ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2017 року Справа № 902/788/16

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий (доповідач), судді Палій В.В. і Студенець В.І.

розглянув касаційну скаргу комунального підприємства Вінницької міської ради "Вінницяміськтеплоенерго", м. Вінниця (далі - Підприємство),

на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 30.01.2017

зі справи № 902/788/16

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Еліт Едвайс", м. Київ (далі - Товариство),

до Підприємства

про стягнення 404 341,34 грн.

Судове засідання проведено за участю представників сторін:

позивача - Мандригелі Р.С.,

відповідача - не з'яв.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Позов було подано (з урахуванням заяви про зміну підстав позову та збільшення розміру позовних вимог) про стягнення коштів у сумі 404 341,31 грн., з яких: 366 318,21 грн. "інфляційних витрат" та 38 023,13 грн. - 3% річних.

Рішенням господарського суду Вінницької області від 24.11.2016 (суддя Білоус В.В.) у позові відмовлено.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 30.01.2017 (колегія суддів у складі: Мельник О.В. - головуючий, Грязнов В.В. і Розізнана І.В.): рішення місцевого господарського суду скасовано; прийнято нове рішення про задоволення позову; стягнуто з Підприємства на користь Товариства 404 341,31 грн., з яких: 366 318,21 грн. "інфляційних втрат"; 38 023,13 грн. - 3% річних, а також: 6 065,12 грн. судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції; 6 671,63 грн. судового збору за розгляд справи в апеляційній інстанції.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Підприємство просить скасувати постанову апеляційного господарського суду та залишити в силі рішення місцевого господарського суду з даної справи. Скаргу мотивовано неправильним застосуванням господарськими судами норм матеріального права, зокрема статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), і порушенням норм процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу Товариство заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх безпідставність та неспростування ними висновків апеляційного господарського суду, і просить оскаржувану постанову залишити без змін, а скаргу - без задоволення.

Сторони відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судові інстанції у розгляді справи виходили з таких обставин та висновків.

02.11.2009 товариством з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Вінницькі теплові мережі - 2" (орендодавець) та Підприємством (орендар) укладено договір оперативної оренди обладнання № 75а (далі - Договір оренди), відповідно до умов якого орендодавець зобов'язується передати орендареві, а орендар зобов'язується прийняти в тимчасове володіння та користування обладнання (майно), що наведене в додатку № 1 до цього договору, та зобов'язується сплачувати орендну плату (пункт 1.1).

30.01.2013 ТОВ "Вінницькі теплові мережі -2" (первісний кредитор) та Товариством (новий кредитор) укладено договір № 30/13 про відступлення права вимоги (далі - Договір відступлення права вимоги), згідно з яким:

- первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає на себе права вимоги за укладеним між первісним кредитором та Підприємством (боржник) Договором оренди (пункт 1.1);

- первісний кредитор відступає новому кредитору дійсні вимоги за Договором оренди, а саме право вимагати від боржника належного виконання зобов'язання по сплаті орендної плати, заборгованість по якій на момент укладення даного договору становить 609 000 грн. (пункт 1.2);

- право вимоги переходить до нового кредитора з моменту передачі первісним кредитором документів, які засвідчують право вимоги оплати заборгованості з орендної плати (пункт 2.1);

- до документів, що підтверджують право вимоги, належать: Договір оренди; акт приймання - передачі обладнання в оперативну оренду; додаткова угода до договору від 31.08.2011; акти здачі-приймання виконаних робіт (надання послуг) за січень-грудень 2012 року на 12 арк.; лист ТОВ "Вінницькі теплові мережі - 2" від 27.04.2012 вих. № 01-003; лист ТОВ "Вінницькі теплові мережі - 2" від 12.09.2012 вих. № 01/007; вимоги про виконання грошового зобов'язання на 5 арк. (підпункти 2.2.1, 2.2.2, 2.2.3, 2.2.4, 2.2.5, 2.2.6, 2.2.7 пункту 2.2);

- передання документів, що підтверджують право вимоги, посвідчується актом приймання-передачі, який складається та підписується уповноваженими представниками сторін (пункт 2.3).

30.01.2013 ТОВ "Вінницькі теплові мережі - 2" передало, а Товариство прийняло оригінали зазначених документів, що підтверджується актом приймання-передачі документів до Договору відступлення права вимоги.

14.10.2013 Товариство направило на адресу Підприємства повідомлення - вимогу №14/10 про відступлення права вимоги та виконання грошового зобов'язання.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 02.02.2015 у справі № 902/1279/14, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 28.07.2015, стягнуто з Підприємства на користь Товариства 609 000 грн. основного боргу та судовий збір. Зазначеною постановою встановлено факт наявності заборгованості Підприємства за Договором оренди у розмірі 609 000 грн., право вимоги щодо стягнення якої перейшло до Товариства за Договором відступлення права вимоги.

Зазначену постанову Підприємство остаточно виконало лише 02.03.2016, що підтверджується довідкою банку щодо руху коштів по рахунку Товариства.

