Фіктивне підприємництво та вирок суду у відповідності ч.1, ст. 205 КК України у податкових спорах – правова позиція адміністративного суду.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 27.04.2017 у справі 813/517/17 залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10.07.201, адміністративний позов платника податків задоволено у повному обсязі.

Відповідно до ч.4 ст.72 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі КАС України) вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою фіктивне підприємництвом є тобто створення або придбання суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.

Відповідно до ч.1 № 2341-III від 05.04.2001">ст.18 Кримінального кодексу України суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього № 2341-III від 05.04.2001">Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Тобто, згідно норм № 2341-III від 05.04.2001">Кримінального кодексу саме фізична, а не юридична особа є суб'єктом злочину.

ВАЖЛИВО!!!

Обставини щодо діяння фізичної особи, встановлені під час розгляду кримінальної справи відносно цієї фізичної особи, не можна вважати обов'язковими при оцінці адміністративним судом правомірності поведінки юридичної особи-контрагента, якщо йдеться про відповідальність за порушення податкового законодавства цією юридичною особою.

Тобто, обставини, встановлені вироком суду у кримінальній справі відносно фізичної особи, не можуть бути покладені в основу судового рішення в адміністративному процесі без їх перевірки та підтвердження належними та допустимим доказами. А саме, - з метою встановлення факту здійснення господарської операції, формування витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість судам належить з'ясовувати рух активів платника податку в процесі здійснення спірних господарських операцій. При цьому дослідженню підлягають усі первинні документи, які належить складати залежно від певного виду господарської операції, - договори, акти виконаних робіт, документи про перевезення, зберігання товарів, їх подальшу реалізацію тощо.

Відповідно до ч.1 ст.244-2 КАС України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Отже, суди загальної юрисдикції мають враховувати висновки Верховного Суду України щодо застосування норми права у тому випадку, коли вони застосовують такі норми права.

У постанові Верховного Суду України від 05.03.2012 року Верховний Суд України переглядав справу з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України підпунктів 7.2.1, 7.2.6 пункту 7.2, підпунктів 7.4, 7.5 статті 7 Закону №168/97-ВР «Про податок на додану вартість», норми якого до правовідносин у даній справі не застосовуються.

В свою чергу, в постанові Верховного Суду України від 22.09.2015 року, на яку посилається відповідач, судом встановлено, що Верховний Суд України не висловлював висновків щодо застосування норм права, а направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Враховуючи наведене та з урахуванням приписів ч.1 ст.244-2 КАС України, висновки Верховного Суду України щодо застосування норм права, викладені у постановах, на які посилається відповідач не можуть бути враховані судом.

ВАЖЛИВО!!!

Адміінстративний суд звертає увагу на обов'язковість врахування правового висновку Верховного Суду України, який міститься в Постанові від 03.03.2016 у справі №5-347кс15 (ст.458 КПК України), згідно із яким не припустимим є встановлення преюдиціальних фактів щодо осіб, які не є учасниками даного конкретного кримінального провадження. Як зазначає Верховний Суд України, встановлення такої преюдиції, суперечить передбаченим статтею 7 КПК загальним засадам кримінального провадження, зокрема верховенству права, законності, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини.

Натомість міжнародні стандарти у галузі судочинства послідовно стверджують про неприпустимість нехтування презумпцією невинуватості та правом на справедливий судовий розгляд.

Так, відповідно до ч.2 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч.2 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, частини першої ст. 11 Загальної декларації прав людини кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

За таких обставин, суд не може надати оцінку законності чи незаконності, наявності підстав чи безпідставності формування податкового кредиту з ПДВ та валових витрат з податку на прибуток підприємствами - контрагентами ТОВ «Українська нафто - газова компанія», оскільки б це привело до порушення загальних засад кримінального судочинства (ст.129 Конституції України та ст.7 КПК України) таких як змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (п.4 ч.2 ст. 129 Конституції України, ст. 22 КПК України), забезпечення права на захист (п.6 ч.2 ст.129 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 20 КПК України), тощо, а також, не відповідало б правовому висновку Верховного Суду України, зробленого в постанові від 03.03.2016 у справі № 5-347кс15.

Понад це суд констатує, що відповідно до ст. 62 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 7, ст.17 КПК України в Україні діє презумпція невинуватості. Згідно ч.2 ст. 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Суд приходить до висновку, що визнання особи винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч.5 ст.№ 2341-III від 05.04.2001">27, ч.1 ст. № 2341-III від 05.04.2001">205 КК України з огляду на презумпцію невинуватості та індивідуальний характер юридичної відповідальності не призведе автоматично до встановлення фактів незаконності формування податкового кредиту з ПДВ та валових витрат з податку на прибуток підприємств контрагентами ТОВ «Українська нафто - газова компанія».

При цьому, суд свої доводи підтверджує усталеною практикою Європейського суду з прав людини: рішення Європейського суду з прав людини від 09.01.2007 (заява № 803/02) у справі «Інтерсплав проти України»; рішення Європейського суду з прав людини від 22.01.2009 (заява № 3991/03) «Справа БУЛВЕС проти Болгарії»; рішення Європейського суду з прав людини від 18.03.2010 року (заява № 6689/03) у справі «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії».

ВАЖЛИВО!!!

Більш того, відповідно до частини четвертої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду у справах про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинено воно цією особою.

Тобто, обов'язковість преюдиційних обставин, передбачена частиною четвертою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до змісту зазначеної норми поширюється лише на обставини, встановлені безпосередньо: 1)або вироком у кримінальній справі; 2)або постановою про адміністративний проступок.

Відповідно, обставини, встановлені в інших процесуальних актах у кримінальних справах чи справах про адміністративні проступки (наприклад, ухвала про закриття провадження), не можуть розглядатись як обов'язкові відповідно до частини четвертої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім того, злочин, передбачений № 2341-III від 05.04.2001">ст.205 Кримінального кодексу України вважається закінченим з моменту державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності або набуття права власності на нього та не поширюється на подальшу діяльність фіктивно створеної юридичної особи.

Межі вказаного складу злочину не охоплюють подальші правові дії, вчинені від імені цієї юридичної особи після її створення (придбання) та подальшу господарську діяльність вказаного підприємства. Визначальною ознакою цього складу злочину є наявність спеціальної мети саме в момент створення (придбання) суб'єкта підприємницької діяльності - прикрити незаконну діяльність або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.

Визначальною обставиною, на переконання суду, є обізнаність платника податків-покупця про такі обставини на момент вчинення господарської операції.

Позивач не знав та не міг знати про недоліки у господарській діяльності контрагента, оскільки товар - природний газ, поставлявся контрагентом в обумовленні строки та у повному обсязі, у зв'язку з чим у позивача не виникало жодних сумнів щодо добропорядності контрагента.

Відповідачем не було наведено доводів та надано доказів тому, що позивач діяв без належної обачності та був обізнаним про допущення його контрагентом певних порушень законодавства при створенні підприємства чи веденні господарської діяльності, оскільки, укладаючи угоду зі своїми контрагентом, позивач мав всі підтвердження господарської правосуб'єктності контрагента: здійснювати господарську діяльність, реалізовувати господарську компетенцію, мати зобов'язання, нести за ними відповідальність тощо.

ВАЖЛИВО!!!

Також чинне законодавство України покладає відповідальність на особу, яка вчинила порушення певних норм податкового законодавства, і не містить норм, які можуть бути підставою для притягнення до відповідальності іншого суб'єкта господарювання.

Колегія суддів зазначає, що Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи №2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У Рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Інтерсплав проти України» (2007 рік, заява N 803/02). «Булвес» АД проти Болгарії» (2009 рік, заява N 3991/03) і «Бізнес Супорт Центр проти Болгарії» (2010 рік. заява N 6689/03) визначено, що платника податку не може бути позбавлено права на бюджетне відшкодування ПДВ за відсутності доказів того, що його було залучено до протиправної діяльності, пов'язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування; при цьому платник ПДВ не повинен нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальниками, якщо платник ПДВ не знав про такі зловживання і не міг про них знати. Якщо державні органи мають інформацію про зловживання в системі оподаткування конкретною компанією, вони повинні застосовувати відповідні заходи саме до цього суб'єкту, а не розповсюджувати негативні наслідки на інших осіб при відсутності зловживання з їх боку (рішення Європейського Суду з прав людини від 09.01.2007 року у справі «Інтерсплав проти України»).

Отже, платник податків не має повноважень та обов'язку відслідковувати, контролювати і забезпечувати виконання контрагентом його обов'язків із складення та подання декларації з ПДВ, обов'язку сплати податку, а також вчинення інших дій, пов'язаних з провадженням господарської діяльності контрагента.

Якщо податковий орган володіє інформацією про такі зловживання зі сторони певної юридичної особи, він може вжити необхідних заходів щодо недопущення, зупинення чи покарання за такі зловживання. Однак, такі заходи є неприпустимими за відсутності будь-яких вказівок на пряму участь платника податків у зловживаннях, пов'язаних зі сплатою ПДВ, що нараховується при низці операцій з поставок, або будь-яких вказівок на обізнаність про таке порушення.

Також виходячи з практики Європейського суду з прав людини, суд вважає необґрунтованими доводи відповідача щодо негативних наслідків для позивача через порушення, допущені TOB «Українська нафто-газова компанія», оскільки юридична відповідальність носить індивідуальний характер.

Така позиція узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та «Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління».

При цьому, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Так, наведені відповідачем аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентами, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

ВАЖЛИВО!!!

Відповідно до пункту 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Автор статті: Хітько Василь Миколайович