ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2016 року Справа № 917/1412/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:головуючого суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіГончарука П.А.,суддіСтратієнко Л.В.за участю представника позивача Дашкеєва В.Г.розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Ольвія"на рішення Господарського суду Полтавської області від 16.09.2015 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 10.12.2015 року у справі№ 917/1412/15 Господарського суду Полтавської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Ольвія"доПриватного підприємства "Крем-Сталь"простягнення 53 038,74 грн ВСТАНОВИВ:

У липні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Ольвія" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду Полтавської області з позовом до Приватного підприємства "Крем-Сталь" (далі - відповідач) про стягнення 53 038,74 грн заборгованості.

Позовні вимоги складаються з 17679,41 грн процентів за користування чужими грошовими коштами та 35359,33 грн пені, нарахованих позивачем за несвоєчасне виконання зобов'язань щодо поставки дизельного пального за договором купівлі-продажу нафтопродуктів на умовах поставки автомобільним, залізничним транспортом або самовивозу № 03/02/01 від 17.02.2015 р.

Відповідач проти позову заперечував з підстав виконання зобов'язань та невідповідності дійсності фактів, викладених у позовній заяві.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 16.09.2015 р. у справі № 917/1412/15 (суддя Кльопов І.Г.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10.12.2015 р (головуючий суддя: Гетьман Р.А., судді Лакіза В.В та Плахов О.В.) в позові відмовлено повністю.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неповноту встановлення обставин справи при вирішенні спору, порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, що призвело до прийняття неправомірного рішення, а саме ст.ст. 530, 536, 712 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. 35 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) просить суд касаційної інстанції скасувати повністю постановлені у справі судові рішення та направити справу № 917/1412/15 на новий розгляд.

Відповідач відзив на касаційну скаргу не надав.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника позивача, перевіривши згідно ст.ст. 1115, 1117 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в оскаржуваних судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

У справі, яка переглядається, господарські суди встановили, що 17.02.2015 р. між позивачем, як покупцем, та відповідачем, як постачальником, укладено договір купівлі-продажу нафтопродуктів на умовах поставки автомобільним, залізничним транспортом або самовивозу № 03/02/01 від 17.02.2015 р. (далі - договір).

Відповідно до п.1.1 постачальник зобов'язується поставити, а покупець прийняти і оплатити вартість дизельного палива та поставити, в порядку і на умовах, передбачених цим договором і додатками до нього.

Кількість, номенклатура, ціна, умови, терміни оплати і постачання продукції можуть визначатися в додатках, що є невід'ємною частиною цього договору, а також у товарно-транспортній та/або видатковій накладній (п.1.2 договору).

Пунктом 3.1 договору визначено, що умови, базис і термін постачання кожної партії продукції узгоджуються сторонами додатково і можуть зазначатися в додатках до даного договору. Під партією продукції розуміється найменування і кількість продукції, поставленої по одній товарно-транспортній накладній та/або видатковій накладній. В разі не підписання додатку, умови постачання - 100% передплата. При цьому, виключним правом постачальника залишається право поставити продукцію покупцеві до моменту надходження коштів покупця на поточний рахунок постачальника. Також, вказаним пунктом зазначено, що в разі не підписання додатку, термін та базис поставки, зафіксовані у ТТН, а також вартість продукції, зафіксована у видатковій накладній, вважаються такими, що погоджені обома сторонами цього договору.

Відповідно до пункту 5.4 договору у разі порушення постачальником термінів постачання заздалегідь сплаченої продукції покупець має право зажадати від постачальника сплати пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми невиконаного зобов'язання за кожен день прострочення.

З метою виконання умов зазначеного договору, позивачем, на підставі виставленого відповідачем рахунку-фактури №17/02/03 від 17.02.2015р., перераховано відповідачу за поставку дизельного пального у кількості 12,05 м.куб 228 468,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 170 від 17.02.2015 р.

20.03.2015 р. позивач звернувся до відповідача з претензією б/н від 19.03.2015 р. про невиконання відповідачем зобов'язань по поставці дизельного палива за платіжним дорученням № 170 від 17.02.2015 р. з проханням негайно (протягом 3 календарних днів) виконати зазначене зобов'язання.