Через неналежне виконання Підприємством грошового зобов'язання зі сплати 609 000 грн. основного боргу за Договором оренди, право вимоги за яким перейшло до Товариства на підставі Договору відступлення права вимоги, Товариство, посилаючись на положення частини другої статті 625 ЦК України, просило як новий кредитор стягнути з Підприємства 3% річних у сумі 38 023, 13 грн. та 366 318, 21 "інфляційних витрат", розрахунок яких здійснено з 22.10.2013 (через сім днів після направлення повідомлення-вимоги від 14.10.2013 №14/10) по 02.03.2016 (дата повного погашення боргу).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд зазначив таке.

З матеріалів справи вбачається, що у відповідача виник обов'язок виконувати належним чином умови укладеного сторонами договору щодо оплати вартості оперативної оренди обладнання згідно з Договором оренди.

Тому нарахування позивачем передбачених статтею 625 ЦК України "інфляційних витрат" та 3% річних у зв'язку з невиконанням саме Договору про відступлення права вимоги та повідомлення - вимоги від 14.10.2013 №14/10 є безпідставним.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та приймаючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний господарський суд виходив з такого.

Підставою позову є наявність прострочення виконання Підприємством грошового зобов'язання зі сплати основного боргу у розмірі 609 000 грн. за Договором оренди, право вимоги якого перейшло до Товариства на підставі Договору про відступлення права вимоги, за період існування якого Товариство просило стягнути на його користь "інфляційні витрати" та 3% річних.

Визначений позивачем період нарахування 3% річних та "інфляційних витрат" з 22.10.2013 (через 7 днів після направлення та отримання відповідачем повідомлення-вимоги від 14.10.2013 №14/10) до 02.03.2016 (моменту повної сплати основного боргу відповідачем) не суперечить законодавству.

Перевіривши розрахунок позивача щодо стягнення з відповідача "інфляційних витрат" за період з листопада 2013 року по березень 2016 року в сумі 366 318,21 грн. та 3% річних за період з 22.10.2013 по 02.03.2016 у сумі 38 023,13 грн., з урахуванням проведення часткових оплат боргу відповідачем у розмірах та за періоди, що вказані в довідці банку щодо руху коштів по рахунку позивача, суд апеляційної інстанції визнав його арифметично вірним.

Встановивши наявність прострочення Підприємством виконання грошового зобов'язання за період з 22.10.2013 по 02.03.2016, врахувавши те, що постанова Рівненського апеляційного господарського суду у справі №902/1279/14 була виконана відповідачем лише 02.03.2016, перевіривши розрахунок "інфляційних витрат" та 3% річних, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Причиною спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення заявлених позовних вимог про стягнення сум інфляційних нарахувань та відсотків річних.

Згідно з приписами ЦК України:

- зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526);

- зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598);

- зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599);

- кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512);

- до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514);

- якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (частина друга статті 530);

- боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (стаття 625).

Виходячи з положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

При цьому дана норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу. Таким є правовий висновок Верховного Суду України, що неодноразово викладався в його судових рішеннях, зокрема у постанові від 04.07.2011 № 13/210/10 та ін. Відповідний висновок згідно з частиною третьою статті 82 та частиною першою статті 11128 ГПК України враховується судами при застосуванні норм права.

Як зазначено у підпункті 7.1 пункту 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

З огляду на відповідні законодавчі приписи та з урахуванням встановлених обставин справи апеляційний господарський суд, з'ясувавши що: Підприємство прострочило виконання грошового зобов'язання зі сплати 609 000 грн. основного боргу за Договором оренди, кредитором за яким стало Товариство на підставі Договору відступлення права вимоги; вказана сума основного боргу стягнута з Підприємства на користь Товариства постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 02.02.2015 №902/1279/14; визначений позивачем період нарахування 3% річних та "інфляційних витрат" з 22.10.2013 (через 7 днів після направлення та отримання відповідачем повідомлення-вимоги від 14.10.2013 №14/10) до 02.03.2016 (моменту повної сплати основного боргу відповідачем) не суперечить законодавству; розрахунок 3% річних та "інфляційних витрат" є вірним, - дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

Доводи касаційної скарги даного висновку не спростовують. Скаржником, зокрема, не взято до уваги, що за змістом частини першої статті 625 ЦК України суми інфляційних нарахувань за час прострочення виконання грошового зобов'язання та трьох процентів річних є складовою відповідного грошового зобов'язання, яке підлягає виконанню саме з УРАХУВАННЯМ відповідних сум.

Водночас перевірка доводів скаржника, пов'язаних з установленням фактичних обставин справи та здійсненням оцінки доказів у ній перебуває поза межами перегляду справи в касаційній інстанції, визначеними частиною другою статті 1117 ГПК України, за якою названа судова інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Визначених процесуальним законом підстав для скасування постанови апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись статтями 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 30.01.2017 зі справи № 902/788/16 залишити без змін, а касаційну скаргу комунального підприємства Вінницької міської ради "Вінницяміськтеплоенерго" - без задоволення.

Суддя В. Селіваненко

Суддя В. Палій

Суддя В. Студенець