Нарахування податку на землю без належного виконання обов’язку по правильному розрахунку є підставою для звільнення від сплати податку.

Вже всі звикли до того, що Державна фіскальна служба України (далі – податковий орган або фіскальний орган) стала таким собі каральним органом держави по відношенню до наших фінансів. Посадові особи податкового органу мають право проводити перевірки дотримання податкового законодавства, перевіряти правильність складання декларацій, податкових накладних і т.д. Результати перевірок заносять до актів або довідок, а наслідками таких перевірок є винесені податкові повідомлення-рішення (далі по тексту – ППР), в яких зазначаються суми додатково нарахованих зобов’язань визначених податковим органом.

ППР можуть, також, виноситись без проведення перевірок у випадках «якщо сума грошового зобов’язання платника податків, передбаченого податковим або іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, розраховується контролюючим органом відповідно до статті 54 Податкового кодексу України». Саме про ці випадки, а точніше про один із них – самостійне нарахування сум податкових зобов’язань із земельного податку (або податку на землю, або плати за землю) для фізичних осіб, буде йти мова в цій статті. Не зважаючи на те, що юридичні особи повинні самостійно обчислюють суму своїх зобов’язань по сплаті податку на землю, визначені в цій статті деталі, які стосуються захисту від неправомірних нарахувань податкового органу, також, можуть бути застосовані юридичними особами.

Неправильність розрахунку – одна з основних підстав скасування ППР.

Самостійність нарахування сум податкових зобов’язань означає те, що представники податкового органу маючи певні інструменти отримання інформації повинні самостійно визначити платника податку, об’єкт оподаткування, базу оподаткування і суму податку. Посадові особи податкового органу зобов’язані дотримуючись норм Податкового кодексу України (далі – ПКУ) самостійно отримати інформацію про земельну ділянку та її власника (користувача) від уповноважених на те органів, розрахувати зобов’язання і виставити ППР.

Отже, функціями фіскального органу є не тільки контроль за дотриманням правильності оподаткування, а також, самостійне визначення та нарахування певних податків (в нашому випадку податку на землю). Така самостійність призводить до величезної кількості помилок, наслідком яких є визнання ППР неправомірними. Адже, ні для кого не секрет, що контроль за виконанням, дуже відрізняється від безпосереднього виконання. Таким чином, фізична особа платник податку на землю міняється місцями з податковим органом. Платник податку отримує податкове повідомлення-рішення, розрахунок до нього та перевіряє чи правильно здійснені нарахування податковим органом.

Хочу запевнити, що судова практика є позитивною для платника податків, який цікавиться правильністю/неправильністю здійснення нарахування земельного податку, оскаржує неправильно здійснений розрахунок та вимагає скасування неправомірно винесених ППР. Адже ця «самостійність» посадових осіб фіскального органу, які звикли лише перевіряти часто призводить до такого розрахунку податку, який відрізняється від правомірного в рази.

До прикладу, можу привести справу № 826/16947/16 в постанові суду першої інстанції по якій зазначено: «Суд акцентує увагу, що до матеріалів справи долучено податкове повідомлення-рішення від 05.05.2017 року № 45143-1305 ГУ ДФС у м. Києві, винесене контролюючим органом за користування тією ж ділянкою у 2017 році з розрахунком суми сплати податкового зобов’язання 58652,28 грн., а сума зобов’язання 2016 року становить 207495,23 грн., що підтверджує неправильність розрахунку.» Слід зазначити, що податковий орган, як в даному випадку, порушуючи закон може застосовувати під час розрахунку земельного податку щодо однієї і тієї самої ділянки зовсім різні підходи, методи, способи. Хоча, як буде зазначено нижче, податковий орган як державний орган, у відповідності до п.2 ст.19 Конституції України, зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Обов’язок податкового органу виконати певний чітко передбачений законом порядок дій є основою для правомірності рішення податкового органу.

У відповідності до статті 286 ПКУ, підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру. Центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, у сфері будівництва, щомісяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, а також за запитом відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Таким порядком є Порядок подання інформації про платників податків, об'єкти оподаткування та об'єкти, пов'язані з оподаткуванням, для забезпечення ведення їх обліку, а також обчислення та справляння податків і зборів, затверджений постановою КМУ від 21 грудня 2011 р. N 1386.

