ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 квітня 2017 року Справа № 910/11362/16 Вищий господарський суд України в складі колегії суддів:

головуючого - суддів:Поляк О.І. (доповідач), Бакуліної С.В., Ходаківської І.П.,розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргу Міністерства оборони Українина постановуКиївського апеляційного господарського суду від 02.02.2017у справі № 910/11362/16 Господарського суду міста Києваза позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4до відповідачів:1. Військової частини А2506; 2. Міністерства оборони України; 3. Військової частини А3130;простягнення 395 886,90 грн,

за участю представників

від позивача: не з'явились;

від відповідача-1: не з'явились;

від відповідача-2: Тарасенко Н.В.;

від відповідача-3: не з'явились;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.08.2016 у справі № 910/11362/16 (суддя - Шкурдова Л.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2017 (головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Яковлєв М.Л., Власов Ю.Л.), задоволено позовні вимоги. Стягнуто з Міністерства оборони України на користь ФОП ОСОБА_4 176 569,25 грн - сума основного боргу, 157 371,65 грн - інфляційні втрати, 5 009,11 грн - витрати зі сплати судового збору та 33 395,00 грн - витрати позивача на послуги адвоката.

Не погоджуючись із зазначеними рішенням та постановою, Міністерство оборони України звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою у якій просить повністю скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 30.08.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2017 у справі № 910/11362/16 і прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог до Міністерства оборони України в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована порушенням та неправильним застосуванням господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального права та процесуального права, а саме: ст. 3 Закону України "Про Збройні Сили України", ст.ст. 1, 5 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", приписи Положення про Міністерство оборони України, затверджене Указом Президента України від 06.04.2011 N 406/2011, ст. 35 Господарського процесуального кодексу України.

11.04.2017 до Вищого господарського суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи через те, що представник ФОП ОСОБА_4 перебуває у відпустці. Колегія суддів не вбачає підстав для задоволення вказаного клопотання, оскільки: по-перше, відповідно до ч. 1 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція перевіряє застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи; по-друге, явка представників сторін не визнавалася обов'язковою; по-третє, відкладення розгляду справи призведе до порушення строків розгляду касаційної скарги, передбачених ст. 111-8 Господарського процесуального кодексу України.

У призначене судове засідання з'явився представник відповідача-2. Представники позивача, відповідача-1 та -3 не скористалися своїм процесуальним правом на участь в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали касаційної скарги, заслухавши пояснення представника відповідача-2, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, між ФОП ОСОБА_4 (продавець) та Військовою частиною А2506 (замовник, покупець) було укладені договори про закупівлю товарів за державні кошти, а саме: № 46 від 14.10.2013, № 47 від 14.10.2013, № 50 від 14.10.2013 та № 51 від 14.10.2013, відповідно до п. 1.1 яких продавець зобов'язався у 2013 році поставити замовникові товари, зазначені в специфікації, а замовник - прийняти і оплатити товари.

Згідно з п. 4.1 договорів розрахунки за фактично поставлений товар проводяться після надання рахунку-фактури та підтверджуючих документів виконання зобов'язання у термін 30 календарних днів.

Пунктами 6.1.1, 6.4.1 договорів сторони узгодили, що покупець зобов'язаний своєчасно та у повному обсязі сплачувати кошти за поставлений товар, а продавець має право своєчасно та в повному обсязі отримувати плату за поставлені товари.

Господарськими судами також встановлено, що згідно з договором № 46 від 14.10.2013 продавцем поставлено покупцю товар на суму 54 930,00 грн, що підтверджується видатковою накладною № 27 від 16.10.2013; згідно з договором № 47 від 14.10.2013 продавцем поставлено покупцю товар на суму 70 429,25 грн, що підтверджується видатковою накладною № 33 від 21.10.2013; згідно з договором № 50 від 21.10.2013 продавцем поставлено покупцю товар на суму 30 000,00 грн, що підтверджується видатковою накладною № 34 від 23.10.2013; згідно з договором № 51 від 22.10.2013 продавцем поставлено покупцю товар на суму 21 210,00 грн, що підтверджується видатковою накладною № 36 від 25.10.2013.

На виконання умов вищевказаного договору продавцем було виставлено покупцю рахунки на оплату отриманого товару, а саме: рахунок на оплату № 1 від 25.10.2013 на суму 54 930,00 грн; рахунок на оплату № 2 від 25.10.2013 на суму 70 429,25 грн; рахунок на оплату № 3 від 25.10.2013 на суму 30 000,00 грн; рахунок на оплату № 4 від 25.10.2013 на суму 21 210,00 грн.

Однак, поставлений ФОП ОСОБА_4 товар оплачений не був, у зв'язку з чим у Військової частини А2506 виникла заборгованість в розмірі 176 569,25 грн, що також підтверджується актом звірки взаєморозрахунків станом на 25.10.2013, підписаним та скріпленим печатками ФОП ОСОБА_4 та Військової частини А2506.

