Правомірність дрес-коду та фейсконтролю

Досить часто в рекламних оголошеннях ми можемо прочитати/почути про те, що в закладі встановлено «дрес-код» та «фейсконтроль». Тобто, під час відвідування ресторанів, кафе та нічних клубів ми часто стикаємося з певними вимогами, які ставить адміністрація таких закладів: вимогами щодо форми одягу, поведінки, перелік речей які необхідно або забороняється мати з собою та ін.

Відповідно до визначень, що містить вільна енциклопедія Вікіпедія в мережі Інтернет, під поняттям «дрес-код» розуміється неписане правило, регламент у одязі, який показує приналежність людини до певної професійної чи соціальної групи, встановлює форму одягу, яка вимагається при відвідуванні певних заходів, організацій, закладів. У свою чергу «фейсконтроль» – це обмеження входу, вибіркова відмова в обслуговуванні відвідувачів (клієнтів), які не відповідають певним критеріям.

Щоб дослідити правомірність таких вимоги, в першу чергу слід зазначити, що усі вище перелічені заклади, є закладами, які надають публічні послуги (послуги харчування, розважальні послуги та ін.). Для того щоб ви скористалися такими послугами, заклади пропонують вам свої умови «співпраці». Наприклад, спортивний клуб може запропонувати вам свої послуги, вказавши їх перелік, час протягом якого ви можете користуватися послугами, вартість таких послуг тощо. Нічний клуб також пропонує вам розважальні програму, вказуючи час протягом якого така програми буде тривати, вартість вхідного квитка та ін. Така інформація, яка як правило, зазначається в рекламних вивісках, та за своєю природою є пропозицією укласти публічний договір.

Відповідно до положень законодавства, публічним є договір, в якому одна сторона, яка пропонує свої товари (роботи, послуги) зобов’язана здійснювати продаж товарів (виконання робіт, надання послуг) кожному, хто до неї звернеться.

Публічний договір не обов’язково має укладатися в письмовій формі, якщо ви прийняли пропозицію (наприклад, купили вхідний квиток або сіли за столик у кафе), вважається що ви погодилися на умови публічного договору, а сам договір є таким, що укладений в усній формі. Як правило, такі договори укладаються у наступних сферах: роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо.

Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Також законодавством встановлено, що підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, та не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

Разом з тим, слід зазначити, що заклади, які надають публічні послуги можуть встановлювати певні вимоги (правила) за умови дотримання яких вони можуть укласти з вами такий договір.

Наприклад, рекламна вивіска нічного клубу, який запрошує всіх бажаючих відвідати вечірку, може містити вимогу щодо форми одягу (заборона спортивного одягу або вказівка на те, що до клубу пускають лише в білому одязі тощо).

При цьому слід пам’ятати, що відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Також відповідно до статті 17 Закону України «Про захист прав споживачів» за всіма споживачами однаковою мірою визнається право на задоволення їх потреб у сфері торговельного та інших видів обслуговування. Встановлення будь-яких переваг, застосування прямих або непрямих обмежень прав споживачів не допускається.

Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» встановлено, що всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, та рівні можливості для їх реалізації. Зазначений закон також закріплює принцип недискримінації та пояснює, що дискримінацією є ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Таким чином, публічний договір не може мати обмежень, які б порушували законодавство України. Наприклад, адміністрація закладу не може встановлювати правила відповідно до яких до закладу можуть бути допущені тільки особи певної національності, кольору шкіри, особи з певним статком тощо. Навіть якщо про такі обмеження зазначено в публічній пропозиції (рекламному оголошенні) вони будуть незаконними.

Разом з тим не будуть суперечити вимогам законодавства, попередження про те, що до закладу не пускають осіб в стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп’яніння. Кожен заклад може встановити свої правила поведінки, які загалом спрямовані на забезпечення порядку та дотримання правил безпеки, у тому числі, може обмежити кількість осіб, які можуть перебувати одночасно в закладі.

Слід наголосити на тому, що обмеження, які встановлює заклад для своїх відвідувачів, мають бути встановлені саме для всіх відвідувачів та не можуть застосовуватися вибірково. Така інформація має бути доведена до відома споживачів послуг (розміщена на рекламних вивісках, на сайті закладу або в інший спосіб, який дає можливість ознайомитися з такою інформацією усім потенційним відвідувачам).

Відповідно до положень законодавства України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Тобто, кожна особа може звернутися до суду за захистом своїх прав, та домогтися відшкодування моральної шкоди.

Так, у 2013 році до Калінінського районного суду міста Донецька звернулася особа (Позивач), яка просила стягнути з власника нічного клубу (Відповідача) моральну шкоду. Позов обґрунтовано тим, що Позивач є інвалідом 1 групи інвалідності з дитинства та в січні 2013 року вона з друзями вирішила відсвяткувати іменини в нічному клубі. Проте, охорона клубу відмовилась пропускати їх до клубу, зазначивши, що вхід до нічного клубу інвалідам на інвалідних візках заборонений наказом керівництва.

Адміністратор та начальник охорони клубу, побачивши Позивача на інвалідному кріслі, сказали, що вона не проходить фейс-контроль. Судом встановлено, що нічний клуб надає розважальні послуги споживачам та ненадання дозволу на відвідування нічного закладу є дискримінацією за ознакою інвалідності. За таких підстав, суд дійшов висновку, що з метою відновлення порушених прав позивачки необхідно стягнути з Відповідача на її користь у рахунок відшкодування моральної шкоди 2000 грн.

Отже, вимоги щодо дрес-коду та фейсконтролю можуть бути правомірними, якщо такі вимоги встановлені для всіх відвідувачів закладу, інформація про них розміщена у місці, доступному для всіх потенційних відвідувачів, та якщо при цьому такі вимоги не носять дискримінаційний характер і не порушують законодавство України.

Автор консультації: ТОВ HolGroup