Приховування батьками прав дитини на нерухомість в момент укладання іпотечного договору позбавляє їх права визнати іпотеку недійсною (ВСУ від 22 червня 2016 року у справі № 6-1024цс16)

Фабула судового акту: Боржники бувають різні і часто дуже недобросовісні. Так, боржник може завинити банку чималу суму кредиту, відсотків, штрафних, проте все одно не платити без жодних поважних причин. При цьому такий боржник може їздити на BMW, мати яхту, відпочивати по чотири рази на рік у Європі та кожні півроку змінювати айфон. І чому банк в нього не забирає іпотеку – будинок чи квартиру? А тому, що такий боржник «умеет умело прикрыться ребёнком». Наприклад у цій справі, таким боржникам – батькам вдається обманути банк та не повідомити в момент укладання іпотечного договору наявність в нерухомості (предмет іпотеки) зареєстрованих дітей, для яких ця нерухомість є єдиним місцем постійного проживання. А далі, такі боржники ставлять у суді питання про визнання недійсним договору іпотеки та зняття заборони на відчуження цієї нерухомості.

ВСУ скасувавши у справі всі попередні рішення на користь боржника і направивши справу на новий розгляд ввів чітке правило: батьки, які під час укладання договору іпотеки не повідомили банк про наявність прав дитини на іпотечне майно, не мають права посилатись на ці права, як на підставу для визнання такого іпотечного договору недійсним.

Таке право залишається у органу опіки та піклування, проте суд повинен встановити, яким САМЕ чином порушуються права дитини укладеним іпотечним договором і чи залишаються інші варіанти для забезпечення.

Аналізуйте судовий акт: Укладений без дозволу органів опіки та піклування договір іпотеки житлового приміщення, у якому проживали до укладання та проживають неповнолітні діти, є нікчемним (Постанова ВСУ №6-161цс14 від 12 листопада 2014р.)

Не витрачайте час! Поділ, виділ, реконструкція, зміна площі та функціонального призначення іпотечного майна не припиняють іпотеку по суті (ВСУ від 6 липня 2016р. у справі № 6-1213цс16)

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК ВСУ у справі № 6-1024цс16: Вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

Аналізуйте судовий акт: Мораторій на стягнення іпотечного майна НЕ позбавляє банк права виселяти мешканців іпотечної нерухомості без надання іншого житлового приміщення та письмового попередження ( ВСУ у справі № 6-2947цс15 від 3 лютого 2016р.)

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», треті особи: приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу ОСОБА_3, служба у справах дітей Сумської міської ради, про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання зняти заборону відчуження нерухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У серпні 2014 року ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») про визнання договору іпотеки недійсним та зобов’язання зняти заборону відчуження нерухомого майна.

Позивачка зазначала, що 9 липня 2007 року між нею, ОСОБА_4 та банком було укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавці передали банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що неповнолітній ОСОБА_2, в інтересах якого вона діє, на момент укладення договору іпотеки проживав та був зареєстрований у спірній квартирі і ця квартира є його єдиним та постійним місцем проживання, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивачка просила визнати недійсним зазначений договір іпотеки та зобов’язати нотаріуса зняти заборону відчуження нерухомого майна.

Зарічний районний суд м. Суми рішенням від 29 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 задовольнив частково: визнав недійсним договір іпотеки, укладений 9 липня 2007 року між ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 січня 2016 року рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року залишила без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просить скасувати ці судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення касаційного суду викладеному у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 203 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК Укравїни), статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей».

На обґрунтування заяви ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» надало копію постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» доводи, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 360⁴ ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 9 липня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (іпотекодержателем), ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (іпотекодавцями) було укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавці передали банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 на забезпечення зобов’язань ОСОБА_5 за кредитним договором, укладеним між ним і ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 6 липня 2007 року.

У пункті 2.1.1 договору іпотеки зазначено, що іпотекодавці гарантують непорушення прав малолітніх та неповнолітніх дітей у зв’язку з укладенням цього договору.

В анкеті поручителя від 3 липня 2007 року ОСОБА_1 зазначила про відсутність у неї неповнолітніх дітей та інших утриманців.

Згідно з долученою до анкети поручителя довідкою товариства з обмеженою відповідальністю «Сумикомунтранс» від 6 червня 2007 року вбачається, що в спірній квартирі зареєстровані лише ОСОБА_1 та ОСОБА_5 (наймач) з 2005 року, неповнолітні діти не зареєстровані. Відповідно до копії паспорта ОСОБА_4 був зареєстрований у цій квартирі з 20 квітня 2004 року до 16 серпня 2013 року.

За довідками комунального підприємства «Сумижитло», виданими у 2011–2012 роках, та поквартирною карткою форми 6 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований в указаній квартирі.

Суди встановили, що на час укладення договору іпотеки в квартирі АДРЕСА_1 був зареєстрований і постійно проживав малолітній ОСОБА_2.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірний договір іпотеки укладений з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема без згоди органу опіки та піклування, що порушує права малолітнього ОСОБА_2 на житло, який на час укладення цього договору проживав та був зареєстрований у спірній квартирі, тому договір іпотеки підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203 215 224 225 ЦК України, статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства».

Разом з тим Верховний Суд України постановою від 20 січня 2016 року, наданою заявником для порівняння, відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними іпотечних договорів квартири від 10 березня 2006 року та 1 серпня 2007 року з огляду на те, що при укладенні цих договорів іпотекодавець приховав той факт, що право користування житлом у квартирі має малолітня дитина, й попереднього дозволу на вчинення оспорюваних правочинів орган опіки та піклування не надавав, а правочин, учинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що такий правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

У справі, за результатами перегляду якої Верховний Суд України прийняв цю постанову, суди встановили, що батько малолітнього, укладаючи оспорювані іпотечні договори, надав нотаріусу неправдиві відомості про те, що в квартирі ніхто інший, крім нього, не проживає, в тому числі не проживають і неповнолітні діти.

У зазначеній постанові міститься також правовий висновок Верховного Суду України у справі № 6-384цс15 про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, що впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. З огляду на зазначене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, врахувавши недобросовісність дій відповідача під час укладення іпотечних договорів та відсутність обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя (банку), дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання іпотечних договорів недійсними.

Отже, існує невідповідність судового рішення касаційного суду, яке переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки).

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

Так, відповідно до частин першої – третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що спірний договір іпотеки є недійсним як такий, що укладений без згоди органу опіки та піклування; при цьому суд вважав, що право малолітнього на житло, який на час укладення цього договору проживав та був зареєстрований у спірній квартирі, порушене.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні:

1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з’ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року, наданій заявником для порівняння.

Однак у справі, яка переглядається, суди, установивши, що іпотекодавці, укладаючи договір іпотеки, надали неправдиві відомості про те, що в спірній квартирі неповнолітні діти не зареєстровані, позивачка вказала на відсутність у неї неповнолітніх дітей та інших утриманців, на день розгляду справи судом банк не проводив звернення стягнення на спірну квартиру, дійшли протилежного висновку про наявність правових підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсним. При цьому суди не з’ясували, чи було порушене право малолітнього внаслідок укладення цього договору, яке саме право та в чому полягало його порушення.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60 131-132 137 177 179 185 194 212-215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Однак відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360² ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360³, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року та рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Я.М. Романюк

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема