою охорони і захисту суспільства від суспільно-небезпечних посягань. Держава не може стояти осторонь того, що порушуються встановлені нею ж кримінально карані заборони – вчиняються злочини. Її реакція, що проявляється у формі державного осуду, в більшості випадків не залежить від волевиявлення окремих громадян. Більше того, держава не може цілком ігнорувати інтереси суспільства загалом, яке в силу необхідності відновлення порушеного правопорядку, завжди вимагатиме з'ясування істини і покарання винного. В іншому разі ніхто не зможе бути захищений від злочинного посягання у майбутньому. Та й у межах лише диспозитивності особа не зможе цілком реалізувати належні їй права. Гарантії такої реалізації повинні бути передбачені у формі закріплення відповідних обов'язків державних органів, а також їх можливості вчинення у межах, передбачених законом, процесуальних дій, незважаючи на наявність волевиявлення певних осіб, а зокрема – учасників провадження.

Однак, побудова кримінального процесу лише на основі публічності або, навпаки диспозитивності також неможлива. Оскільки значне посилення публічності може призвести до набуття кримінальним-процесуальною діяльністю репресивного характеру, а диспозитивності – до анархії. Тому перед законодавцем завжди стоїть нелегке завдання – збалансувати, звести до мінімуму публічний примус, щоб захистити, наскільки це можливо, права і свободи людини (диспозитивність).

Читайте статтю: Аналіз національного законодавства щодо обшуків у кримінальному процесі

Диспозитивність і публічність перебувають в унікальному зв'язку. Вони споріднені між собою і залежні один від одного. На нашу думку, диспозитивність і публічність виступають принципами-партнерами. Їх тісна взаємодія, виявляючись у різних формах, забезпечує рух кримінального процесу. Доцільність переваги того чи іншого принципу на конкретному етапі кримінального провадження визначається законодавцем з врахуванням важливості даного етапу для встановлення обставин кримінального правопорушення, можливості обмеження задля цього прав учасників провадження, значимості для них конкретного кримінально-процесуального рішення. Співпраця диспозитивності і публічності забезпечує існування декількох варіантів розвитку кримінально-процесуальної діяльності, її здійснення з урахуванням вимог повноти, всебічності та неупередженості.

Дію принципу диспозитивності значно розширено за рахунок передбачення можливості широкого застосування у кримінальному провадженні угод між потерпілим та обвинуваченим. Це видається доцільним, оскільки збільшуються шанси потерпілих на відшкодування їм шкоди, завданої злочином; сторони гарантують для себе певні процесуальні та матеріально-правові блага, хоча і в «компромісному» варіанті. Тим більше, що при укладенні угод не виключається застосування до злочинця державного осуду. Проте, угоди про примирення не можуть бути укладені у провадженнях щодо тяжких і особливо тяжких злочинів, що зумовлене необхідністю у цих випадках захистити інтереси суспільства. Реалізація ж підозрюваним, обвинуваченим диспозитивного права на укладення угоди про визнання винуватості забезпечити собі певні «пільги», наприклад: виключення із обвинувального акта окремих епізодів обвинувачення; більш м’яку кваліфікацію злочину і сприяє процесуальній економії.

Користуйтесь консультацією: Кримінальна відповідальність за порушення прав адвокатів : інфографіка

Яскравим прикладом розширення меж диспозитивності є інститут кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. У випадках, коли злочином завдано шкоду переважно приватним інтересам, законодавець вважає можливим обмежити дію засади публічності і надає можливість потерпілому від злочину на власний розсуд вирішити питання – звертатись йому до держави за захистом порушеного права, чи ні.

КПК 2012 року значно розширив коло випадків здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Задля можливого відновлення і збереження подружніх, сімейних та інших близьких родинних стосунків законодавець відповідно у п. 2 і 3 ст. 477 передбачив для потерпілого можливість вибору стосовно подання заяви про вчинення щодо нього кримінального правопорушення, якщо воно вчинене його дружиною (чоловіком), іншим близьким родичем, членом сім'ї потерпілого. Цілком обґрунтовано до переліку були віднесені злочини у сфері інтелектуальної власності, передбачені статтями 176, 177, 229, 231 та 232 Кримінального кодексу України (КПК), на необхідність чого неодноразово наголошувалося в спеціальній літературі.

Незрозумілим є включення кримінальних правопорушень, передбачених ст. 286 (порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами), ст. 296 (хуліганство без обтяжуючих обставин) ККУ. Адже вони безпосередньо заподіюють шкоду суспільним інтересам, які є домінуючими у відносинах щодо забезпечення безпеки руху, громадської безпеки та моральності, на які відповідно посягають. Тому вирішення питання про покарання винних у вчиненні даних злочинів осіб не можна віддавати на розсуд окремих осіб.

Користуйтесь консультацією: Дозвіл на зйомку в суді залежить від виду судового процесу

Щодо інших злочинів, то більшість із них, є досить поширеними і для сучасного українського суспільства становлять значну проблему. Тому не має кримінологічного обґрунтування включення їх у межі інституту приватного обвинувачення. У такому разі також створюються додаткові проблеми для потерпілих, адже на них перекладається тягар вирішення питання про подання заяви. У зв’язку з цим вони зазнаватимуть тиску з боку злочинців, котрі намагатимуться уникнути відповідальності. Цю проблему можна вирішити посиливши гарантії безпеки потерпілих, які передбачені законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні». Вирішувати питання про застосування щодо потерпілих від вчинення щодо них злочинів, передбачених ст. 477 КПК, заходів безпеки необхідно негайно після звернення з таким проханням. Доцільно було б передбачити механізм застосування відповідних заходів при попередньому зверненні особи до правоохоронних органів до подання нею заяви про злочин, при бажанні таку заяву подати, будучи впевненою у відсутності загроз для неї та її близьких родичів, членів сім’ї. Недоцільним таке розширення меж інституту приватного обвинувачення також видається через відсутність в українському суспільстві довіри до правоохоронних органів. Саме тому велика ймовірність того, що рішення громадян не звертатись за захистом порушених прав буде обумовлене не можливістю вирішити суперечку приватно, а переконанням у неефективності державного переслідування.

Автор статті: Головатчук Наталія Петрівна

Джерело: Legalactivity