У зв'язку з зазначеним, ФОП ОСОБА_4 звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Військової частини А2506, Міністерства оборони України про стягнення з останнього на свою користь 176 569,25 грн - основного боргу, 157 371,65 грн - інфляційних втрат, 62 000,00 грн - вартість послуг адвоката.

Задовольняючи позовні вимоги, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач на виконання умов договорів від 14.10.2013, від 14.10.2013, від 14.10.2013 та від 14.10.2013 поставив відповідачу-1 товар, однак останній, в порушення умов вказаних договорів, оплату поставленого позивачем товару не здійснив, внаслідок чого у нього утворилась заборгованість в розмірі 176 569,25 грн. Оскільки відповідачем-1 прострочено виконання грошового зобов'язання за договорами від 14.10.2013, від 14.10.2013, від 14.10.2013 та від 14.10.2013, позивачем правомірно нараховано інфляційні втрати на суму боргу. При цьому, враховуючи, що Міністерство оборони України не надало жодних доказів, які б підтверджували факт правонаступництва відповідача-1 чи наявності у нього необхідних коштів, бюджетного фінансування для здійснення своєї діяльності та проведення розрахунків з кредиторами, а також те, що відповідача-1 передислоковано і в подальшому прийнято рішення про розформування, виконання зобов'язань за вказаними договорами покладається саме на Міністерство оборони України - центральний орган виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України та який здійснює нагляд за діяльністю Збройних Сил України, діяльністю всіх структурних підрозділів, частин, формувань тощо. Крім того, господарськими судами встановлено, що правова допомога позивачу надавалася саме адвокатом, однак, враховуючи положення ст. 49 ГПК України та принцип співрозмірності, господарськими судами попередніх інстанцій частково задоволено вимоги про стягнення витрат на послуги адвоката, а саме в розмірі 33 395,00 грн.

Однак, суд касаційної інстанції вважає вказані висновки господарських судів попередніх інстанцій передчасними, зробленими з неповним з'ясуванням обставин справи, які мають значення для правильного вирішення даного спору.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у даній справі є стягнення заборгованості, яка виникла у зв'язку з невиконанням відповідачем-1 своїх зобов'язань за договорами від 14.10.2013, від 14.10.2013, від 14.10.2013 та від 14.10.2013 щодо оплати поставлених йому товарів.

Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 629 Цивільного кодексу України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, яка кореспондується з ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

Як встановлено господарськими судами та вбачається з матеріалів справи, позивач на виконання умов договорів від 14.10.2013, від 14.10.2013, від 14.10.2013 та від 14.10.2013 поставив Військовій частині А2506 товар, однак остання, в порушення умов вказаних договорів, оплату поставленого позивачем товару не здійснила, внаслідок чого у неї утворилась заборгованість в розмірі 176 569,25 грн.

Разом з тим, стягуючи заявлену позивачем суму боргу та інфляційних втрат саме з відповідача-2, господарські суди попередніх інстанцій зазначили, що виконання зобов'язань за вищевказаними договорами покладається на Міністерство оборони України, як центральний орган виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України, оскільки в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували факт правонаступництва відповідача-1, в той час як його було передислоковано і в подальшому прийнято рішення про розформування.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про Збройні Сили України" Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. До складу Збройних Сил України входять, зокрема, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України. Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій.

Статтею 14 Закону України "Про Збройні Сили України" встановлено, що Збройні Сили України можуть здійснювати господарську діяльність згідно із законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" господарська діяльність у Збройних Силах України - це специфічна діяльність військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил України (далі - військові частини), пов'язана із забезпеченням їх повсякденної життєдіяльності і яка передбачає ведення підсобного господарства, виробництво продукції, виконання робіт і надання послуг, передачу в оренду рухомого та нерухомого військового майна (за винятком озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки) в межах і порядку, визначених цим Законом. Господарська діяльність у Збройних Силах України здійснюється з метою одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ (сил) для підтримання на належному рівні їх бойової та мобілізаційної готовності.

Згідно зі ст. 3 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" суб'єктами господарської діяльності у Збройних Силах України є військові частини, заклади, установи та організації Збройних Сил України, які утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України, ведуть відокремлене господарство, мають кошторис надходжень та видатків, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Статтею 5 вказаного Закону встановлено, що за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань, а також за шкоду і збитки, заподіяні довкіллю, правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб'єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором. Військова частина як суб'єкт господарської діяльності за своїми зобов'язаннями відповідає коштами, що надходять на її рахунок по відповідних статтях кошторису (крім захищених статей), а в разі їх недостатності відповідальність за зобов'язаннями військової частини несе Міністерство оборони України.

Таким чином, господарські суди попередніх інстанцій не врахували, що військова частина (в розумінні статті 1 зазначеного Закону) є суб'єктом господарської діяльності, яка самостійно несе відповідальність за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань коштами, що надходять на її рахунок по відповідних статтях кошторису.