29.05.2015 р. між сторонами складено акт прийому-передачі дизельного палива, згідно якого продавцем передано покупцю дизельне пальне у кількості - 12,05 м. куб.

Позивач, посилаючись на неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором в частині порушення термінів постачання продукції звернувся до суду із позовом про стягнення з відповідача 35 359,33 грн пені, нарахованої згідно пункту 5.4 договору за період з 20.02.2015р. по 29.05.2015 р. та 17 679,41грн процентів за користування чужими грошовими коштами, нарахованими на підставі статті 536 ЦК України за період з 20.02.2015р. по 29.05.2015р.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення 17 679,41грн процентів за користування чужими грошовими коштами, нарахованими на підставі статті 536 Цивільного кодексу України за період з 20.02.2015р. по 29.05.2015р., суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що договором не передбачено сплати боржником процентів за користування чужими грошовими коштами, у зв'язку з чим у відповідача відсутній обов'язок сплачувати позивачу проценти за користування чужими грошовими коштами відповідно до статті 536 Цивільного кодексу України.

Крім того, судом першої інстанції в обґрунтування мотивів відмови було зазначено, що Цивільним кодексом України передбачено два види процентів. Перший - це проценти, передбачені статтею 536 цього Кодексу, що є платою за користування чужими грошовими коштами або за наданий комерційний кредит. Другий вид - проценти, що є видом цивільно-правової відповідальності (ст. 625 ЦК, яка передбачає цей вид процентів). Розміри процентів та порядок їх нарахування і сплати визначаються відповідним законом або договором. Таким чином, варто мати на увазі, що проценти як плата за користування чужими грошима і проценти за прострочку виконання зобов'язання (пеня) не є тотожними поняттями, оскільки останні є формою цивільно-правової відповідальності, а проценти, що сплачуються за використання чужими грошовими коштами, є боргом. Використання чужих грошових коштів за плату є правомірною дією, а прострочка виконання зобов'язання - не правомірною.

Підсумовуючи викладене, місцевий суд дійшов до висновку, що, оскільки в спірному договорі не передбачено сплати боржником процентів за користування чужими грошовими коштами, то позовні вимоги в зазначеній частині не підлягають задоволенню.

Вищий господарський суд України частково погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, а саме в частині відмови у задоволенні зазначеної позовної вимоги з підстав відсутності встановлення розміру таких відсотків в договорі.

Водночас, в частині нарахування позивачем відсотків за користування чужими грошовими коштами у розмірі облікової ставки Національного банку України, суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.

Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ст. 536 ЦК України).

Суди попередніх інстанцій встановили, що умовами договору, укладеного між сторонами, розмір процентів за користування продавцем чужими грошовими коштами не встановлено, проте, звертаючись до суду із позовом про стягнення з відповідача відсотків за користування чужими коштами, позивач здійснив нарахування цих процентів на рівні облікової ставки Національного банку України.

Можливість визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України у разі, якщо розмір процентів не встановлений договором передбачено лише частиною 1 статті 1048 ЦК України, яка регулює договір позики.

Таким чином, позивач здійснив нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами із застосуванням аналогії закону (частина 1 статті 8 ЦК України) на підставі приписів частини 1 статті 1048 ЦК України, якою передбачено, що у разі не встановлення договором позики розміру процентів їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Відповідно до частини 1 статті 8 ЦК України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Відтак, аналогію закону можна застосовувати виключно у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин.

Договір поставки і договір позики є різними за своєю правовою природою та регулюють різні види цивільних правовідносин, а тому застосування до договору поставки положень про договір позики (зокрема статті 1048 ЦК України) є безпідставним. Аналогічний правовий викладено у постановах Верховного Суду України від 2 липня 2013 року у справі № 18/1372/12 та від 30 серпня 2013 року у справі № 5016/1355/2012(4/44), який має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права на підставі ст. 11128 ГПК України.

Беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, визначені у ст. 1117 ГПК України, а також те, що фактичні обставини, які входять до предмета доказування у цій справі, з'ясовані судами першої та апеляційної інстанції з достатньою повнотою, і помилки у застосуванні ст. 536 ЦК України не вплинули на правильність висновку судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовної вимоги у стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, Вищий господарський суд України дійшов висновку про залишення без задоволення касаційної скарги в цій частині, а ухвалені у справі судові рішення в цій частині - без змін, але з урахуванням мотивів та підстав, викладених у цій постанові.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення 35359,33 грн пені, нарахованої згідно пункту 5.4 договору, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що договором чітко не визначено дату поставки продукції; позивачем не надано доказів отримання відповідачем претензії та доказів надання відвантажувальної заявки для отримання дизельного пального, на яку позивач посилається в позовній заяв; не надано додаткових угод до договору, в яких встановлений термін поставки, враховуючи відсутність товарно-транспортних накладних з встановленим терміном поставки продукції всупереч п. 1.2 договору.

Згідно ч. 1 ст. 11110 ГПК України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

При цьому, рішення вважається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати.

Проте, вказаним вимогам судове рішення попередніх інстанцій в частині стягнення 35359,33 грн пені, нарахованої згідно пункту 5.4 договору, у повній мірі не відповідають, у зв'язку з наступним.

Статтею 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з вимогами ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

На підставі ст. 663 ЦК України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Із наведеного вбачається, що за загальним правилом, обов'язок постачальника поставити товар виникає після настання строку виконання зобов'язання щодо передачі товару. Це правило діє, якщо спеціальними нормами або договором не встановлено інший строк оплати.

Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, договором не визначено чіткі строки виконання зобов'язань щодо поставки товару після його оплати та відсутність інших підтверджуючих такі строки документів, 20.03.2015 р. позивачем обґрунтовано було використано право, передбачене ст. 530 ЦК України, на пред'явлення відповідної вимоги у формі претензії з визначенням такого строку.

Посилання скаржника у касаційній скарзі на акт прийому-передачі дизельного пального від 29.05.2015 р., в якому власноруч зазначено термін поставки продукції 20.02.2015 р., не може вважатися належним та допустимим доказом визначення терміну поставки продукції в силу ст. 36 ГПК України, з огляду на недоліки оформлення такого акту та зважаючи на те, що договором сторони також не передбачили визначення можливості терміну поставки в актах прийому-передачі продукції, а чинним законодавством України зазначене не передбачене.

Висновки судів попередніх інстанцій в мотивувальній частині судових рішень в обґрунтування відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення пені щодо ненадання саме позивачем доказів отримання відповідачем претензії, направленої позивачем 20.03.2015 р. суперечать ст. 33 ГПК України, згідно якої позивач повинен довести лише її направлення відповідачу, докази чого позивачем були надані, але не досліджені та залишені поза увагою судами.

Обов'язок доведення обставин, пов'язаних з отриманням/неотриманням зазначеної претензії у випадку посилання на це відповідачем в обґрунтування своїх заперечень та вплив зазначеної обставини на визначення строку виконання зобов'язання лежить на відповідачеві згідно вимог ст. 33 ГПК України.

Таким чином, Вищий господарський суд України вважає, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано ухились від обов'язку належного дослідження доказів у справі, які мають визначальне значення для правильного вирішення даного господарського спору в частині стягнення пені та помилково не застосували до спірних правовідносин положення ч. 2 ст. 530 ЦК України, у зв'язку з чим ухвалені у справі судові рішення в цій частині не можна визнати законними й обґрунтованими, а тому, вони з підстав, передбачених ч. 1 ст. 11110 ГПК України, підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду першої інстанції слід повно та всебічно встановити всі обставини справи з урахуванням доказів, наданих сторонами, дати їм належну юридичну оцінку, встановити належність направлення позивачем зазначеної претензії, дату її направлення, визначити строк виконання зобов'язання постачальника за платіжним дорученням № 170 від 17.02.2015 р., перевірити правомірність визначення періоду нарахування пені і в залежності від встановлених обставин справи постановити законне і обґрунтоване рішення.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, ст. 1119 - 11113 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Ольвія" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Полтавської області від 16.09.2015 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 10.12.2015 року в частині відмови у стягненні 35 359,33 грн пені за невчасно виконане негрошове зобов'язання скасувати та направити в цій частині справу № 917/1412/15 на новий розгляд до Господарського суду Полтавської області.

В іншій частині рішення Господарського суду Полтавської області від 16.09.2015 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 10.12.2015 року у справі № 917/1412/15 залишити без змін.

Головуючий суддя І.Д. Кондратова

Суддя П.А. Гончарук

Суддя Л.В. Стратієнко