Навіть не зважаючи на заяви представників податкового органу, що у них є дискреційні повноваження щодо виконання своїх обов’язків тобто повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною, слід розуміти, прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». Посадові особи фіскального органу помилково вважають свої повноваження дискреційними. Податківці не наділені повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд, зокрема, здійснювати розрахунки податку без наявної інформації від центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин або не застосовувати до платника податку нежитлового приміщення в багатоповерховому житловому будинку ставку земельного податку яка передбачена за земельні ділянки, що зайняті житловим фондом (в розмірі 0,1% від нормативної грошової оцінки відповідної земельної ділянки).

Податковий орган в будь-якому випадку зобов’язаний чітко дотримуватись норм законодавства щодо отримання точної інформації про земельну ділянку, її власника або користувача.

Всі спроби діяти «на власний розсуд» для визначення об’єкту оподаткування або розміру податку можуть бути використані на користь платника податків. Адже, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (п.2 ст.19 Конституції України).

Зазначений обов’язок податкового органу слід підтримувати позицією Європейського суду з прав людини, який неодноразово зазначав, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення пункту 1 передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення в дію "законів". Більше того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, притаманне всім статтям Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Таким чином (у разі звернення за захистом інтересів), суд буде вирішувати питання про те, чи оскаржуване втручання відповідало вимозі законності, чи воно було свавільним (Рішення ЄСПЛ у справі "Серков проти України", "Щокін проти України").

Крім того, під час розгляду в судах спорів з приводу правомірності чи неправомірності ППР слід звернути увагу на наступне. Відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (в нашому випадку це податковий орган). Таким чином, фізична особа – платник податків має право виражати свій сумнів щодо правомірності здійсненого розрахунку податку на землю та не має обов’язку щодо доведення неправильності ППР, а ось податковий орган зобов’язаний довести правомірність, точність нарахування податкових зобов’язань, податковий орган зобов’язаний довести, що він діяв в порядку передбаченому законом для визначення об’єкту оподаткування, для визначення суми податкового зобов’язання, а отже і правомірності винесеного ППР.

Суд, насправді, не звільняє від сплати податків, суд захищає права платників податків.

Хочу звернути увагу на те, що звільняти від обов’язку сплати податку на землю, як зазначено в назві цієї статті суд не буде. Суд захищає права і свободи людини і громадянина (ст. 55 Конституції України), а також суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України (ст. 2 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»). Як зазначено Верховним Судом в постанові від 06.02.2018р. (провадження К/9901/1450/17) залишаючи без задоволення касаційну скаргу ДПІ у Голосіївському районі ГУ ДФС у м. Києві: «спірне рішення відповідача скасоване не через висновки судів попередніх інстанцій про відсутність у позивача вказаного податкового обов’язку, а через висновок про неправильний розрахунок відповідачем суми податкового зобов'язання».

Адміністративні суди всіх інстанцій вже неодноразово приводили в своїх рішеннях цитати із рішень ЄСПЛ, у відповідності до яких суди мають повноваження щодо скасування податкових повідомлень-рішень. Адже, «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління» (пункт 110 рішення ЄСПЛ від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції»).

На практиці ж, довготривале вирішення спору між платником податку та податковим органом, довготривале «нерозуміння податковим органом свого обов’язку діяти лише в межах визначених законом» дає можливість платнику податку звільнитись від тягаря податкового зобов’язання внаслідок спливу терміну позовної давності та строку давності передбаченого в ст.102 ПКУ. Крім того, я ще не зустрічав в своїй практиці таких випадків, щоб податковий орган отримавши рішення суду про неправомірність винесеного ППР із земельного податку, врахував всі визначені судом підстави, які потягли до визнання ППР неправомірно винесеним та винесли належним чином оформлене ППР із дотриманням всіх норм чинного законодавства.

Автор консультації: Євген Міняйло

LandTaxLawyer