При цьому, встановивши, що на виконання спільної директиви Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України від 30.04.2014 №Д-322/1/5 "Про передислокацію військових частин (підрозділів), установ та організацій Збройних Сил України з тимчасово окупованої території автономної Республіки Крим та міста Севастополь", Плану тимчасової передислокації військових частин Збройних Сил України з території Автономної Республіки Крим, наказу командувача Військово-Морських Сил ЗСУ від 12.05.2014 № 1 "Про передислокацію військових частин (підрозділів), установ та організацій Військово-Морських Сил ЗСУ з тимчасово окупованої території АРК та міста Севастополь" Військову частину А 2506 (код ЄДРПОУ 22997264) з 31.07.2014 тимчасово передислоковано на фонди Миколаївського військового ліцею військове містечко № 5 міста Миколаїв, господарські суди попередніх інстанцій дійшли до передчасних висновків про те, що вказану частину було розформовано.

Так, ні місцевим, ні апеляційним господарськими судами не було досліджено обставини справи щодо зміни умовного найменування відповідача-1 після передислокації, на що неодноразово посилався відповідач-2. Зокрема, господарським судом першої інстанцій було залишено поза увагою та не надано правової оцінки листу тимчасово виконуючого обов'язки начальника штабу Командування Військово-Морських Сил Збройних Сил України від 22.08.2016 № 154/12/3090 (а.с. - 104), згідно з яким Військовій частині А2506 було анульовано умовне найменування і надано нове умовне найменування - Військова частина А3130 та ідентифікаційний код - 26614248 без розформування (ліквідації), зміни складу, призначень (обсягів завдань), прав та обов'язків. При цьому Апеляційний господарський суд, не зазначивши про наявність чи відсутність підстав для прийняття в якості додаткових доказів, також не надав правової оцінки поданим відповідачем-2 витягу з наказу Командування Військово-Морських Сил Збройних Сил України № 7/ОШР/ДСК від 19.08.2014 (а.с. - 167) та витягу з наказу Військової частини А2506 № 39-адм від 24.09.2014 (а.с. - 170) відповідно до яких з 25.09.2014 анульовано умовне найменування Військовій частині А2506 ідентифікаційний код - 22997264 та введено в дію нове умовне найменування - Військова частина А3130 ідентифікаційний код - 26614248.

Відповідно п. 8.2.1 Положення про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України, затверджене наказом Міністра оборони України від 16.07.1997 N 300, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 22.12.1997 за N 615/2419 військова частина (з'єднання) розформовується на підставі директиви (наказу) відповідного командування, у якій, зокрема, визначаються: строк розформування та її правонаступник; термін закінчення фінансування та час закриття поточного і бюджетного рахунків в установах Держказначейства; терміни (з обов'язковим погодженням з Контрольно-ревізійним департаментом Міністерства оборони України) проведення обревізування військової частини (з'єднання); порядок передачі правонаступнику необревізованих первинних документів, які залишились з дня закінчення останньої документальної ревізії до дня підписання ліквідаційного акта; порядок передачі правонаступнику первинних документів, терміни зберігання яких після проведення останньої документальної ревізії не закінчились; порядок передачі особового складу, озброєння, військової техніки та інших матеріальних засобів військової частини (з'єднання); строки подачі акта ліквідаційної комісії. На підставі директиви (наказу) про розформування командир військової частини зобов'язаний видати наказ по військовій частині, у якому визначити перелік (з обов'язковим погодженням з Державним галузевим архівом Міністерства оборони України) та терміни передачі правонаступнику первинних документів, регістрів і звітності, що не здаються до Державного галузевого архіву Міністерства оборони України.

Отже, анулювання умовного найменування - Військова частина А2506 ідентифікаційний код - 22997264 та введення в дію нового умовного найменування - Військова частина А3130 ідентифікаційний код - 26614248 не є ідентичним порядку розформування військової частини, передбаченому вищевказаним Положенням, а відтак для того щоб дійти висновку про розформування останньої господарським судам попередніх інстанцій необхідно було дослідити фактичні обставини, які б свідчили саме про здійснення дій та вжиття заходів з ліквідації (розформуванню) військової частини з послідуючими, витікаючими з цього наслідками (правонаступництво).

Таким чином, наведене вимагає від суду касаційної інстанції встановлювати фактичні вищевказані обставини справи, що виходить за межі перегляду справи в порядку касації (ч. 2 ст.1117 ГПК України) та є підставою для скасування оскаржуваних рішення та постанови і передачі справи на новий розгляд до місцевого господарського суду у зв'язку з неповним встановленням обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до п. 3 ст.1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга Міністерства оборони України підлягає частковому задоволенню, а постанова Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 30.08.2016 у справі № 910/11362/16 - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Міністерства оборони України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2017 у справі № 910/11362/16 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2017 у справі № 910/11362/16 та рішення Господарського суду міста Києва від 30.08.2016 у справі № 910/11362/16 скасувати. Справу направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя О.І. Поляк

Судді С.В. Бакуліна

І.П. Ходаківська